Перо чи… перо? Коротка історія польських літературних суперечок
Хоча літератори зазвичай є людьми з надзвичайно високою особистою культурою, вони аж ніяк не уникають конфліктів. А коли двоє письменників вступають у суперечку, маємо справу з тим, що можна було б назвати літературною баталією, або, як сказала б сьогоднішня молодь, — «біфом». А оскільки, як відомо, медіа живляться конфліктами, портал Culture.pl вирішив ознайомити читачів із деякими найгучнішими сварками, що траплялися в польському літературному світі.
Picture display
standardowy (864px desktop)
Актори Тадеуш Ломницький і Даніель Ольбрихський у сцені дуелі у фільмі «Потоп», реж. Єжи Гофман, 1974, фот. Францішек Кадзьолка / Filmoteka
Picture image
potop_fn.jpg
Часто говорять, що медіа живляться конфліктами. У цьому, безперечно, є багато правди — вистачить увімкнути вечірній випуск новин. Матеріали про війну, гарячі політичні дебати чи жорстокі злочини з’являються в ефірі значно частіше, ніж нариси про сусідів, які щиро вітаються рукостисканням. Звичайно, така ситуація може викликати обурення, але лише підтверджує, що публіка очікує саме цього. Медіа не показували б конфліктів, якби ніхто ними не цікавився.
Беручи до уваги очікування читачів, портал Culture.pl вирішив подбати про них і таким чином ми самі стрибаємо в болітце з конфліктами. Однак ми підійшли до цього нетипово і з культурним шармом. Тож у цьому тексті ми представляємо деякі з найбільш бурхливих сварок у польському літературному середовищі, тобто найвідоміші літературні «біфи». Ви дізнаєтеся, як один письменник розлютив іншого, що спричинило їхню суперечку і які саме слова були сказані. Щоб не затягувати, запрошуємо переконатися, чиє перо виявилося сильнішим (у словесному бою).
Міцкевич проти Словацького
Picture display
standardowy (864px desktop)
Адам Міцкевич на фото, 1842, фот. Музей літератури у Варшаві / East News. Юліуш Словацький, малюнок Юзефа Куровського, 1838, фот. Музей літератури у Варшаві / East News
Picture image
mickiewicz_slowacki_pojedynek_en_3.jpg
Мабуть, найвідоміший літературний «біф» — це той, що розгорівся між Адамом Міцкевичем і Юліушем Словацьким. Завдяки таким творам як «Дзяди» чи епопея «Пан Тадеуш», Міцкевича проголосили національним пророком, який найкраще передавав дух народу. Словацький, на одинадцять років молодший за Міцкевича, був автором «Балладини» та «Беньовського», і ставився до Міцкевича із захопленням — подейкують, що хотів стати таким же важливим письменником, як і він.
Міцкевич і Словацький знали один одного, і їхні взаємини були сповнені суперництва. Перший — беззаперечний володар романтичного слова — протягом більшої частини їхнього знайомства, здавалося, просто не помічав творчості другого, а коли зрештою з нею ознайомився, то охарактеризував її як порожню. Словацький скаржився на цю образу від конкурента в листі до матері в серпні 1832 року:
Text
(…) написав, що моя поезія чудова, що вона — як будівля з прекрасною архітектурною формою, як високий храм, але що в цьому храмі немає Бога…
Словацький, своєю чергою, вважав, що твори Міцкевича обмежені зосередженістю автора на проблемах польського народу, що позбавляло їх універсального характеру. Напруга між письменниками досягла свого апогею під час прийому в Парижі 25 грудня 1840 року.
Господарем зустрічі, організованої з метою вшанування здобутків Міцкевича, був видавець Евстафій Янушкевич. Серед близько сорока гостей (переважно поляків) були обидва ворогуючі письменники, які по черзі виголошували імпровізовані тости у віршах. Завдяки уважним співтрапезникам ми сьогодні знаємо, хто і що саме сказав.
Почав Словацький. Хоч він і похвалив поезію Міцкевича, але водночас дорікнув йому за гординю та зверхнє ставлення до інших поетів. Подейкують, що автор «Балладини» завершив свій виступ гіркими словами, заявивши, що «Міцкевич показав йому, куди варто бити», маючи на увазі критику своєї творчості з боку пророка. Міцкевич відповів колезі, що завжди говорить те, що йому підказує серце, і він що визнає талант суперника, але Словацькому бракує віри та любові. Кажуть, що свою репліку він завершив словами: «Для поета один лиш шлях існує! Через любов до Бога». Цим він іще раз підкреслив «духовну порожнечу» творчості Словацького.
