Походив із шляхетської роду герба Побуг, зубожілого настільки, що батьки не могла дати своєму нащадку ґрунтовної освіти. Тож навчався нерегулярно, найдовше — у василіанській школі в Умані (1816–1819), де подружився з Юзефом Богданом Залеським та Міхалом Грабовським. У 1820 році поїхав з ними до Варшави.
Того ж року дебютував як поет переспівом вірша Горація, що був надрукований у «Віленському щоденнику» («Dziennik Wileński») і вступив до таємного Об’єднання вільних братів-поляків. Дізнавшись про початок повстання в Греції, він у серпні 1821 року пішки вирушив в Україну, маючи намір дістатися до повстанців через Одесу.
Нестача коштів затримала його в Україні, де до 1830 року він займався підпільною діяльністю. Переслідуваний поліцією, часто змінював місце проживання. У 1824–1825 роках створив так звані «Уманські лірики» — цикл віршів із виразною антимагнатською та антиклерикальною спрямованістю, навіяний ідеєю радикальної революції, серед яких «Учта помсти», в якій у демонічному стилі зображені порахунки з тиранами.
В Україні написані його численні вірші (опубліковані в Страсбурзі у збірці «Три струни», 1839). Він також створив поему «Канівський замок» (1828) — про історію козацького повстання проти шляхти в 1768 році, яка одразу принесла йому славу. Творчість Ґощинського дозволяє віднести його – разом з Антонієм Мальчевським та Юзефом Богданом Залеським – до кола поетів-романтиків, що належали до так званої «української школи».
Україна – країна диких степів і дикого люду – пропонувала цінності «жахливої поетичності», «середньовічної» чи, власне, «шекспірівської» мальовничості, якими особливо захоплювалися польські романтики. Коліївщину вони трактували як кульмінацію гострих, бурхливих і контрастних естетичних якостей. У «Канівському замку» Ґощинський не заощаджував на детальних описах різноманітних жахів (наприклад, втеча закривавленої вбивці свого чоловіка замковими коридорами при коливному світлі смолоскипів, моторошне залицяння Ксенії, повільна смерть посадженого на палю [козака] Небаби). Це був репертуар образів, які обурювали класиків і спонукали їх до сатиричних, глузливих стосовно романтиків виступів.
[Марія Яніон, Марія Жміґродзька, «Романтизм та історія», Варшава 1978]
У червні 1830 року Ґощинський повернувся до Варшави і приєднався до Таємної організації Пйотра Висоцького. У ніч з 29 на 30 листопада 1830 року разом з Людвіком Набеляком та іншими членами угрупування брав участь у відомому нападі на Бельведер – тодішню варшавську резиденцію царського брата, великого князя Костянтина. Збройний виступ польських патріотів став поштовхом до вибуху Листопадового повстання.
Ґощинський як повстанець воював у ранзі капітана – в корпусі генерала Юзефа Дверніцького брав участь у битвах під селами Сточек і Нова Вєсь. Після капітуляції Варшави разом з корпусом генерала Мацєя Рибінського перетнув прусський кордон. Пов’язані з цим фактом переживання Ґощинський висловив у вірші «Вихід із Польщі».
Могила Северина Ґощинського (автор Юліан Марковський) на Личаківському цвинтарі у Львові (Україна), фот. Tomasz Wierzejski/Fotonova/East News
Поет оселився в Галичині, де був добре знаний завдяки своїй громадсько-політичній діяльності. З його ініціативи у Львові 1832 року було створено конспіративну організацію «Спілка двадцяти одного» (також її називали «Спілкою докторів»). До неї приєдналося чимало представників тогочасної інтелігенції, зокрема поет Вінцентій Поль та юрист і борець за незалежність Францішек Ян Смолька.
За участь у Листопадовому повстанні російський суд заочно засудив Ґощинського до смертної кари. Від австрійської поліції поет переховувався під вигаданими іменами, зокрема на Підгаллі. Його захоплення краєвидами, фольклором і культурою цього регіону спричинилося до того, що Ґощинський відкрив Татри для польської літератури: «Щоденник подорожі до Татр» (1832; вид. 1853 року), «Ода. Татранська повість часів Болеслава Хороброго» (вид. 1843) і поема «Собутка» (1834), в якій автор трактував гуралів як носіїв народного патріотизму.
Проголошений «батьком етнографії Підгалля», він також став одним із перших почесних членів новоствореного Татранського товариства (1874 р., звання присвоєно посмертно). У 1832 році поет писав:
У цьому образі Підгалля обов’язковим є штрих розбійництва; це одна з найважливіших особливостей образу. Розбійництво є одним із вагомих елементів місцевої співаної поезії, як випливатиме з наведених нижче пісень; відіграє важливу роль на сцені гуральського краю та гірського життя, і таким чином проливає світло на характер мешканців. Існування гірського розбійництва — це незаперечна істина, це дійство, яке можна відчути на дотик, тому його не можна недооцінювати при дослідженні гуралів, а тим більше ігнорувати, навпаки, до нього необхідно наблизитися й уважно придивитися, тільки під правильним кутом зору.
[«Щоденник подорожі до Татр», СПб. 1853]
Северин Ґощинський був першим письменником, який у польській літературі описав гірське пасмо Ґорці (Gorce) – він побував там, коли гостював при дворі Леона Тетмаєра, родича Казимира, у Лопушні. Під час своїх гірських експедицій був опікуном юного Казімєжа Пшерви-Тетмаєра. Згідно з легендою, він врятував від падіння у прірву майбутнього поета-декадента, тоді ще кількалітнього хлопчика.
