Дитячі роки майбутнього письменника минали в Бережанах, мальовничому галицькому містечку, яке Лепкий навіть на схилі життя вважав «найкращим містом на світі». Натоді Бережани знаходилися в кордонах Австро-Угорщини. Під час державних свят на міській ратуші майоріли три стяги – чорно-жовтий, біло-червоний та жовто-блакитний. Перший – австро-угорський, другий – польський, а третій... був прапором роду Потоцьких, власників міста у XIX столітті.
На становлення особистості юного Богдана Лепкого великий вплив мала його родина. Будинок Богданового дідуся-священика, в якому хлопець мешкав відразу після переїзду в Бережани, стояв на пагорбі, який містяни жартівливо називали Олімпом. У родині панувала творча атмосфера. Богданова тітка Дарія гарно грала на фортепіано. Вже в дорослому віці Лепкий згадував: «Особливо я любив, як тітка грала Шопена, Шумана або Бетховенові сонати».
Значну роль у формуванні світогляду Лепкого зіграла бережанська гімназія, де він навчався протягом восьми років. Саме під час навчання в цій школі Богдан почав писати вірші та оповідання. У повісті «Казка мойого життя» письменник згадував, що тодішній директор гімназії поляк Матеуш Куровський був ідеальним педагогом, «якого всі ми, його учні, не дивлячись на національні різниці, згадуємо з найвищою пошаною». Куровський вважав, що гімназисти, які вміють завчити навчальний матеріал на пам’ять («куйони», тобто зубрилки – ред.) можуть стати доброчесними громадянами, проте посередніми, натомість усіляко підтримував та заохочував учнів творчих, адже «йому як директорові, хотілося, щоб з Бережан виходили люди знатні й імениті». Через багато років після закінчення цієї гімназії Лепкий наголошував:
Вертаючись до директора Куровського, хочу підчеркнути одну риску його характеру, а саме його однакове відношення до всіх учеників, без огляду на віру, національність і на класову приналежність. Гімназія була з польською мовою навчання, українська називалася «умовно обов'язковою», себто хто записався на неї, мусив ходити на години й учитися, але як дістав кінцеву лиху ноту, то не повторював класу, не репетував. Ходили всі греко-католики, не дивлячись на партійні різниці, а з поляків лиш дехто. Директор Куровський заохочував їх, казав, що слід знати обі краєві мови, приходив на години, й ніхто не міг йому закинути, що він цей предмет трактує як менше вартий.
Натхненний прикладом талановитих вчителів, Лепкий, після того як здобув вищу освіту, й сам у 1895 році розпочав педагогічну діяльність у бережанській гімназії. У період бережанського вчителювання молодий учитель написав низку поезій. А в 1897-му він одружився з двоюрідною сестрою Олександрою, донькою свого дядька, греко-католицького священика отця Миколи Лепкого. Того ж року з-під його пера вийшло польськомовне наукове дослідження, присвячене відомій польській письменниці – «Марія Конопніцька: літературний нарис».
А вже наступного року подружжя Лепких стало батьками, у них народився син Ростислав, що не в останню чергу спонукало молоду сім’ю переїхати до більшого міста. Богдана вабив Краків – великий культурний центр, де не було польсько-українського протистояння, що вже набрало обертів у Східній Галичині. Саме в той час у навчальні програми кількох краківських гімназій ввели уроки української, чи як тоді казали «руської», мови, на які ходили як українці, так і поляки. Натомість учителів цієї мови бракувало. За рекомендацією Кирила Студинського, колишнього університетського викладача Богдана Лепкого, той потрапив на роботу до омріяного Кракова. Влаштувавшись на посаді гімназійного вчителя, Лепкий став працювати ще й лектором української мови у Слов’янській студії Ягеллонського університету. Так розпочалася його багаторічна викладацька діяльність у престижній польській вищій школі.
Багате культурне та наукове життя міста сприяло розвитку Лепкого як ученого та письменника. Дружні стосунки з письменниками «Молодої Польщі», зокрема Станіславом Виспянським, Казімєжем Пшервою-Тетмаєром та, особливо, Владиславом Орканом, мали вплив його на літературну творчість. Новоспеченого краків’янина з Орканом познайомив Василь Стефаник, який мешкав у Кракові з 1892 року і добре знав краківське середовище модерністів. Микола Сивіцький, дослідник життя і творчості Богдана Лепкого, зазначає:
З того часу трьох письменників зв’язала дружба, яка вела їх до кінця життя, заповнюючи одну з найгарніших сторінок історії польсько-українських літературних взаємин.