На щастя, цей літературний «біф» XIX століття завершився по-джентльменськи. Пізніше на прийомі поети, ймовірно, обійнялися та обмінялися люб’язностями. Зрештою, вони навіть почали разом ходити на прогулянки, розмовляючи про батьківщину та будуючи плани на майбутнє. Якби ж то всі літературні суперечки завершувалися так чудово…
Picture display
standardowy (864px desktop)
Збіґнєв Герберт, фото з книги «Herbert: Biografia Andrzej Franaszek», фот. промоматеріали видавництва Znak. Чеслав Мілош, 1998, Краків, фот. Данута Венґель / FOTONOVA / East News
Picture image
herbert_i_milosz_kol_en.jpg
Ще один відомий літературний «біф» стався на певному прийомі, коли між Чеславом Мілошем і Збіґнєвом Гербертом — великими майстрами польської поезії XX століття — спалахнула словесна дуель. До того фатального дня в 1968 році, коли перекладачі Джон і Боґдана Карпентери влаштували прийом у своєму будинку в Каліфорнії, поети навіть були друзями.
Чеслав Мілош, лауреат Нобелівської премії з літератури 1980 року, був автором багатьох поетичних і есеїстичних творів, зокрема збірки віршів «Ocalenie» («Порятунок»), виданої в 1945 році. У 1960 році майбутній нобелівський лауреат переїхав до США і став професором славістики в Каліфорнійському університеті в Берклі. У США він, зокрема, займався перекладом і популяризацією творчості Збіґнєва Герберта, молодшого колеги по перу, з яким подружився у 1950-х роках. Герберт відомий насамперед циклом віршів про рефлексивного Пана Коґіто, зокрема зі збірки «Пан Коґіто» 1974 року.
Схоже, на тому каліфорнійському прийомі поети не цуралися алкоголю. В якийсь момент між ними зав’язалася дискусія про Варшавське повстання. Герберт, імовірно, розлютився через критику повстання з боку Мілоша і кілька годин емоційно доводив, що його старший колега не має права сумніватися в його доцільності, оскільки сам не брав участі в русі Опору. Зрештою, втомлений агресивною атакою Герберта, Мілош залишив вечірку.
Хоча після цього випадку поети підтримували контакт, їхня дружба тієї ночі завершилася. Цікаво, що Герберт не був членом руху Опору. Ба більше, подейкують, що він стверджував, ніби брав участь у підпільній боротьбі, хоча це не відповідало дійсності. Тож його напад на Мілоша попахував лицемірством.
Напруга між літераторами зберігалася протягом багатьох років, що видно, зокрема, у вірші Герберта «Chodasiewicz» («Ходасевич») 1992 року, де він зробив неприємний натяк на Мілоша:
Text
Сам не знав Ходасевич, ким був він —
Від народження аж до загину
Цим усесвітом, наче латаття,
Плинув.
Picture display
standardowy (864px desktop)
Юліан Тувім, Вайт-Плейнс, 1942–44, фот. Музей літератури у Варшаві / East News. Ян Лехонь, фот. www.audiovis.nac.gov.pl (NAC)
Picture image
lechon_tuwim_kol_nac_en.jpg
Дехто вважає, що суперечка між Мілошем і Гербертом почалася зовсім не через дискусію про Варшавське повстання, а через провокаційний жарт Мілоша про те, що анексія Польщі СРСР насправді мала сенс. Однак цю версію подій спростовують господарі прийому, подружжя Карпентерів. Утім, існує інший літературний «біф», в основі якого справді стояло питання Радянського Союзу — суперечка між Яном Лехонем та Юліаном Тувімом.
Лехонь був одним із найвпливовіших поетів міжвоєнного періоду. Тувім, автор таких віршів, як апокаліптичний «Бал у опері» та улюблених дитячих творів, також був видатним поетом своєї епохи. Лехонь і Тувім дружили та разом заснували знамениту поетичну групу Скамандер, членів якої об’єднувало захоплення творчістю Леопольда Стаффа.