Свій порятунок Тетмаєр згадує в оповіданні «Стара книжка і стара пісня» (одне з оповідань із циклу «На скелястому Підгаллі»): «Коли мені було дев'ять років, він зловив мене, коли я летів у Стражиськах збоку висохлого русла потоку, де я б в друзки розбився»; потім він підштовхнув мене до поезії». Пшерва-Тетмаєр часто відзначав важливу роль Ґощинського як наставника під час своїх перших літературних спроб.
У 1835 році в Кракові Северин Ґощинський створив Товариство польського люду, а також був співзасновником літературної групи «Ziewonia». Свої думки про національну літературу він виклав у трактаті «Нова доба польської поезії» (1835). У ньому він різко критикував «непольський характер» комедій Александра Фредра.
Польські прізвища не тотожні польським характерам; кілька осіб, кілька національних сцен не нададуть національного колориту чотиритомнику віршів; паштет прислів’їв, без будь-якого зв’язку з героями і з цілим твором, є лише словником прислів’їв; любовна сторона народу є космополітичною рисою – і це все, з чого складається польськість комедії Фредра [навмисна помилка у відмінюванні прізвища], але чесноти, вади смішності, окремі характери, загальна фізіономія, все, що творить справжні пам'ятники національної індивідуальності, – це даремно там шукати.
[Станіслав Маковський, "Романтизм", Варшава 1986]
Ярослав Марек Римкевич [у: «Александр Фредро в поганому настрої», Варшава 1982] заявив, що атака мала низькі мотиви. Ґощинський згадував у своїх спогадах, що втратив повагу до Фредра в 1832 році, коли намагався отримати кошти для видання Союзу двадцять один. Фредро, як член комітету, який надавав субвенцію, зажадав, щоб він і його члени могли цензурувати статті, які вони спонсоруватимуть – звичайно, Ґощинський не погодився з цим, і журнал так і не заснували.
Поет продовжував писати патріотичні вірші. Товаришував із листопадовим повстанцем Міхалом Швейцером, якому присвятив вірш «Під час садіння руж» (1831).
Твір «Садімо, приятелю, ружі» часто виконували в часи «Солідарності», особливо популярним його зробило виконання Антоніни Кшиштонь (пісня увійшла до її альбому «Час без скарг»). Своєю чергою, з кінця 1970-х цю пісню з характерною експресією співав Мар’ян Дзєндзель в «Пивниці під Баранами». Нову музику до твору Ґощинського написав Збіґнєв Прейснер (це була його перша пивнична композиція).
Рятуючись від арешту, 1838 року Северин Ґощинський емігрував до Франції. У Страсбурзі був співредактором сатиричного журналу «Pszonka», ідеологічно пов’язаного з Польським демократичним товариством. У 1841 році поет оселився в Парижі.
У 1842 році вийшов його готичний роман «Король замчиська» — зворушливий твір про всебічно освічену людину, яка божеволіла через непереборну любов до втраченої батьківщини. В основу естетичної концепції твору покладено культ героїчного минулого Польщі в поєднанні з романтичними зразками «поезії руїн».
У 1840–1842 роках у пресі Польського демократичного товариства Ґощинський опублікував низку суспільно-політичних і літературних статей, а також памфлетів. Вони були спрямовані як проти політики Ватикану (виявляли ретроградний, антинаціональний характер польського «єзуїтства»), так і проти поглядів політичного еміграційного угрупування (названого на честь лідера табору «чарторийщиною)», які поет трактував як об’єднання, що представляє антидемократичні, аристократичні й консервативно-угодовські сили.
«Спочатку спасіння душі, а потім Польща», — повторюють нам правовірні католики. І не сприймаймо цю думку як порожній звук, як тимчасове божевілля релігійного квієтизму. Хіба ми не бачили під час нашого останнього повстання людей, які чітко дотримувалися цього погляду? Вона логічно випливає з духу католицизму; ми повинні прийняти це як таке – і, прийнявши, що маємо з цього взяти? А те, що неможливо бути водночас добрим католиком і хорошим поляком.
[«Зібрання творів» («Dzieła zbiorowe»), т. 4, Львів 1911 р.]
У Парижі поет познайомився з Адамом Міцкевичем, Юліушем Словацьким та Анджеєм Товянським. Приєднався до Гуртка Божої Справи (Товянців), де йому було довірено функцію секретаря — під впливом Товянського він покинув свою колишню політичну діяльність і на багато років відмовився від літературної роботи на користь переповненої містицизмом публіцистики («Слово про посвяту», «Польські письменники перед лицем національної потреби» та ін.). Він залишався вірним Гуртку і Товяньському до кінця свого життя, незважаючи на відхід Міцкевича і Словацького.
Могила Северина Ґощинського (автор Юліан Марковський) на Личаківському цвинтарі у Львові (Україна), фот. Lestat (Jan Mehlich)/Creative Commons Attribution ShareAlike 2.5
Перебуваючи в еміграції, він зробив перший повний переклад польською мовою «Пісні Осіяна». У 1856 році написав «Послання до Польщі», яке опублікували через 13 років. Наприкінці життя писав мемуари: «Бельведерська ніч» (1870) і «Подорож мого життя» (1870; опубліковано 1923).
Жив у надзвичайно важких матеріальних умовах і ледь не помер від голоду під час Паризької Комуни. 1872 року завдяки допомозі друзів повернувся на батьківщину (його урочисто зустріли співвітчизники), оселився у Львові, де й помер 25 лютого 1876 року. Похований на Личаковському цвинтарі, пам'ятник на його могилі в 1882 році виконав скульптор Юліан Марковський.
Переклад: Тарас Лильо