Через багато років, згадуючи свою та Стефаникову приязнь з Орканом, співцем польських верховин і поціновувачем української літератури, Лепкий писав:
З польської молоді найближче підійшов до нас пізніший славний поет Владислав Оркан, один із найсердечніших моїх друзів. Тої дружби ані війна, ані повоєнні події ні на хвилину не захитали, бо це був чоловік великого ума і не меншого серця (...). Гарно знав нашу літературу й історію (особливо XVII століття), і не знаю, чи хто з чужинців так знаменито орієнтувався в наших національних питаннях. Дуже добре розумів наше тяжке, прямо трагічне положення і підходив до нас не з перцем, а з серцем.
У ті роки Лепкий був важливою сполучною ланкою в контактах українських письменників-модерністів із львівської «Молодої музи» з середовищем літераторів і митців тієї ж мистецької течії в Кракові – письменниками «Молодої Польщі». У 1910 році Оркан у передмові до «Антології сучасних українських поетів» серед іншого писав про творчість Лепкого:
Своєрідним зв’язковим між старшим поколінням, тобто школою Франка, і наймолодшими є Богдан Лепкий. Співак меланхолії та задумливості полів, природа його поезії подібна до творчості Конопніцької та Тетмаєра, яких він навіть перекладав. Тон його поезії — ставок із тихим заходом сонця, злегка оповитий туманом, коли вдалині маячать привиди дерев і дим тягнеться з хаток, а з поля вздовж лісистих пагорбів, що тануть у сутінках, доноситься відлуння ріжка. Іноді, однак, і в його поезії звучить сильний тон.
Посилаючись на жартівливий вислів мовознавця Зенона Кузелі про те, що помешкання родини Лепких у Кракові була українською амбасадою, сучасна українська літературознавиця Надія Білик стверджує, що викладач Ягеллонського університету був послом української культури серед поляків і польської культури серед українців.
У перший період роботи в Ягеллонському університеті (1899-1914) Лепкий написав ряд статей, популяризуючи українську літературу серед польських читачів. У 1905-1907 роках був редактором рубрик «Ruska kronika» та «Przegląd Ruskiej literatury» в органі Краківського слов’янського клубу – місячнику «Świat Słowiański». У той час, попри завантаженість педагогічною працею, переклав польською давньоруську героїчну поему «Слово про Ігорів похід» (Краків, 1905). Своє рішення взятися за переклад цього твору Лепкий пояснював тим, що попередні тлумачення були або неточними й поверховими (наприклад, перекладали... з французької), або надто старими, а відтоді студії над середньовічною поемою пішли вперед. Про це він написав у передмові до видання свого польського перекладу «Слова»:
Помилки та недоліки старих перекладів починають докучати, тож нехай ця обставина буде виправданням для мого перекладу. Знаю, що і його доля не буде інакшою, та все ж потішаю себе думкою, що «paulatim summa petuntur» (з лат. вершини досягаються не відразу – ред.), а також усвідомленням того, що я не брався за цю роботу легковажно. Я намагався пізнати текст та літературу предмета, настільки глибоко, наскільки мені на це дозволяли час і засоби, а також я ознайомився з багатьма перекладами різними мовами.
Тоді ж Лепкий переклав польською збірку оповідань одного з найкращих українських письменників того часу Михайла Коцюбинського «В путах Шайтана» (Броди, 1906). Невдовзі після цього побачила світ «Україна молода» — польськомовна антологія малої української прози (Варшава, 1908), яка стала результатом сердечної дружби й творчої співпраці українського митця з Владиславом Орканом.
Втім, чи не найбільш довговічною польськомовною публікацією Лепкого стала книжка, що є результатом його педагогічної діяльності – підручник для польських студентів «Нарис української літератури» (Zarys literatury ukraińskiej), виданий у 1930 році. Лепкий підготував до друку цю книжку після того, як після 10-річної перерви повернувся до Кракова – на улюблену роботу в університеті, де обійняв посаду завідувача кафедри української літератури нововідкритої славістики. Протягом десятиріччя (1914-1925), відсторонений від роботи в університеті через події Першої світової війни, письменник жив в Австрії та Німеччині.
