Раннє дитинство Ярослав Івашкевич провів із матір’ю у Варшаві. Згодом вони переїхали до України, де в 1912 році він склав випускні іспити в Київській гімназії та розпочав навчання на юридичному факультеті тамтешнього університету. У 1915 році дебютував віршем «Ліліт» в єдиному номері часопису «Pióro». В 1916-1918 роках був актором і літературним директором Київського театру «Студія» Станіслави Висоцької. Весною 1918 року вступив до 3-го Польського корпусу, а після його роззброєння повернувся до Кракова. В жовтні 1918 року переїхав до Варшави, зв’язався із групою творців, що об’єднувалися навколо часопису «Pro arte et studio», увійшов до складу літературної групи, яка виступала в літературному кабаре «Пікадор», а потім до групи «Скамандер». У 1920-1921 редагував відділ «Мистецтво» у «Kurierze Polskim». Вірші, прозу та рецензії активно публікував у пресі. У 1921 році разом із друзями створив експериментальний театр «Ельсинор», де поставили спектакль «Прагматисти» за Станіславом-Ігнацієм Віткевичем.
У 1922 році Ярослав Івашкевич одружився і оселився в містечку Подкова-Лесьна, що неподалік Варшави. У 1923-1925 роках був секретарем маршалка сейму Мацея Ратая, належав до Професійної спілки польських літераторів. Обіймав посаду секретаря Товариства підтримки мистецтва, а з 1925 року став членом Польського ПЕН-Клубу, активно залучаючись до діяльності європейського інтелектуального союзу. Літературні твори та рецензії публікував у тааких виданнях, як «Pologne Littéraire» (1926-1935), «Muzyka» (1926-1937), «Pamiętnik Warszawski» (1929-1931). У 1928 році оселився в новому будинку у Подкові-Лесьній, який назвав «Стависьком». У 1932-1936 роках працював секретарем польського посольства спочатку в Копенгагені (1932-1935), а потім у Брюсселі (1935-1936). У 1939 році став секретарем Професійної спілки польських літераторів.
Під час окупації мешкав у «Ставиську». Разом із Марією Домбровською та Єжи Анджеєвським очолював секцію літератури в департаменті освіти, науки та культури Делегатури уряду Речі Посполитої. Брав активну участь у підпільній культурній діяльності, а його дім став важливим конспіративним осередком мистецького життя (концерти, авторські зустрічі, дискусії).
В 1945-1946 роках Ярослав Івашкевич був головним редактором познанського двотижневика «Życie Literackie», а в 1947-1948 роках ‒ редактором тижневика «Nowiny Literackie». Його прозу та рецензії публікували численні часописи. У період з 1945 по 1949 рік він обіймав посаду літературного керівника Польського Театру у Варшаві. З 1945 року активно працював у ПСПЛ (з 1949 року ‒ Союз Польських Літераторів), де неожноразово був президентом (1945-1946, 1947-1949, 1959-1980) і віце-президентом (1949-1956). Також входив до керівництва Польського ПЕН-Клубу. У 1948 році Івашкевич брав участь в організації Світового конгресу інтелектуалів на захист миру у Вроцлаві, а 1950 року став делегатом ІІ Світового конгресу миру. У 1952 він очолив Наглядову раду видавничого кооперативу «Czytelnik».
З 1952 року до кінця життя Ярослав Івашкевич був послом у сеймі ПНР. З 1955 до 1979 рік він щотижня публікував фейлетони «Розмови про книжки» в «Życie Warszawy» та огляди перекладів зі скандинавських літератур. У 1955-1957 роках працював літературним керівником Польського Театру у Варшаві. В 1960 році увійшов до керівництва Європейської Спільноти Письменників. Двічі, у 1963 та 1977 роках, отримав нагороду Міністра культури і мистецтва І ступеня. З 1965 року був президентом Товариства польсько-італійської дружби, а з 1966 року ‒ керівником польського відділу Товариства європейської культури.
У 1970-1971 роках він читав лекції з польської літератури у Варшавському університеті, а в 1971 році отримав звання його почесного доктора. У 1979 році Ярослав Івашкевич став почесним доктором Яґеллонського університету. З 1972 року був закордонним членом Сербської Академії наук і мистецтв. З 1979 року ‒ почесним членом Академії польської історії та літератури в Болоньї. Мав численні нагороди як від ПНР, так і міжнародні. Похований у Брвінові під Варшавою. В будинку Івашкевича, у «Ставиську», створили музей, присвячений його життю та творчості.
Проза Івашкевича тісно пов’язана з літературною традицією та змінами сучасної літератури, але її важко віднести до конкретної течії чи напрямку ХХ століття. Ранні твори письменника, як-от «Зенобія Пальмура», «Втеча до Багдаду», «Вечір у Абдона», виконані в казково-поетичному стилі та відзначаються модерністськими мотивами. Ці тексти поєднують спроби переоцінки традицій, зосереджуючись на опозиції «мистецтво-життя». Схожий мотив домінує і в романах, стилізованих під автобіографічні («Гіларі, син бухгалтера», «Місяць сходить»). Починаючи з роману «Змова чоловіків», Івашкевич розвиває своє оригінальне бачення світу, яке набуває повноти в оповіданнях «Панни з Вілька», «Березняк», «Млин над Утратою» та романі «Червоні щити».
