Польсько-українські спільні місця в літературі

wystawa_mck_slider2.jpg, default, Олег Тістол, «Возз’єднання», 1988. Робота з колекції Ігоря Абрамовича, представлена на виставці «Україна. Взаємні погляди» у Міжнародному культурному , Польсько-українські спільні місця в літературі

мова і література

Погляньмо на метафоричні та цілком реальні спільні місця, які пов’язують польську та українську літератури — а разом із ними й наші народи. Як виявляється, нас об’єднує набагато більше, ніж просто поетичні образи степів і легендарний образ провидця Вернигори.

Відходячи від шаблонів історії Сенкевича та поверхневих відмінностей (наприклад, алфавіт!), ми розглядаємо менш очевидні, але, можливо, завдяки цьому глибші зв’язки між нашими письменниками, літературами, а також підходами до літератури та її ролі в житті народу. Ми відстежуємо спільні витоки наших літературних мов і подібні ритмічні розміри віршів. Розмірковуємо, як культурний спротив імперії проявлявся в обох культурах і що польські романтики бачили в українських степах. А також розглядаємо, яке це може мати значення сьогодні для побудови нових зв’язків між нашими суспільствами.

Українські витоки польської літератури

Józef Bartłomiej Zimorowic, fot. Wikipedia — Юзеф Бартоломєй Зіморович, один із багатьох старопольських письменників, які походили з Червоної Русі, фот. Вікіпедія

Польська літературна мова народилася в Україні під впливом української мови… Те саме можна сказати і в менш контроверсійний, але більш правильний в історичному плані спосіб, замінивши слова «Україна» та «українська» на «Червона Русь» і «руська». Усе інше залишається правильним.

Як ми знаємо зі школи, батьком літературної польської мови, яка стала основою для всієї польської літератури, є Міколай Рей. Етимолог і мовознавець Анджей Баньковський пише: «Не будучи русином за походженням (gente Ruthenus), [Рей] перші 20 років свого життя провів над Дністром в оточенні чисто руському (сьогодні це означає українському), перш ніж почув польську мову при дворі Тенчинських». Цей же дослідник зазначає:

«Мова творів Рея [...] — це типова тогочасна польська мова Львівщини, яка базувалася на надзвичайно вмілому спольщенні всієї місцевої червоноруської говірки, збагаченої численними запозиченнями з мазовєцького діалекту».

Баньковський підкреслює, що мова «реївського типу» дуже пасувала літераторам, які виросли в двомовних регіонах східних земель Речі Посполитої, з дитинства знайомим із говірками русинських (сьогодні українських і білоруських) сіл. Додамо, що саме ці літератори, які творили на польсько-українському культурному та мовному прикордонні, значною мірою визначили польську літературну мову в наступних століттях. Згадаємо лише Шимоновича, Зіморовичів, Словацького і Фредру. (Схожий список можна скласти і щодо польських письменників із білоруських земель).

А українська мова в наступні століття теж багато запозичила з польської! Завдяки цьому й донині — попри очевидні та поверхневі відмінності — ми можемо досить добре розуміти одне одного.

Спільний розмір

Pierwsza strona dzieła "Tragedia albo wizervnk śmierci przeświętego Jana Chrzciciela" Jana Gawatowica — Перша сторінка твору «Трагедія, або образ смерті пресвятого Іоанна Хрестителя» Якуба Ґаватовича, фот. Вікіпедія