На жаль, їхня дружба завершилася суперечкою, пов’язаною з Другою світовою війною. Лехонь був затятим критиком вторгнення СРСР до Польщі у 1939 році, яке спричинило величезні втрати серед польських військових і цивільного населення. Натомість Тувім публічно підтримував Радянський Союз, вбачаючи в ньому силу, здатну перемогти нацистів.
Ця глибока розбіжність у поглядах змусила Лехоня у травні 1942 року надіслати Тувіму листа, в якому він повідомив, що не бажає підтримувати з ним дружбу:
Text
Мій любий! Наша остання телефонна розмова, яка доповнила низку твоїх численних висловлювань, сповнених сліпої любові до більшовиків — катів і вбивць польського народу, переконала мене, що мені більше не вдасться відокремлювати твої політичні погляди від твоєї особи (...). Прошу прийняти моє запевнення у смуткові через те, що всупереч моїй волі саме так завершується наша багаторічна дружба.
У своєму щоденнику Лехонь також писав: «Усе між мною і Тувімом розірвано назавжди, окрім поезії». Саме так і сталося — від дружби та знайомства залишилися лише спогади, але творча спорідненість не зникла. Смерть Тувіма у 1953 році глибоко зворушила Лехоня, який навіть написав вірш, присвячений колишньому другові. Ось кілька рядків із нього:
Text
Невинний злодію, у темряві ти руку простягаєш
До братської, далекої долоні.
Author
(Із вірша «Тувім» Яна Лехоня, 1956)
Picture display
standardowy (864px desktop)
Ярослав Івашкевич у своєму кабінеті в Ставиську, 5 серпня 1966, фот. Анджей Шиповський / East News. Тадеуш Пейпер, 1967—1968, фот. www.audiovis.nac.gov.pl (NAC)
Picture image
peiper_iwaszkiewicz_nac_en.jpg
Ще одним членом групи Скамандер, який має на своєму рахунку відомий літературний «біф», був Ярослав Івашкевич — визнаний поет і автор оповідань, зокрема, «Пані з Вілька» (1933). Його супротивником був авангардний поет і критик Тадеуш Пейпер, автор збірки поезії «A», виданої у 1924 році.
У 1922 році Пейпер заснував художньо-літературний журнал «Zwrotnica», який незабаром став одним із найважливіших видань такого типу в Польщі. Журнал мав авангардний характер і публікував творчість найвидатніших поетів того часу, зокрема Бруно Ясенського, Станіслава Млодоженця та Анатоля Стерна. Дизайн видання розробляли відомі художники, серед яких особливо виділявся видатний маляр Владислав Стшемінський.
Вірші «Zwrotnicy» пишуться за вже усталеними рецептами: «візьміть жменю пудри куртизанки, склянку церковних висловів... і так далі». При цьому жахає божевільна кількість сперми, яку використовують у цій «поетичній кухні».
Text
Вірші «Zwrotnicy» пишуться за вже усталеними рецептами: «візьміть жменю пудри куртизанки, склянку церковних висловів... і так далі». При цьому жахає божевільна кількість сперми, яку використовують у цій «поетичній кухні».
Author
(Зі статті «Пейпер забутий і віднайдений», «Rzeczpospolita», 29 травня 2015)
Пейпер почувся ображеним і вирішив помститися, опублікувавши у квітневому номері «Zwrotnicy» за 1923 рік статтю під назвою «Івашкевич — ідіот». У тексті можна знайти, зокрема, такі слова:
Text
Ким є Ярослав Івашкевич? Про це ясно й точно говорить фейлетон, який він написав про наше видання. Таке воно бідненьке, таке незграбне, таке страшенно мляве. Бурмотіння, бурмотіння, а не фейлетон. (…) Івашкевич — це нуль із ідеальною порожнечею. (…) Івашкевич — той, кого в кожній країні, де система мір не сфальшована, вимірювали б міліметром. Івашкевич, після якого через кілька років залишиться тільки спогад про ці слова, якими я тут його вшанував.
На щастя, нам залишилося трохи більше, ніж просто спогад про цей незвичайний літературний «біф». Обидва автори залишили по собі значну творчу спадщину, а деякі їхні твори стали класикою польської літератури.
