В «Мультимедійній енциклопедії PWN» зазначено:
Навколо журналу сформувалася невелика, але активна й впливова спільнота політиків, науковців і публіцистів, яка мала намір висунути кандидатів у депутати на виборах до Сейму 1940 року. У 1938 році з’явилася програма групи під назвою «Польська імперська ідея». Автори відкидали концепцію політики як вільної гри політичних партій, основною метою яких є здобуття влади та задоволення особистих амбіцій лідерів. Це не партії, а угрупування, бо вони представляють не народ, а лише групи інтересів. Вони отримують голоси виборців за допомогою демагогії та лестощів, полюючи на невігластво та наївність. Тоді як, – проголошували автори «Польської імперської ідеї», – державна справа вимагає чесного формування громадської думки, а не її підкорення. Політичну діяльність неможливо відокремити від турботи про спільне благо – державу. Отже, політика є етичною сферою і вимагає поваги до основних норм. Найціннішим капіталом політичного і державного діяча є моральний авторитет. Його не можна отримати, «нахилившись, щоб набрати бруду, яким обливають один одного політичні суперники». Послідовним у програмі є відраза до традиційних партій, які втілюють «демагогію, егоїзм та невігластво» та є «патологічними оприском» громадської думки.
Після початку Другої світової війни Єжи Ґедройця, як співробітника Міністерства промисловості та торгівлі, евакуювали до Румунії, де спочатку (1939–1940) він був особистим секретарем свого колишнього начальника в Міністерстві сільського господарства Роджера Рачинського, який виконував обов’язки посла Республіки Польща в Бухаресті, а згодом, після ліквідації польського посольства, керівником польського відділу при чилійському посольстві в Бухаресті та співробітником англійського посольства, займаючись польськими справами в Румунії. У березні 1941 року за сприяння англійців його евакуйовують до Стамбула, де Ґедройць пішов добровольцем на військову службу. Після приїзду до Палестини, вступив до Окремої Бригади Карпатських стрільців. Брав участь у Лівійській кампанії та боях за Тобрук. У 1943–1944 роках – керівник (у ранзі підпоручика) Відділу військових часописів і видань Бюро пропаганди Другого польського корпусу, згодом (1944–1945) – співробітник Навчального центр броневійськ у місті Ґалліполі (Італія), нарешті – директор Європейського департаменту Міністерства інформації Уряду Республіки Польща в Лондоні (1945).
Єжи Ґедройць і Ґустав Герлінг-Ґрудзінський у зимовому саду будинку «Культури», 1980-ті, фот. Богдан Пачовський / зі збірки Літературного інституту
У цей період, під час свого перебування на Близькому Сході, і згодом в Італії, Єжи Ґедройць познайомився з людьми, які стали його найближчими соратниками у післявоєнний період: зокрема, з Юзефом Чапським (у 1942 році Чапський запропонував Ґедройцю перейти до Бюро пропаганди Другого корпусу), Юліушем Мєрошевським, пізніше провідним публіцистом «Культури», Зофією Герц та її чоловіком Зиґмунтом і, нарешті, Ґуставом Герлінґом-Ґрудзінським.
У 1946 році Єжи Ґедройць – завдяки допомозі Другого корпусу та кредиту Жовнірського фонду – заснував у Римі видавництво для демобілізованих солдатів: Літературний інститут (головою Інституту Ґедройця призначив генерал Владислав Андерс). У 1947 році Інститут (за згодою генерала Андерса) було переведено до Франції, спочатку ненадовго у паризький готель «Ламберт», а потім у Мезон-Лафіт поблизу Парижа. Після того, як Ґедройць виконав фінансові зобов’язаннями перед Другим корпусом, Інститут почав функціонувати як цілком незалежна установа. У «Мультимедійній енциклопедії PWN» читаємо:
Капітулянтська політика західних союзників щодо Радянського Союзу, а також безпорадність і неоднозначність західної громадської думки щодо комуністичного руху допомогли Ґедройцю усвідомити, що вся польська незалежницька діяльність має базуватися на самостійності та міцних організаційних засадах. Отже, відтепер основним принципом діяльності була фінансова незалежність і неприв’язаність до жодної з партій і політичних течій, що існують в еміграції. Від початку він трактував видавництво як еміграційну культурну установу, розуміючи, що вільне польське слово є необхідною умовою національної незалежності. Окрім класичних та сучасних літературних творів він хотів публікувати суспільно-політичні тексти. У чернетці видавничої програми 1946 року він писав, що «ознайомлення читачів із її досягненнями та розвитком [...] залучить їх у мисленєвий процес, який має зрештою привести до організації польського життя на принципах політичної рівності, суспільної справедливості та поваги до прав і гідності людини». Настають часи, коли запропоновані Літературним інститутом книжки має прочитати не тільки кожен політичний і громадський діяч, але й кожен сучасний, культурний поляк.