Шукаючи польсько-українські спільні місця на ранньому етапі нашої літературної історії, варто звернути увагу на народну поезію, а саме на чотирнадцятискладовий розмір (8+6), про який версологиня Люцилла Пщоловська пише як про спільну віршову міру польської та української поезії. Хоча ця форма, як зазначає дослідниця, є загальнослов’янською, польсько-українські зв’язки тут є особливо цікавими. В українській поезії 14₈ (як фахово записується цей розмір) є ритмом популярної народної коломийки. У польській літературі цей розмір зустрічається передусім у літературній поезії та походить із середньовіччя, згодом його використовували (хоча й не часто) Рей, Кохановський (наприклад, у «Псалтирі»), Клонович, В. Потоцький та інші. З часом він з’являється в дещо зміненому вигляді в стилізаціях під народну поезію, наприклад, у творах Ю. Шимановського та Княжніна. Як припускає дослідниця, саме цим розміром у 1797 році Юзеф Вибіцький написав «Пісню польських легіонів в Італії», яка згодом, під назвою «Мазурка Домбровського», стала національним гімном Польщі.

Залишаючись на польсько-українському пограниччі та в народному контексті, варто згадати, що початки українського театру пов’язані з твором «Продав кота в мішку». Ця інтермедія була вперше поставлена у 1619 році в Кам’янці-Струмилівській під час перерви між актами спектаклю за мотивами твору польського письменника Якуба Ґаватовича (Ґавата) «Трагедія, або образ смерті пресвятого Іоанна Хрестителя, Посланника Божого» (1619).

Могилянська традиція

Проєкт розширення будівлі Академії з 1731 року, фот. Вікіпедія

Одним із найважливіших місць у всій польсько-українській історії культури залишається Києво-Могилянська академія. Заснована в 1632 році (як колегія) Петром Могилою, Академія стала великим центром культури та науки в Речі Посполитій, місцем синтезу західних (латинських) зразків і руських традицій, звідки ці впливи поширювалися на сусідні регіони — особливо на Москву та Волощину.

У стінах Академії, спираючись на польські підручники та єзуїтські методи викладання — з акцентом на риторику, поезію (польську та латинську), а також культуру дебатів і філософсько-релігійної полеміки, — формувалася українська еліта, до якої належали такі постаті як Лазар Баранович, Симеон Полоцький чи Феофан Прокопович. Усі ці автори досконало володіли польською мовою, а багато своїх текстів писали саме нею.

Завдяки їм у другій половині XVII століття гуманістичні зразки Академії проникли до Москви, яка на той час не мала жодної інтелектуальної традиції. Випускники Київської академії несли до Росії просвіту і водночас посприяли утвердженню та виправданню цивілізаційної місії Російської імперії, фундаментом якої стало підкорення України. Одним із останніх відомих студентів польсько-української Академії, закритої російською владою в 1817 році, був видатний український поет і філософ Григорій Сковорода.

Український степ польського романтизму

Alfons Dunin-Borkowski, Kozak w stepie, 1881, fot. Wikipedia — Альфонс Дунін-Борковський, картина «Козак у степу», 1881 рік, натхненна поетичним романом «Марія» Антонія Мальчевського, фот. Вікіпедія

«Україна» — це також простір, у якому розгортаються найважливіші, канонічні твори польської романтичної літератури, а також місце народження багатьох її авторів, які належать до так званої «української школи». Від «Марії» Мальчевського, через орієнтальні «Кримські сонети» Міцкевича (акерманські степи!), до френетичних візій «Замку Каньовського» Ґощинського та більш ідилічних образів із віршів Я. Б. Залеського («Дух від степу») — українські пейзажі стали місцем втілення найбільш незвичайних і пізніше канонічних візій польського романтизму, включно з однією з найнебуваліших теофаній польської літератури — описом Бога в V Пісні «Беньовського». Ці твори створювалися майже повністю в умовах ностальгійного віддалення на еміграції.

Саме в міфологічно-географічному просторі України відбуваються неймовірні, містичні та криваві сцени драм Словацького, таких як «Ксьондз Марек» чи «Срібний сон Саломеї» — з ключовою постаттю Вернигори. Важливо, що в творах польських авторів можна побачити спробу нового погляду на спільну, часто криваву, історію — спробу переосмислення страждань і надання їм нових смислів. Такий підхід можна побачити в «Канівському замку» Ґощинського, де гайдамаччина описується з великим розумінням її причин. У драмах Словацького, особливо в історіософській візії, представленій у «Срібному сні Саломеї», видно, як з кривавих подій Коліївщини постають два рівноправні народи: польський та український.