Зріла проза Івашкевича ґрунтується на принципі поєднання протилежностей (життя-смерть, кохання-ненависть тощо) і надає їм філософського узагальнення, передаючи долю персонажів із багатим внутрішнім світом та чутливою свідомістю. Ці герої укорінені в чудово виписаному, повному чуттєвих принад світі, що стає активним тлом для розвитку подій. Персонажів, які потрапляють у такі антиномії, майже завжди супроводжує відчуття трагізму, зумовленого жорстокістю законів природи (мотив передчасної смерті доволі часто зустрічається в його творах) або поразкою суб’єктивної правоти перед обличчями історичного процесу.
Цей трагізм набирає більшого масштабу в творах, народжених воєнно-окупаційним досвідом: «Конгрес у Флоренції» (в італійських новелах), «Битва при долині Седжмур», «Мати Йоанна від ангелів» (у збірці «Нове кохання»), «Стара цегельня», «Млин на Лутині», «Квартет Мендельсона» (у збірці «Підслухані оповістки»), «Костел в Скаришеві», а також у епічному за своїм розмахом романі про долі польської інтелігенції в першій половині ХХ століття «Слава і хвала». Однак для прози Івашкевича характерний не лише інтелектуально-моральний неспокій, але й переконання в існуванні у людині здібності до правильного етичного вибору та зв’язку трагічного переживання з особливою інтенсифікацією естетичних і чуттєвих досвідів («Аїр», «Коханці з Марони», «Сни. Сади. Сереніте», «Червнева ніч»).
Івашкевич свідомо, використовуючи всю палітру стилів та літературних напрямків, розвинув і оновив жанрову форму оповідання, вдихнув нове життя в історичний роман та оживив епічну нарацію, збагачуючи її елементами рефлексії та ліризму.
Як поет, Івашкевич був найменш типовим представником групи «Скамандер». Порівняно з іншими членами цієї групи, його вирізняли інші культурні традиції та вищий рівень внутрішньої складності. До характерних і постійних рис його поезії належать глибока чуттєвість, що дозволяла поетові із незвичайною інтенсивністю говорити про красу світу, культ мистецтва та ясне усвідомлення недосяжності щастя.
У розвитку довоєнної поезії Івашкевича можна помітити специфічну подвійність, що ґрунтується на контрастах та протиставленнях. Після вишуканого естетизму збірки «Октовіршій», наступна збірка «Діонісії» мала кардинально іншу, експресіоністичну тональність. У свою чергу, після двох видань, в яких домінували камерність, приватність та своєрідна філософська дистанційованість («Каскад, закінчені сімома віршами», «Книга дня і книга ночі»), наступна збірка «Повернення до Європи» принесла історіософську проблематику та акценти пафосу.
Після збірки «Літо», циклу віршів, що відображали світ внутрішнього неспокою та метафізичного страху, Івашкевич створив «Інше життя», де панувала поезія культури ‒ поетичне переосмислення великих живописних шедеврів. Тогочасна лірика Івашкевича в цілому угикала новаторства, схиляючись, скоріше, до класицизму. У повоєнній творчості продовженням цього напрямку стали «Олімпійські оди», а далі його поезія повернулася до відкидання традиційної суворості.
До великої поезії Івашкевич повернувся зі збіркою «Завтра жнива». Вона започаткувала (і була продовжена збірками «Увесь рік», «Ксенії та елегії» та «Італійський пісенник») ренесанс його поезії. Тепер, за допомогою новочасної аскетичної мови, він звертався передусім до кінцевих питань людського життя. Одним із головних досягнень Івашкевича стала збірка «Карта погоди» та останні вірші поета, у яких він повернувся до багатства виражальних засобів, широких історико-культурних перспектив і ввів у поетичну майстерність топос прощання зі світом.
Драматична творчість Івашкевича здебільшого зосереджена навколо артистичних мотивів, що черпають натхнення з літератури (полеміка із шекспірівським баченням трагедії Ромео та Джульєтти в «Коханцях з Верони»), біографій великих творців (Шопен ‒ «Літо в Ноа», Пушкін ‒ «Маскарад», Бальзак ‒ «Весілля пана Бальзака»). Ці сюжети дозволяють заглибитися у психіку митця та реконструювати його внутрішні моральні конфлікти, що виникають у зіткненні з обмеженням творчої свободи та несумісністю універсальних мистецьких проблем із конкретними життєвими питаннями. Головні постаті драм Івашкевича часто дегероїзовані, позбавлені патетичного стафажу легенди. Крім того, він писав драми на сучасну тематику («Господарство», «Відбудова Блендомежа», «Космогонія»), але вони були менш вражаючими за силою виразу.
В есеїстичній та публіцистичній прозі Івашкевича можна виокремити три основні кола інтересів: музика і театр (монографії про Шопена та Баха, «Зустрічі з Шимановським», публікації про київський театр С. Висоцької та про Польський Театр у Варшаві), спомини з молодих років («Книга моїх споминів») та подорожі («Сентиментальні пейзажі», «Листи з подорожі до Південної Америки», «Книга про Сицилію», «Гніздо лебедів. Нариси про Данію»), збагачені роздумами про культуру та звичаї описаних країн («Подорожі до Італії», «Подорожі до Польщі»). Третім колом є літературна тематика ‒ численні рецензії, статті, фейлетони та більші роботи, зокрема дослідження, частина з яких була видана окремими книжками («Розмови про книжки та читачів», «Розмови про книжки», «Люди і книжки»).
Перекладацька творчість Івашкевича охоплює, зокрема, твори французьких письменників (Рембо, Клоделя, Жида, Жироду), Шекспіра («Гамлет», «Ромео і Джульєтта»), Толстого та Чехова, Андерсена, К’єркегора.
Автор: Бартоломей Шлєшиньський, Факультет польської філології Варшавського університету, березень 2003.
Переклад: Сергій Легеза
