Завдяки цим двом діячам, поетові з наддніпрянського центру України та композитора з українсько-польського прикордоння, гімн символічно з’єднав схід і захід країни, тоді поділеної між Австро-Угорщиною та Російською імперією.
Згадаймо питання схожості перших рядків польського та українського гімнів. Питання досі не вирішене: джерела та спогади не вказують чітко на витоки цього натхнення, однак можна припустити, що Чубинський, швидше за все, знав текст пісні Вибіцького і написав свій вірш, коли Королівство Польське охопила хвиля патріотичних виступів, які передували спалаху Січневого повстання. Безперечно, тексти мають спільну рису: обидва написані як пісні бездержавних народів, існуванню яких загрожує імперська політика сильніших сусідів та їхня культурна гегемонія на цих територіях.
У ХІХ столітті «Мазурка Домбровського» мала значний резонанс у слов’янському світі (і не тільки – її тоді переклали сімнадцятьма європейськими мовами) як пісня, що виражала національно-визвольні та демократичні прагнення народів. У Хорватії співали «Još Hrvatska ni propala» («Ще Хорватія не згинула») − твір написав у 1833 році Фердо Лівадіч, а Хандрій Зейлер, батько верхньолужицької літератури, створив «Hišće Serbstwo njezhubjene» («Ще Сербство не загинуло») − пісню проти германізації лужицьких сербів.
На «Мазурку» також прямо посилався Самуел Томашик, словацький романтик, який під час свого візиту до Праги занепокоївся германізацією міста і написав твір «Hej, Slováci» («Гей, словаки»). В анотації до тексту йшлося: «Spiva se jako «Jeste Polska» («Співається як «Ще Польща»). Цей твір більш відомий як «Гей, слов’яни», або «гімн панславістського руху» (затверджений на Слов’янському конгресі в Празі 1848 року). Як і належить панслов’янському гімну, пісня має варіанти болгарською, хорватською, чеською, македонською, польською, російською, русинською, сербською, словенською та українською мовами. У 1939-1945 роках славень був гімном маріонеткової Республіки Словаччина, а після 1945 року став гімном Югославії. Перша строфа «Гей, слов’яни» звучить так:
Гей, слов'яни, наше слово
Піснею лунає,
І не стихне, поки серце
За народ страждає.
До списку цих гімнів, які стосуються виживання нації попри всі негаразди, можна додати ще одну пісню, яка походить із Центральної та Східної Європи. Це «Hatikvah» («Надія»), що з кінця ХІХ століття була неофіційним гімном сіоністських поселенців у Палестині, а з 2004 року офіційно визнана національним гімном Ізраїлю. У цьому випадку джерела також однозначно не підтверджують витоків натхнення, однак автор слів Нафталі Герц Імбер походив із галицького Золочева, що дозволяє припустити, що він міг знати і пісні Вибіцького, і Чубинського. Його приспів:
Ще не втрачена надія наша,
Надія — дитя двох тисяч літ:
Бути вільним народом в землі нашій
Землі Сіону і Єрусалиму.
У Країні Рад і незалежній Україні