Від цього недалеко до Тараса Шевченка, який у той же час вводив образи українського степу в романтичний канон української літератури та козацький міф. А в пізній творчості — в подібному тоні — закладав основи нового мислення про польсько-українське братерство.

Антиімперіалізм Міцкевича і Шевченка

Polsko-ukraińska pieśń bojowa, fot. domena publiczna

Паралельно, на широких просторах культурного українсько-польського прикордоння — у маєтках і хуторах, а також у контакті з народом — формувалася спільна традиція антиімперського опору. Її прямим виразом можна вважати бойові пісні, написані в період перед і між повстаннями, які закликали до боротьби з москалями та пропагували ідею наднаціональної солідарності. Їх створював Тимко Падурра, із задоволенням читав Вацлав Жевуський, але також вони виникали анонімно і таким чином здобували популярність серед народу. І хоча до спільного повстання так і не дійшло, ці пісні, написані мовою, яку поляки можуть читати майже без перекладу, сьогодні — в умовах триваючої війни в Україні — здаються надзвичайно актуальними.

Символом тієї ж спільної традиції культурного опору проти загарбника й колонізатора в межах високої літератури можна вважати творчість Тараса Шевченка — особливо в контексті її зв’язків із творчістю Адама Міцкевича. Хоча ці два великі поети наших народів ніколи не зустрічалися, у їхній творчості відчутний той самий дух антиімперського спротиву. У випадку Шевченка зв’язки з поезією Міцкевича особливо помітні в явних антицарських творах зі збірки «Три літа», таких як «Сон», «Кавказ» і «Великий льох». Вони нагадують вірші зі «Вступу» Міцкевича (цього прототипу будь-якого антиімперського поетичного дискурсу) з III частини «Дзядів», з якими Шевченко був добре ознайомлений.

Taрас Шевченко, «Серед товаришів», фот. Вікіпедія

Безкомпромісні вірші Шевченка становили надзвичайно сміливу критику імперії в розпал репресивного режиму. Шевченко, чию роль як поета часто порівнюють із пророком свого народу — що також зближує його з Міцкевичем, — заплатив високу ціну за свою безкомпромісну позицію. Засуджений за образу величності царської родини, він провів 10 років на засланні як солдат, що служив у киргизькому степу.

Що важливо, на засланні український поет знову зустрічав поляків — бунтівників і фанатиків свободи, таких як Броніслав Залеський чи майбутній лідер Січневого повстання Зиґмунт Сєраковський. Разом із ними Шевченко ділив тягар заслання і будував плани майбутнього визволення підкорених народів з-під московського ярма — разом вони створювали наднаціональну підпільну мережу опору. Це польсько-українське зближення перед обличчям спільного ворога також вимагало від Шевченка переосмислення негативної візії спільної історії. Це добре виражено в пізньому вірші Шевченка «Полякам», де він писав про втрачений «наш тихий рай».

Taрас Шевченко – картини періоду заслання [галерея]

Embeded gallery style

Display slider (default)

Думка біля багаття

Думка «Гей, отамане батьку» у виконанні барда Томека Опоки.

Особливим сучасним спільним місцем у просторі польсько-українських відносин може бути… багаття. А точніше — пісні, які традиційно співаються біля нього. Багато найпопулярніших пісень, що вже десятиліттями входять до незмінного репертуару скаутських таборів та інших застільних зустрічей, мають специфічне польсько-українське походження, коріння якого сягає української думки.