Picture display
standardowy (864px desktop)
Леопольд Тирманд на джазовому концерті у Варшаві, 1958, фот. Анджей Зборський / East News. Ярослав Івашкевич під час лекції у французькому ПЕН-клубі в Парижі, 1955, фот. Владислав Славний / Forum
Picture image
tyrmand_iwaszkiewicz_kol_en_.jpg
Ярослав Івашкевич має на рахунку ще одну літературну суперечку, цього разу з письменником і популяризатором джазу Леопольдом Тирмандом.
Вони були знайомі особисто, оскільки Тирманд зустрічався з дочкою Івашкевича — Марією Влодек. Автор «Злого» так описав свої стосунки з Марією у «Щоденнику 1954», який писав протягом трьох місяців 1954 року (а у вигляді книжки він вийшов у 1980 році):
Text
Тож ми відпочили одне біля одного на кількамісячну мить.
У цій самій книжці Тирманд також описав батька своєї тодішньої дівчини, причому зробив це з властивою йому саркастичністю:
Text
Я, в принципі, навіть його люблю: він величний і статечний, із обличчям поета величі Юпітера, яке роками шліфували пози, задуми та гримаси. Волоцюга, педераст, дипломат, гурман, поет і пішак. Якщо шістдесятирічний ювілей має стати коронацією, то виглядає на те, що вінок отримує зрадник або наївняк, навіть дурень.
Івашкевич, своєю чергою, не втримався від дошкульних слів на адресу Тирманда і його творчості — він назвав «Злого» «новою "Прокаженою"». Порівнюючи роман із книгою Гелени Мнішкувни, Івашкевич натякав, що твір Тирманда не належить до високої літератури, а його місце — на полиці з популярною прозою.
Варто додати, що коли Івашкевич висловив свою думку про «Злого» у 1950 році, він не міг знати, що Тирманд напише про нього в «Щоденнику 1954», оскільки цієї книги тоді ще не існувало. Таким чином, критичне ставлення Івашкевича до роману Тирманда не було мотивоване бажанням помсти за таку невисоку оцінку його особистості.
Picture display
standardowy (864px desktop)
Брайтер, 1927, фот. www.audiovis.nac.gov.pl (NAC). Фотографічний автопортрет Віткація, фот. колекція Еви Франчак і Стефана Околовича
Picture image
emil_breiter_witkacy.jpg
Критика чиєїсь творчості може призводити до розколів, особливо коли йдеться про людей із артистичною душею, адже вони часто надзвичайно вразливі. Наступний конфлікт у нашому списку спричинив саме такий розкол — йдеться про «біф» між письменником і художником Станіславом Іґнацієм Віткевичем (відомим як Віткацій), автором «Прощання з осінню», і журналістом та театральним критиком Емілем Брайтером.
Віткацій і Брайтер були частиною артистичної богеми, а їхнє знайомство почалося ще на початку XX століття, коли вони разом навчалися в Краківській академії мистецтв. Пізніше Віткацій почав займатися також літературою, а Брайтер став критиком і писав для літературних журналів, зокрема для Скамандера.
Очевидно, Брайтер дуже серйозно ставився до своєї роботи, адже з часом стало зрозуміло, що він не робитиме поблажок щодо п’єс свого приятеля. У січні 1922 року критик опублікував у «Głos Polski» негативну рецензію на п’єсу Віткаци «Прагматики». У своєму тексті він, зокрема, аналізував підхід Віткацій до мистецтва, відомий як теорія Чистої форми. Згідно з нею, слід відмовитися від логіки, психології та хронології, аби викликати «метафізичне відчуття». У своїй рецензії Брайтер писав про Чисту форму так:
Text
Такий підхід є очевидним запереченням і нерозумінням сутності театру. (…) Функцією і корелятом кожного людського вчинку є його мотивація та психологічний зміст; розглядати психологічні та ідеологічні зв’язки з точки зору чистої форми — це те саме, що шукати квадратуру кола.
Ця рецензія зовсім не сподобалася Віткацію, і він у відповідь розірвав дружбу. Подейкують, що вони так і не помирилися. Ймовірно, ситуацію не покращило й те, що кілька років потому Брайтер знову написав рецензію на твір Віткація — цього разу на роман «Прощання з осінню», — назвавши його псевдороманом.