У «Нарисі» Лепкий зазначає, що польськомовна історія української літератури має викликати бажання пізнати українську прозу та поезію «в польських читачів».
Пишучи про особливу роль Польщі як сполучної ланки між Західною Європою та Україною, Лепкий не оминає складних сторінок історії польсько-українських відносин. Проте він наголошує на сильних сторонах цих контактів і дивиться на них крізь призму культури. Наприклад, згадуючи про антипольські козацькі повстання в XVII ст., зазначає, що тогочасні польські письменники вміли належно оцінити хоробрість козаків і писали про неї з пошаною.
«Література не завжди йде поруч із політикою – голос землі часом сильніший за голос бойових сурм», – наголошував історик української літератури. Ці слова Лепкий написав наприкінці 1920-х, тобто в той період, коли ще боліли взаємні рани, завдані українцями і поляками у війні 1918-1919 років. Можна припустити, що така думка була своєрідним девізом Лепкого-викладача, який навчав української літератури в досить складний період польсько-українських відносин.
Незабаром після виходу в світ «Нарису української літератури», в 1932 році, Богдана Лепкого призначили ординарним професором Ягеллонського університету. Тоді він святкував свій 60-річний ювілей. З цієї нагоди уряд УНР в екзилі вручив йому «Мазепинський перстень» — почесну нагороду, викувану з російської зброї, здобутої в боях. Перстень прикрашали герб гетьмана Івана Мазепи та тризуб. Це був великий знак пошани для письменника і вченого, який працював на благо рідної культури у переломну для українського народу добу.
У двадцяті роки Лепкий взявся за створення епічного роману про часи кривавої боротьби за незалежність України на початку XVIII століття. У цій історичній добі він шукав подібності до своєї епохи. У трилогії «Мазепа» — драма народного вождя, який у вирішальну історичну мить не мав розуміння й підтримки в народних масах. Реконструюючи у своєму романі постать гетьмана Івана Мазепи як українського патріота, Богдан Лепкий таким чином заперечував образ Мазепи-зрадника, який понад 200 років творили царська, а згодом і радянська влада.
Характерно, що тоді, коли читач у Польщі сприйняв трилогію Лепкого досить захоплено (у 1937 році вона вийшла в польському перекладі), в Радянській Україні її піддали вкрай вульгарній критиці. У роки сталінізму Лепкого представляли як класового ворога і західноукраїнського фашиста, звинувачували в поширенні історичних фальсифікацій та пропагуванні фашистських ідей.
1930-ті роки були для Лепкого періодом інтенсивної науково-освітньої діяльності. Він брав участь, зокрема, в діяльності Українського наукового інституту (УІН) – науково-дослідної установи, заснованої польською владою та урядом УНР (у 1930 р.). Завдяки співпраці з Лепким УІН випустив один із томів 16-томного видання творів Тараса Шевченка, в якому були перекладені польською мовою вірші українського кобзаря. На той час учений співпрацював з багатьма науковими установами, завдяки чому поширював знання про українську літературу у формі статей, лекцій, читань чи принагідних виступів.
Водночас він продовжує письменницьку та перекладацьку діяльність. Саме в 1930-х роках Лепкий написав такі перлини мемуарів, як «Казка мого життя», «До Зарваниці» або «Бережани». Тоді ж він переклав польською численні твори українських письменників (Івана Франка, Ольги Кобилянської, Павла Тичини, Максима Рильського та інших).
Вінцем активної творчої, наукової та громадської діяльності Богдана Лепкого стало присвоєння йому звання надзвичайного професора Президентом РП (1935 р.) та обрання членом Сенату РП (1938 р.) Богдан Лепкий працював у Ягеллонському університеті до тих пір, поки це було можливо – доки його не закрили нацистські окупанти в листопаді 1939 року. Окупація, втрата улюбленої роботи та відсутність засобів до існування позначилися на здоров’ї письменника. Він помер 21 липня 1941 року.
Професор Богдан Лепкий похований у місті, в якому провів найплідніші творчі та наукові роки свого життя. На його могилі на Раковицькому цвинтарі є напис українською мовою «Богдан Лепкий, поет».
У 2014 році, після анексії українського Криму Росією, на хвилі зростання інтересу до української культури в Польщі варшавське видавництво «Pracownia Wydawnicza» видало репринт підручника Богдана Лепкого, до якого і тепер охоче зазирають польські науковці та студенти.