Адже саме думками є популярні «Гей, соколи» чи «Гей, отамане батьку», тексти яких приписують відповідно Тимкові Падуррі та Янові Богдану Залеському. Думки, які зазвичай є сумними творами, що виражають тугу або жаль, були надзвичайно популярними в польській культурі XIX століття. Їх писали, зокрема, Словацький та багато менш відомих поетів XIX століття, а Міцкевич іронічно порівнював моду на них із «баладоманією». Багато таких творів увійшли до польських домашніх пісенників, музику до них створювали, зокрема, Шопен і Монюшко — варто згадати хоча б відомого й досі «Козака». Феномен цих пісень та їхню роль у польській культурі дослідниця романтизму Марта Півінська порівнювала з важливістю пісень Шуберта чи Шумана для німецької культури.

Ця ж дослідниця писала про традицію думки як про потенційно спільне польсько-українське місце:

Думки старі й нові, дев’ятнадцятого століття, не увійшли до канону, встановленого істориками літератури, але збереглися як домашній, приватний фольклор, частково фольклор переселенців зі східних територій у Вроцлаві, Гданську чи Щецині, і саме зараз пригадуються знову. «Гей, соколи» останніми роками стали улюбленою застільною піснею молодих поляків. Інша, лемківська, але також схожа на думку, стала жалобною піснею київського Майдану. Нині вони займають досить видне місце в популярній культурі, особливо серед молоді. Можливо, тому що вони «стирають конфлікти» між поляками та українцями?

Це питання дослідниця поставила у 2015 році — можливо, сьогодні воно є ще менш риторичним.

«Ще не вмерла» і «Jeszcze nie zginęła»

Оксана Брюховська, українсько-польський прапор, 2018. Робота показана на виставці «Україна. Взаємні погляди» в МКЦ у Кракові в 2022 році

Залишаючись у музичному контексті, іншим символом спільної традиції антиімперського опору, а також подібного уявлення про батьківщину та свободу, може слугувати невипадкова схожість текстів наших національних гімнів. Співаючи «Ще не вмерла України ні слава, ні воля / Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля», українці — як і поляки — висловлювали рішучість та віру в майбутнє незалежне існування свого народу всупереч політичним перешкодам. Водночас вони підтверджували свою суб’єктність, яка мала зрештою привести до цієї незалежності. Особливо символічним є тут слово «ще», яке можна вважати символом цієї специфічної національної філософії — саме ця непримітна частка вказує на стійкість і віру в умовах, що здаються безнадійними: надію, яка не хоче помирати — «доки ми живі» (póki my żyjemy, своєю чергою, бачимо у польському гімні — прим. пер.).

Однак на цьому польсько-українські аналогії та спорідненість у категорії пісні не завершуються. Як показує Оксана Кузьменко, на початку Першої світової війни обидва народи, що боролися за свободу та незалежність, часто співали ті самі пісні, лише з іншими словами. Дослідниця звертає увагу на схожі репертуари польських і українських військових формувань, таких як Січові стрільці та Легіони Пілсудського, і показує, як ці пісні часто переходили з однієї культури і з одних військових лав до інших. Можливо, тут також прихований потенціал для створення «спільної» метафори.

«Словник українізмів. Інтерпретують польські та українські ілюстратори» [галерея]

Embeded gallery style

Display slider (default)

Польські столиці української культури

Cerkiew Zaśnięcia Najświętszej Maryi Panny w Krakowie, fot. Marek Lasyk / Reporter / East News — Церква Успіння Пресвятої Богородиці у Кракові, в якій знаходяться численні роботи Єжи Новосельського, зокрема іконостас, поліхромія трапезної та ікони, фот. Марек Ласик / Reporter / East News

II Річ Посполита безперечно не була раєм для українців і української культури. Саме тому особливо парадоксально, що вже на початку 1930-х років, як стверджує Аґнєшка Корнєєнко, «саме українці з-за Збруча (тобто в II Речі Посполитій) могли говорити скоріше про "українізацію" і розвиток національної культури, адже над Дніпром і в тодішній столиці, Харкові, якщо хтось і наважувався відкрити рота, краще було, щоб він говорив російською».