Бой-Желенський та Іжиковський
Picture display
standardowy (864px desktop)
Портрет Тадеуша Бой-Желенського, фот. Бенедикт Єжи Дорис / Національна цифрова бібліотека / Polona. Кароль Іжиковський, фот. www.audiovis.nac.gov.pl (NAC)
Picture image
boya-zelenskiego_kol_polona.jpg
Ще одним опонентом Віткація був критик літератури та кіно Кароль Іжиковський, який також критикував теорію Чистої форми у своїй книзі «Боротьба за зміст». Однак як критик він не висловлювався негативно про автора «Прощання з осінню».
Натомість у нього був конфлікт із іншим видатним письменником, перекладачем і критиком — Тадеушем Бой-Желенським, автором знаменитих «Слівець» — збірки сатиричних віршів і пісень.
У 1933 році Іжиковський видав книгу «Беньямінко: справа Боя-Желенського», в якій атакував його як у професійному, так і в особистому плані. Він писав, що Бой мав комерційний підхід до літератури, йому бракувало знань, щоб бути справжнім критиком, і загалом — він був інтелектуально поверхневим мегаломаном.
Автор «Беньямінка…» категорично не погоджувався з підходом Боя до літературної критики, вважаючи, що той зводив глибокі літературні й філософські аспекти творів до простого, доступного викладу, щоб зробити свої тексти зрозумілими для широкої аудиторії. Іжиковський натомість виступав за більш глибокий та інтелектуальний критичний підхід. У фрагменті своєї книги він писав:
Text
Що мене від самого початку дратувало у всьому, що пише Бой, — (…) не його кокетлива аморальність, не його позерська грубість, не відкриття «Америк» (…), не фальшивий антиканонічний пафос (…), а його специфічна практичність, яка призводить до того, що навіть коли Бой має рацію, ця рація є якоюсь тісною, неприємною, приземленою.
Бой-Желенський зберіг спокій і відповів у збірному огляді у «Wiadomości Literackie». Він повністю проігнорував атаку Іжиковського на свою критичну творчість (Бой уникав літературних і критичних суперечок) і зосередився виключно на відбитті особистих нападок:
Text
Усі ці антибойовські аргументи — нічого нового; навпаки, вони роками валяються в усіх смітниках. Пан Іжиковський зібрав їх, підперчив ерудицією, приправив цитатами і подав їх наново тим, хто і так щодня їх споживає.
На щастя, після цієї відповіді «біф» між ними завершився, і вони змогли зайнятися більш конструктивними справами, ніж суперечки.
Picture display
standardowy (864px desktop)
Стефан Жеромський, фот. FoKa / Forum. «Портрет Болеслава Пруса» Леокадії Мирославської, 1918, фот. Кшиштоф Вільчинський / Національний музей у Варшаві
Picture image
zeromski_prus_kol_en_mnw.jpg
На завершення маємо для вас класичну історію двох чоловіків, які посварилися через жінку. У цьому випадку, хоча обоє чоловіків були літераторами, їхня суперечка відбувалася не на словах, а на мечах.
Болеслав Прус — один із найважливіших польських письменників, автор численних класичних літературних творів, зокрема «Ляльки» та «Фараона», — і Стефан Жеромський, автор «Сизифової праці» та «Розклюють нас круки», були між собою знайомі.
Ось як Жеромський описав момент їхньої першої зустрічі у своїх «Щоденниках»:
Text
Я зустрів Пруса, який супроводжував якусь даму. Згадавши «Ляльку», важко повірити, що ця сіра людина змогла написати такий шедевр. Що я віддав би за те, щоб із ним познайомитися!
Варто зазначити, що на початку їхнього знайомства у 1890 році Прус уже був визнаним автором, тоді як Жеромський ще очікував на свій зірковий час і заробляв на життя роботою вчителя. Ця різниця у статусі, ймовірно, призвела до того, що Прус ставився до Жеромського дещо протекціонально. Тож коли Жеромський заручився з близькою знайомою Пруса, молодою вдовою Октавією Родкевич, його перша реакція була далекою від дружньої.
Text
Болеслав Прус не одразу прийняв Жеромського як нареченого Октавії. Він волів би, щоб вона вийшла заміж за заможного промисловця, а не за бідного домашнього вчителя. Суперечка між ними ледь не завершилася дуеллю.
Author
www.polskanapiechote.waw.pl
На щастя, письменники схаменулися, і зрештою до поєдинку не дійшло. Більше того, Прус навіть став одним із дружбів на весіллі Жеромського та Родкевич, довівши цим, що його неприязнь залишилася в минулому.