У цьому контексті варто підкреслити, що протягом усього періоду діяльності Літературного Інституту Ґедройць – незважаючи на скромні ресурси, якими він розпоряджався – надавав великого значення фінансовій незалежності:
На відміну від більшості політиків і активістів в еміграції, редактор не подавався на гранти Американського комітету Вільної Європи, яким керувало ЦРУ. Завдяки раціональному управлінню, скрупульозному і розсудливому використанню усіх наявних можливостей він забезпечив Літературному інституту фінансову незалежність, яка була тісно пов’язана з політичною. Підтримка Ґедройця та Інституту серед поляків на еміграції здійснювалася через збірки для дому «Культури» в Мезон-Лафіті. Вона не тільки покривала витрати інституції, але й уможливила створення Фонду «Культури», який постійно поповнювався завдяки пожертвам читачів.
У 1947 році Інститут видав перше число журналу «Культура» (тоді квартальника), який незабаром став найважливішим часописом повоєнної польської еміграції та осередком, що об’єднував найвидатніших польських еміграційних публіцистів та письменників, таких як Анджей Бобковський, Юзеф Чапський, Вітольд Ґомбрович, Костянтин А. Єленський, Юліуш Мєрошевський, Чеслав Мілош, Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський, Єжи Стемповський. У 2000 році Ніколетта Фаджіоло, Верховний комісар Організації Об’єднаних Націй у справах біженців, так згадувала про «Культуру»:
Місячник «Культура» став острівцем нонконформізму у розділеному холодною війною світі. Це був надзвичайно важливий орієнтир для біженців з Польщі, які підтримували необхідність повернення демократії на батьківщину. Незважаючи на дуже скромний бюджет, журналу вдалося зберегти свою самобутність протягом багатьох років, а також відіграти надзвичайно важливу роль під час повстань у Польщі 1956, 1970 і 1980 років. Лауреат Нобелівської премії Чеслав Мілош згадує: «Іноді навіть казали, що засновник «Культури» був людиною, яка повалила комунізм у Польщі».
З самого початку існування «Культури» її головним пріоритетом була підтримка тісних зв'язків з Польщею, тому жодної форми остракізму щодо Польщі та польських біженців редакція ніколи не застосовувала. І номери місячника, і книжки [...] контрабандою переправляли до Польщі в наплічниках.
Хоча його власні тексти рідко з’являлися на сторінках журналу, Ґедройць ініціював багато важливих дискусій. Журнал виступав за об’єднання Німеччини ще в 1954 році. «Культура» критикувала позицію польського уряду в екзилі, який закликав до відновлення кордонів польської держави станом на 1939 рік. Газета підтримувала відновлення незалежності Литви, України та Білорусі.
З 1953 р. почали виходити видавничі серії «Бібліотека «Культури» (включали літературні та політичні твори, щоденники та спогади) та спочатку (з 1962 року) піврічник, а згодом (з 1973 р.) квартальник «Історичні зошити» («Zeszyty Historyczne»), в яких друкували тексти про новітню історію Польщі та інших країн Центрально-Східної Європи. Загалом вийшло 637 номерів "Культури" (останній у жовтні 2000 року) і до вересня 2000 року – 511 томів «Бібліотеки «Культури» (зокрема 132 числа «Історичних зошитів»).
Єжи Ґедройць, Мезон-Лафіт, Франція, 1996, фот. Іренеуш Собещук / Forum
Єжи Ґедройць був членом редколегії російського дисидентського журналу «Континент» і членом редакційної ради українського квартальника «Віднова». Послідовно, інколи всупереч думці представників польських емігрантських кіл і навіть своїх найближчих соратників, виступав за встановлення добросусідських відносин Польщі зі своїми східними сусідами: Україною, Литвою та Білоруссю – в майбутньому незалежними державами.