Дослідниця посилається на період жорстоких сталінських репресій, які торкнулися майже всіх українських письменників, що ще недавно були шановані режимом, у межах сталінських чисток 1929-1934 років. У результаті до 1937 року майже все покоління українських письменників було фізично знищено (так зване розстріляне відродження), а національна культура в більш автентичних і цінних проявах замовкла на кілька наступних десятиліть.

Саме тоді, у 1930-х роках, центр тяжіння й відповідальність за українську літературу переміщуються на еміграцію, зокрема до Польщі, насамперед до Львова, а також до Кракова, де ще з початку XX століття діяв, зокрема, двомовний поет, перекладач і дослідник літератури Богдан Лепкий. Навколо нього сформувалося коло українських авторів, серед яких був видатний український письменник-реаліст Василь Стефаник. Саме з Кракова раніше на українську літературу поширювалися модерністські традиції Молодої Польщі, вплив яких на творчість українських письменників, особливо пов’язаних із групою «Молода Муза», засвідчують численні дослідники.

Зі Львова, міста Івана Франка, завдяки діяльності Дмитра Донцова і його місячника «Вістник» лунала критика комуністичного режиму у Східній Україні. Саме у Львові було опубліковано одну з перших у світовій літературі книжок, що описували досвід життя в таборах. У Львові також видавав свої новаторські вірші Богдан-Ігор Антонич, етнічний лемко, один із найбільших новаторів української поезії XX століття, якого порівнюють із Лесьмяном. Його рання творчість має зв’язки з поезією скамандритів. Окрім Антонича, у міжвоєнній Польщі творили й інші поети, такі як Петро Карманський чи Василь Щурат. Тут виходили книги прозаїка Юрія Липи, а також поета й видатного есеїста Євгена Маланюка. Обоє зробили великий внесок в український національний рух.

Варто додати, що ті українські автори, які, як поет Василь Бобинський чи критик Антін Крушельницький, у той час переїхали з Польщі до радянської України, піддавшись на брехливі обіцянки комуністів, заплатили найвищу ціну — загинули під час розстрілів НКВС.

Українська тема в польській поезії XX століття

tkaczyszyn dycki nike 2009_4944582_1_0.jpg — Поет Євген Ткачишин-Дицький, 2009, фот. Марек Душа

Українську тему в польській літературі продовжували найвизначніші польські поети XX століття. У підході багатьох із них можна бачити своєрідний фантомний біль за колишньою польсько-українською спільнотою — а радше її нереалізованою візією.

З України походив і був тісно з нею пов’язаний Ярослав Івашкевич. Цей поет вважався «українською» людиною у середовищі Скамандра, а його поезія — пронизаною «українським вітром зі степу». Івашкевич був також великим другом українського народу, доказом чого є його виступ у Києві в 1972 році. Промова, виголошена тоді українською мовою, в розпал політики русифікації щодо України, спричинила скандал і мала характер політичного маніфесту.

Спільна польсько-українська історія також є великою темою поезії Юзефа Лободовського, митця, після війни пов’язаного з паризькою «Культурою». На думку Григорія Грабовича, поетична візія Лободовського ґрунтується на поезії Словацького й переосмислює теми «польської романтики» української школи. У таких творах як «Пісня про Україну» Лободовський закликав до боротьби зі спільним ворогом (московитом), висловлюючи при цьому глибоку віру в славу й майбутню велич польсько-українського союзу. Однак Грабович підкреслює, що серед своїх сучасників Лободовський був у цьому сенсі повністю самотнім.

Українську або руську тему в польській поезії після Другої світової війни цікавим і оригінальним чином представляв Єжи Гарасимович, який відкривав лемківські традиції на карпатському прикордонні.

