Веснянообрядові пісні та ігри притаманні традиціям багатьох слов’янських та західноєвропейських народів. Їх український різновид — гаївки — унікальний тим, що в досить пізніх, добре збережених дотепер виявах містить багато залишків первісної архаїки (віри в магію слова та імітаційних рухів, поклоніння силам природи та ін.).
Водночас гаївки в умовах християнського календаря набули змісту, суголосного Воскресінню, стали невід’ємним атрибутом цього світлого і величного свята. І хоча дослідники фольклору ХХ ст. не раз переймалися згасанням, занепадом обряду гаївок, проте ця традиція дуже стійка, має здатність відроджуватися, що бачимо на прикладі Львова.
Гаївки у Львові у спогадах Карела Запа (1830-і роки)
У Львові, місті культурних перехресть, гаївкова традиція поширилася завдяки новим міщанам, котрі прийшли в міське середовище з навколишніх сіл. Цікаво, що на гаївки у Львові вперше звернули увагу не українські діячі, а чеський письменник Карел Зап (жив у Львові у 1836–1845 роках) та польський історик Станіслав Шнюр-Пепловський (мешкав у Львові у 1859–1900 роках).
Річ у тім, що українські поціновувачі народного мистецтва не надавали належної уваги його міським виявам, бо розцінювали їх як збіднені, «зіпсуті» відображення ще живої автентики, за якою слід шукати у віддалених від цивілізації закутинах, передусім Карпатського краю (хоча Львів знаходиться в епіцентрі гаївкової традиції етнографічного району Опілля). Натомість представники інших етнокультур вбачали в гаївках Львова красу та свіжість народної стихії.
У 1927 році у львівському часописі «Життя і знання» вийшла стаття Івана Брика «Гаївки у Львові», у якій автор нагадав читачам з описів Карела Запа та Станіслава Шнюра-Пепловського про звичаї столітньої давнини, які «забуваються і поволі заникають». Ця стаття будувалась головно на спогаді Карела Запа про гаївки біля церкви св. Параскевії на Жовківському передмісті. Очевидець подав низку важливих для нас відомостей. Він написав:
По обіді, як тільки гарна погода, цікаво бачити перші весняні забави під відкритим небом. Це «гаївки», невірно називані у Львові «гагулки».
Відтак підвів до думки, що гаївки у Львові 1830-х років не мали ще обов’язкової часової прив’язки до Великодня (швидше до погожих весняних днів), а їх місцева назва «гагулки» відрізнялась від загальновідомої.
Українці уладжують свої гаївки на окремих місцях. Поляки їх тільки наслідують. Українці юрбами сходяться переважно на давнім цвинтарі довкола церкви св. Параскевії, або П’ятниці, на Жовківському передмістю, туди тягне також багато цікавих міщан. […] Довкола [церкви — О.Х.] людей — що людей. Хлопці і дівчата з передмість і близьких сіл стають колесом і співають всяких українських пісень. Та нараз львівські вуличники псують їм забаву. Верещать, переривають колесо і вивертають «козла».
Далі Карел Зап описує, як хлопці стають один одному на плечі та роблять фігуру «вежа», яка «обходить довкола церкви, розуміється, якщо міські пустуни її раніше не перевернуть», як «ставляють міст», як «зав’язують один одному очі і потім б’ють [паском чи лозиною — О.Х.], аж доки не вгадає, хто його вдарив».
Чеський автор звертає увагу на красу народних строїв сільських дівчат, а також з гумором змальовує типажі знайомих міщан, які придивлялись до «забави люду». Автор вдало передав вільний дух молодечого завзяття, жартів, пустощів, залицянь учасників дійства, яким він явно симпатизує.
Опис гаївок у Львові у спогадах Станіслава Шнюр-Пепловського
Свідчення іншого очевидця гаївок у Львові, Станіслава Шнюр-Пепловського, походять з другої половини XIX століття. Його спогад Іван Брик подав скорочено.