Редактор був співавтором «Автобіографії у чотири руки» (упорядник: Кшиштоф Помян, «Czytelnik» 1994) та багатьох опублікованих томів листування з авторами «Культури».
Єжи Ґедройць отримав почесні докторські ступені Яґеллонського (1991), Фрібурзького (Швейцарія, 1996), Вроцлавського (1998), Білостоцького (1998), Варшавського (1998), Щецинського (2000), Люблінського (2000) університетів; також був почесним членом Польського історичного товариства (1991), лауреатом премії Польського ПЕН-клубу (1989), премії ім. Святого Брата Альберта (1993), нагороди тижневика «Politykа» (1995) та «Золотого берла» Фонду польської культури (1999).
Єжи Ґедройць і Стефан Кісєлевський, Мезон-Ляфіт, серпень 1981, фот. Анджей Мєтковський / з колекції Літературного інституту
Нагороджений орденом Почесного легіону (1938), Офіцерським хрестом Румунської корони (1930), Кавалерським хрестом Бельгійської корони (1938), естонським орденом Білої Зірки (1932). Критично оцінюючи ситуацію в Польщі після 1989 року, він відмовився прийняти найвищу польську відзнаку – Орден Білого Орла. Нагороджений французьким Офіцерським хрестом ордена Почесного легіону (1996). У 1997 році він отримав почесне громадянство Литви, а в 1998 році – орден Гедиміна.
Помер 14 вересня 2000 року в Мезон-Лафіті під Парижем. Після смерті «Редактора», згідно з його побажанням, «Культура» припинила своє існування; останній випуск вийшов у жовтні 2000 року.
У тексті, опублікованому після смерті Ґедройця в «Мультимедіальній енциклопедії PWN», зазначено:
Мине багато місяців, поки ми усвідомимо, що його вже немає, що «Культура» не виходить. Однак праця Редактора не передбачає жодної «кульмінації» чи «фіналу». «Культура» перестала виходити, але не перестала впливати. Це основа нової формації польської інтелігенції, яку вона супроводжувала і творила протягом півстоліття. «Культура» не пропонувала готових істин, а вчила відважного мислення, надихала, допомагала зрозуміти.
Що такого унікального в цій біографії? Ми називали його «Редактором», але в цьому випадку суть терміну відрізнялася від словникового значення слова. Бо редактор – це той, хто редагує журнал, а Єжи Ґедройць був творцем цілої культурної формації, нової школи мислення про Польщу. Вже на початку 1950-х років стало зрозуміло, що рівень культурних інституцій, які заснував Ґедройць, робить їх найважливішими не лише в польській незалежній еміграції. На сторінках «Культури» були опубліковані найважливіші літературні твори та публіцистичні тексти, а Літературний інститут видавав книжки, які сьогодні належать до канону польської літератури та польської гуманітаристики XX століття. Журнал і видавництво Ґедройця мали вирішальний вплив на формування сучасної культури. Тому якщо ми називаємо Редактора емігрантом, то лише в тому значенні, в якому ми застосовуємо цей термін до Мохнацького, Міцкевича чи Словацького.
[...]
Політичні заслуги Редактора величезні, але не менш вагомим є його внесок у національну культуру, одним із найважливіших творців якої він був у ХХ столітті. Немає жодного мірила, яким можна його виміряти. Пам’ятаймо, що лише завдяки «Культурі» світ побачили такі твори, як «Щоденник» Ґомбровича, «Щоденник, писаний вночі» Ґустава Герлінґа-Ґрудзінського, есе Стемповського, Чапського та багато творів Мілоша. Ми не знаємо, скільки робіт взагалі не вийшли б за межі задуму, якби автори не могли розраховувати на їх публікацію в «Культурі» чи в «Бібліотеці» журналу. Важко уявити собі польську культуру ХХ століття без «Культури».
У липні 2005 року Сейм Республіки Польща, прагнучи вшанувати видатного поляка та справу його життя, оголосив 2006 рік, на який припала сота річниця від дня народження редактора «Культури», Роком Єжи Ґедройця.
Про співпрацю Ґедройця зі східноєвропейськими еміграційними колами після Другої світової війни, а також про його позицію щодо питань польської східної політики див. статтю Боґуміли Бердиховської «Україна в житті Єжи Ґедройця та на сторінках паризької «Культури».
Переклад: Тарас Лильо