В поезії останніх десятиліть українська тема — хоч і зрозуміла зовсім по-іншому, бо з особистої та родинної перспективи — регулярно з’являється у творчості Евґеніуша Ткачишина-Дицького. Тема українського походження матері поета й трагічна історія членів родини Ткачишина-Дицького — під час війни, а згодом у рамках акції «Вісла» — як відлуння повторюється у цій незвичайній, водночас приватній і дуже політичній творчості. Дицький ставить під сумнів стабільність національних ідентичностей, вбачаючи в них джерело психологічних страждань, що розповсюджуються на наступні покоління.

«Україна. Під іншим небом» [галерея]

Embeded gallery style

Display slider (default)

Війна, голодомор, голокост

Sowieccy jeńcy pod nadzorem niemieckich żolnierzy w Babim Jarze, miejscu eksterminacji żydowskiej ludności Ukrainy, październik 1941. Fot. wikipedia — Радянські полонені під наглядом німецьких солдатів у Бабиному Яру, місці масового знищення єврейського населення України, жовтень 1941 року, фот. Вікіпедія

У ХХ столітті Україна (а також Польща) опинилися в центрі найтрагічніших подій в історії людства. Саме на цих територіях, між нацистським Третім Райхом та сталінським СРСР — які Тімоті Снайдер назвав «кривавими землями» — відбулися хвилі геноцидів та злочинів проти людства.

Після катастрофи Першої світової війни, що тривала на цих землях майже десятиліття, у 1930-х роках у радянській Україні розпочалися жорстокі репресії (із знищенням інтелігенції на чолі), які завершилися організованим радянською владою Великим голодом (голодомором), що спричинив загибель мільйонів громадян у центральній Україні. Після початку Другої світової війни, в тіні військових дій, на українських землях відбулися голокост та Волинська різанина. Самі українці масово гинули в лавах радянської армії, заплативши високу ціну за остаточну перемогу СРСР.

Через репресивну культурну політику ідеологізованого режиму ці трагічні події було важко відобразити в радянській Україні. У результаті твори, що намагалися щиро розкрити ці теми, видавалися на еміграції або мусили чекати десятиліттями на публікацію в країні.

Вражаючі свідчення у книгах, як-от «Жовтий князь» Василя Барки (про голодомор), були видані в Україні з великим запізненням. Іноді такі твори писалися з величезною затримкою, як показує приклад видатної поетичної книги Маріанни Кіяновської «Бабин Яр» (2017), присвяченої нацистському злочину проти єврейського населення під Києвом.

Здається, що навіть на цьому похмурому полі військової та кримінальної історії взаємні зв’язки з польською літературою та культурою, які протягом багатьох десятиліть сміливо порушували складні питання історичної правди та моральної провини, залишаються значущими.

Юстина Мельнікевіч – «В Україні» [галерея]

Embeded gallery style

Display slider (default)

Спільна «Культура» в Парижі

Józef Czapski i Jerzy Giedroyc w czasie obrad Kongresu Wolności Kultury, Berlin, czerwiec 1950., fot. ze zbiorów Instytuty Literackiego — Юзеф Чапський і Єжи Гедройць під час засідань Конгресу свободи культури, Берлін, червень 1950 року, фот. з архіву Літературного інституту

Одне з найважливіших спільних місць у польсько-українських відносинах ХХ століття виникло після війни в Парижі. Заснована Єжи Ґедройцем у 1947 році, «Культура» від самого початку приділяла надзвичайну увагу Україні. Завдяки статтям Єжи Стемповського, Юліуша Мєрошевського та Юзефа Лободовського, «Культура» стала важливим місцем критичного осмислення польсько-українського минулого, а також бачення можливого майбутнього.

Саме на сторінках «Культури» остаточно сформувався новий польський підхід до України. Його частиною, як пише Боґуміла Бердиховська, було «подолання історичних польсько-українських образ, нормалізація польсько-українських відносин та підтримка прагнення українців до незалежності». Ґедройць глибоко вірив, що свобода та незалежність демократичної України (та інших польських сусідів на Сході) можуть стати умовою безпеки в Європі та основою рівноправних польсько-українських відносин. До цих цілей він прагнув послідовно.