Львів’янин Станіслав Шнюр-Пепловський, син купця, юрист (за фахом), історик, журналіст, видавець, за досить короткий період своєї діяльності залишив значний доробок — понад 20 книг, більшість з яких присвячені історії Галичини, Польщі, історії польського театру. Найвідоміші з праць: «Teatr Polski we Lwowie: (1780–1881)» (1889), «Teatr Polski we Lwowie: (1881–1890)» (1891), «Z przeszłości Galicyi: (1772–1862). T. 1-2 (1894); «Kościuszkowskie czasy:(szkice i obrazki)». T. 1-2 (1895), «Galiciana 1778–1812» (1896), «Z tajnego archiwum: (kartka z dziejów Galicyi)» (1896), «Teatr Bogusławskiego: (ustęp z dziejów sceny polskiej): 1778–1795» (1896) та інші. Одна з ранніх праць присвячена й українському театрові: «Teatr ruski w Galicji» (1887).
Станіслав Шнюр-Пепловський умів тонко підмічати та майстерно вкраплювати у свої праці цікаві епізоди з міського життя та побуту, змальовувати колоритні людські образи. Так, у виданні «Z przeszłości Galicyi» історичну хроніку автор пожвавив відомостями про Львів як місто розваг, зокрема щедро описав бали, забави, танці під час контрактів. Родзинками у хронікальному викладі є, наприклад, цитати з указу від 1791 року «про порядок танців», описи модного одягу та маскарадних костюмів тощо.
Різні цікаві відомості він черпав головно з архівних джерел, які залюбки вивчав. Майже невідомою залишається праця С. Шнюр-Пепловського «Obrazy z przesłości Galicyi i Krakowa (1772–1858). Сz. 1. Lwów i Lwowianie» (1896), в якій змальовано широку панораму культурного простору Львова з його спорудами, вулицями, околицями, публічними закладами, школами, товариствами, звичаями і розвагами, відомими типажами. На жаль, і донині це цікаве джерело з львовознавства не перевидано українською мовою. Маємо тільки невеликий фрагмент праці «Контракти та ярмарки Львова», опублікований в Культурологічному Часописі «Ї» у перекладі Мар’яни Савки.
Поміж тим, саме на сторінках «Образів...» знаходимо згадуваний опис гаївок. Його початок, що базується на власних спостереженнях, і зацитував у своїй статті Іван Брик:
На Францишканському майдані обходять рік-річно на другий день Великодних свят старослов’янські гаївки. Того дня по обіді збиралися юрби цікавих довкола громади передміських дівчат, що йшли в танець, співали й сміялися. Одна з дівчат, що стояла посередині кола своїх подруг, співала пісню, яку хор дівчат відтак і собі переспівував. Обидвома руками держала скручену хустку, яку старалася закинути несподівано на шию одному з хлопців, що приглядалися забаві. Зловлений мав відкупитися медівниками, горіхами і дешевенькими ласощами, що їх продавали євреї, котрі крутилися серед юрби зі своїми кошами. Це наскрізь людова забава, бо крім передміщан, брали в ній участь тільки служниці, які свіжо прибули зі села в місто, зарібники, вояки нижчих чинів.
Далі Шнюр-Пепловський зазначив, що гаївки віддавна і дотепер побутують «у всій Русі», є спорідненими зі старослов’янським весняним святом «Marzanny» та навів ще кілька описів гаївкових рухів:
У деяких околицях дівчата у танці витворюють ряд і, піднявши вгору сплетені руки, пропускають другий ряд дівчат через цю зімпровізовану браму. Іншим разом, одна дівчина [в колі — О.Х.], співаючи, з вербовою різкою в руці, намагається наздогнати другу, яка тікає поза колом. Часто дівчина в колі, звана зазвичай Ксенею, старається руками і рухами ілюструвати текст пісні.
