Щоб зрозуміти, чому надія Ґедройця на близьку співпрацю з Маланюком була перебільшена, треба повернутися до біографії українського письменника, котрий поміняв «стилет» на «стилос» саме в Польщі, під час перебування у таборі для військовополонених солдатів УНР. Молодий петлюрівський офіцер потрапив у так звану «таборову республіку» у листопаді 1920 року, після спільного польсько-українського мілітарного зриву під час польсько-більшовицької війни. Київська операція Війська Польського відбувалась на підставі політичної угоди з 22 квітня 1920 року, підписаної маршалом Юзефом Пілсудським та Симоном Петлюрою. Ця угода визнавала молоду державу УНР з кордоном вздовж річки Збруч. Підписаний кількома днями пізніше військовий союз передбачував можливість проведення спільних військових операцій союзними військами.
Київська операція була невдалою з огляду на тактичні помилки, здійснені польськими командувачами, а також з огляду на недовіру з боку українців, які не вірили в успіх ініціативи, а до того, під впливом більшовицької пропаганди, побоювалися повернення «польських панів». Кількість українців, котрі взяли участь в військовій акції, була незначною, порівняно з загальними силами, а все ж ті, хто поруч з поляками боровся з більшовиками, не випустили з рук зброї навіть тоді, коли у жовтні 1920 було підписано перемир'я. Поляки залишили своїм колишнім союзникам можливість вільного виходу з Польщі, але частина петлюрівських військ вирішила надалі вести самотню боротьбу з більшовиками. У листопаді 1920 року відбулися останні бої, після яких українські військові були змушені перейти через річку Збруч і здати зброю. Польський історик Збіґнєв Карпус вважає, що у той період польський кордон перетнуло 19,5 тисяч чоловік, яких розміщено в таборах, розташованих по територій всієї країни.
Саме такий був початок «зв'язку» Маланюка з Польщею. Він потрапив до табору у Каліші, де практично одразу включився в культурно-освітню діяльність. Умови в таборі були важкими: колишніх польських союзників додатково пригнічувало те, що часто вони ділили територію з ув'язненими більшовицькими полоненими, а ті відверто кпили з польських союзників. Щоб запобігти деморалізацію серед інтернованих солдатів, вже в грудні 1920 року Міністерство Військових Справ Польщі порекомендувало, аби в таборових республіках велася «освітня діяльність, спортивні заняття, драматичні кола, тощо» (2, с. 136–137). У каліському таборі, в якому перебував Маланюк, функціонувало літературно-художнє товариство «Веселка», яке видавало однойменний журнал, друкувався часопис «Наша Зоря», діяв театр, хор, а також мистецька студія (2, с. 139). Статті, підписані прізвищем Маланюка, почали з'являтися в таборових періодиках з 1921 року. Потім він став співредактором «Веселки», а у 1923 році задебютував поетичним томом, виданим спільно з двома колегами-військовополоненими. У каліському таборі він також приготував до друку дві поетичні книги, опубліковані у 1925 і 1926 роках, коли вже Маланюк виїхав на навчання до Чехословаччини. Від моменту літературного дебюту можна і треба про нього говорити як про еміграційного поета (Збіґнєв Карпус вживав назви «емігрант» щодо всіх українців, котрі після розформування таборів 1924 року вирішили залишитись у Польщі, підкреслюючи у цей спосіб особливу ситуацію ув'язнених у таборових республіках колишніх солдатів), хоча, наприклад, Едвард Касперський вважав, що, залишаючись у Польщі, Маланюк не лише відмовився від повернення на Радянську Україну, а також «не хотів признати своєю батьківщиною Другої Речі Посполитої, де на Волині, Поділлі чи Покутті проживало понад 5 мільйонів українців», тому «категорія емігранта тут може мати обмежене, в певній мірі суб'єктивне і метафоричне застосування» (3, с. 262).