Цікаво, що Ґедройць запрошував до співпраці й українських авторів, публікуючи в журналі тексти Юрія Шереха-Шевельова, Євгена Маланюка, Івана Лисяка-Рудницького та Богдана Осадчука. Деякі з них мали значний вплив на українську лінію журналу. У 1956 році, за його ініціативою, Літературний інститут видав україномовну антологію під назвою «Розстріляне відродження» під редакцією Юрія Лавріненка. Ця книга стала першою спробою зібрати доробок українських письменників, які творили в УРСР під час короткого національного відродження 1920-х років, а згодом переважно загинули під час чисток НКВС.

Сьогодні важко переоцінити внесок «Культури» у польсько-українське примирення. Саме завдяки «Культурі», як показує Тімоті Снайдер, поляки в міжнародній політиці остаточно відмовилися від ідеї повернення «кресів» (уявлення про польські Львів і Вільнюс). Завдяки невтомній діяльності Ґедройця Польща — вже після відновлення незалежності — стала одним із найбільших друзів України, підтримуючи її прагнення до справжньої незалежності.

ГУЛАГ і «Солідарність»

Wasyl Stus, kolaż. Fot. za stroną www.naszwybir.pl — Василь Стус на колажі порталу «Наш Вибір». У 2017 році ім’ям Василя Стуса було названо сквер у центрі Варшави, фот. за згодою www.naszwybir.pl

Репресивна радянська влада була набагато жорсткішою в Україні, ніж у ПНР. У Польщі найжорстокіший період диктатури охоплював кілька повоєнних років і значною мірою завершився зі смертю Сталіна та Хрущовською відлигою. Натомість в Україні цей період тривав практично до кінця існування СРСР. Українців протягом усього часу існування СРСР найчастіше відправляли до таборів. Як писав Анатолій Краковецький, в’язень Колими під час Другої світової війни, «найбільше, звісно, українців, адже кожен другий на Колимі — це українець [...]».

Емблематичною постаттю українського спротиву русифікації та репресіям тоталітарного режиму слід вважати Василя Стуса — поета, інтелектуала та одну з провідних фігур покоління «шістдесятників», співзасновника Української Гельсінської групи. Стус, який провів у таборах і в’язницях понад десятиліття, помер у 1985 році під час чергового ув’язнення. Його називають «останнім українським політичним в’язнем» СРСР, адже він помер вже в період перебудови. Як пише про нього польський перекладач віршів Стуса, Марцін Ґачковський:

«Стус обрав для себе роль класичного поета з місією, своєрідної надлюдини, посередника між народом та владою, що його гнітить, продовжуючи традицію поетів-засланців — росіян, поляків, українців».
(Марцін Ґачковський, вступ до польського перекладу «Веселого цвинтаря»)

Фігура поета, який приймає на себе долю народу, а також активний спротив політичному гнобленню об’єднують наші народи, формуючи польське й українське розуміння таких цінностей як свобода та правда в суспільному житті.

Сам Стус із захопленням писав про польський рух суспільного опору (в часи першої «Солідарності»):

Я захоплений польськими звитяжцями духу і шкодую, що я не поляк. Польща робить епоху в тоталітарному світі і готує його крах. Але чи стане польський приклад і нашим — ось питання.

Рефлексія українського поета, який, як зазначає Ґачковський, «протиставляв елітаризму та легалізму Української Гельсінської групи спонтанність і масовість польського протесту», також вказує на важливі відмінності в суспільно-політичній ситуації України та Польщі. Не лише в похмурі часи Радянського Союзу, але й протягом усієї історії. Однак, можливо, саме в контексті цих відмінностей легше помітити абсолютний героїзм позиції Стуса, а також глибшу структуру духовної спорідненості між нашими літературами та народами.

Переклад Марії Шагурі

Мова Ukrainian

українська література