Ці відомості автор «запозичив» (з деякими неточностями) від Жеґоти Паулі — з його збірника «Pieśni ludu polskiego w Galicyi» (1838). Як ілюстрацію подав польський текст гаївки «Pomaga Bóg ksieni» (з покликанням на згадане джерело). Це діалог заспівувачки «Ксені» і хору дівчат. «Ксеня» уособлює матір, яка не хоче пускати дочку на гуляння, а дівчата спочатку просять пустити подругу, а після відмови Ксені, повідомляють, що «твоя дочка з нами, найясніша королівна стоїть поміж нами». Тема «мати не пускає дочку на гуляння — дочка не кориться» характерна для весняних хороводних пісень різних народів. «Pomaga Bóg ksieni» — це одна із зовсім небагатьох відомих гаївок польською мовою. Чи міг її чути автор на Францисканській площі у Львові* — питання, на яке нині важко відповісти ствердно чи заперечно.
Невідомий варіант гаївки «Зельман»
Відомості польського хроніста про гаївку «Зельман» потребують уважного розгляду. Автор написав:
Крім тих пісень, у яких шлюбна справа, і загалом еротична, займає головну роль, чули ми ще кільканадцять літ тому співану під час гаївок у Львові пісню про Зельмана, з якої запам’ятались тільки такі дві строфи:
Jedzie Zelman, Zelmanowa i cała rodzina,
Jedzie, jedzie pan Zelman,
Jedzie, jedzie wszystka Zelmanowa i cała rodzina.
Czego chce Zelman?
Czego chce pan jej brat?
Czego chce wszystka jego rodzina?
Panny chce pan Zelman,
Panny chce wszystka Zelmanowa rodzina.
Jeszcze panna nie wstała,
Jeszcze liczajka nie myła,
I w kościele nie była,
To nie dziękuj pan Zelman za nią.
Хор повторює строфи, за винятком кінцівки, яка описує:
Już panna wstała
Już wianeczek uwiła,
Już liczajko umyła,
I w kościele była.
Już dziękuje pan Zelman,
Już dziękuje pan brat,
Już dziękuje wszystka Zelmanowa rodzina.
Далі Шнюр-Пепловський відзначає, що ця гаївка є характерною для «всієї Русі» і має безліч варіантів. Також він констатує існування різних версій щодо її походження, однією з яких є реальність особи Зельмана, який «на Задніпрянщині, ще перед повстанням Хмельницького, був володарем ключів церковних, за видання яких потребував великий викуп». Треба сказати, що генеза відомої гаївки «Зельман» («Жельман», «Дзельман»), про те, як Зельман зі своїм братом і всією родиною вимагав у викуп панну, досі не розкрита до кінця.
Як припускає дослідниця гаївок Орися Голубець, «Зельман» має «дуже давню еротичну праоснову з ритуальною функціональністю і семантичною поліфонічністю, які нині вже втрачені». Те, що міг існувати історичний прототип Зельмана, нині дослідники піддають глибокому сумніву, а то й зовсім спростовують. Характерними для Львівщини є варіанти переважно українською мовою, в яких «панну» готові віддати тільки на якийсь добрий «ґрунт» (тобто за вигідне придане): «на пшеничний» (вибирають з-поміж «ячмінного», «житнього»), «на власний», «на вкраїнський» (а не на «циганський» чи «німецький») та ін.
У першому друкованому варіанті «Pomagajbóg Zelman» (польською мовою) зі збірника Вацлава з Олеська «Pieśni polskie і ruskie ludu galicyjskiego» (1833) «панну» віддають на «шляхетський», а не на «хлопський» чи «карчеський» «ґрунт» («на карчеський, тобто карчемний ґрунт» — заміж за корчмаря) . Варіант, який подав Шнюр-Пепловський, цілком випадає з парадигми відомих варіантів. Поки що нам не відомі жодні аналоги гаївки про Зельмана зі згадкою про «панну», яку готові віддавати тільки тоді, коли вона причепуриться та відвідає костел. Це локальний варіант, радше штучного походження. Та якщо й так, то це цікаве свідчення трансформації гаївки в міських умовах.
Гаївки — передвісники свободи
У ХХ столітті гаївки у Львові не припинялися, попри складні історичні обставини, часто відбувалися їм наперекір, набували нових важливих смислів. Коли у виснаженому війною міському середовищі стихійні гаївкові забави на початку 1920-х років пригасли, діячі «Просвіти» та українського шкільництва у співпраці зі священиками надають їм нового дихання. Не випадково й Іван Брик, що був головою львівського міського осередку Товариства «Просвіта», звернув увагу на гаївки у згаданій статті. Давні гаївки, такі як «Кривий танець», «Мак», «Грушечка», «Горошок», «Огірочки», «Жучок», «Дикі кози», у тому числі й «Жельман», почали розучувати в школах зі спеціально виданих співаників. Такий «штучний» спосіб підживлення традиції, очевидно, певним чином змінив невимушеність її атмосфери. Як згадує львів’янин Олександр Надрага (1885–1962), у 1920–1930-х роках
молодь бавилася, танцювала, співала, обливалася водою у Світлий понеділок, хоч не були це райдужні забави українського великоднього села, і якось неприродно звеніли пісні, сумно відбивалися від мурів святоюрських будинків слова гагілки про Зельмана, що їхав отвирати церкви з братом, зі Зельмановою, братовою і «вшисткою родиною».
Про гаївки, які грали на церковному подвір’ї (серед найбільш пам’ятних — «Їде, їде Жельман, їде, їде єго брат» та «Ходить жучок по жучині»), згадує й мешканка львівської околиці Старого Знесіння Марія Олійовська. Як потверджують старожили, у другій половині 1930-х років гаївки почали відбуватися майже біля всіх церков Львова.
Особливе піднесення гаївок спостерігалося у повоєнному Львові, коли вже в радянських умовах місто поповнилось свіжою, принесеною зі сіл, молодечою енергією. Вчорашні сільські юнаки та дівчата задавали добрий тон і корінним львів’янам: у весняний період усі гуртувались на гаївки на подвір’ї собору святого Юра. Львів’янка Богдана Копач згадує:
І всі студенти, і учні ходили на ті гаївки. […] Самі стихійно збирались — хоч боялися, але йшли. Танцювали хороводи: «Подоляночку», «Засни, царівно, на сто літ», «Їде, їде Зельман». Зовсім невинні пісні-гаївки. То було кожного вечора: в суботу-неділю найбільше. Починалося десь п’ята-шоста година — і до пізньої ночі. То був сорок шостий рік. Сорок п’ятий – сорок шостий. Тоді вони [представники влади — О.Х.] ще були так ошоломлені тою перемогою, ще не знали, за що їм братися. А потім почали вже стискати. Потім взагалі заборонили.
На початку 1950-х років на боротьбу з цим народним «лихом» були примусово мобілізовані студентські загони із розташованої поруч Львівської Політехніки. Як згадує тодішній студент Політехніки Мирон Бурштинський, студентів змушували виходити упродовж майже цілого місяця на площу св. Юра, де за спеціальною командою вони «мали натискати колоною на ту молодь» зі співом більшовицьких пісень. Коли й такі методи належно не спрацьовували, почались жорсткі розгони гаївкарів. Зі слів львів’янина Олександра Кіцери, були навіть випадки репресій непокірних:
Гаївкарів похапали, забрали на вантажні машини і багатьох з них повивозили без сліду.
Та навіть заборони не змогли перервати українську гаївкову традицію — вона ожила на зламі 1980–1990-х років. Великодні гаївки у Шевченківському Гаї у Львові (1988–1990-і роки), організовані Товариством Лева, перетворились на акції гуртування багатьох тисяч львів’ян. Гаївки налаштовували львів’ян на хвилю свободи, на єдність, на дух національного утвердження і незалежності.
І сьогодні у Львові, завдяки ініціативам небайдужої молоді та її наставників, в унісон великоднім дзвонам звучать наші прегарні гаївки.
*****
* Францисканська площа — теперішній сквер між вулицями Лисенка і Короленка (нині там стоїть пам’ятник «Просвіти»).