Юзеф Адам Бачевський — польський геній маркетингу
Ініціали J.A., які ми бачимо на пляшках сьогодні, не належать засновникові компанії, а його внукові Юзефові Адамові (Józef Adam Baczewski), котрий розпочав свою діяльність 1856 року і найбільше доклався до успіху бренду. Юзеф Адам Бачевський став не тільки одним із великих промисловців свого часу, але і піонером маркетингу.
Насамперед, він був одним із перших підприємців, котрі зрозуміти, що особливий продукт заслуговує на особливу презентацію, тим-то почав розливати свою горілку у спеціально розроблені прозорі пляшки і карафки, прикрашені вигадливими етикетками. Крім того, він майстерно скористався рекламними можливостями, що їх надавали національні та міжнародні ярмарки — ці події відігравали важливу роль в Європі ХІХ століття. На Загальній Крайовій Виставці, яка відбулася у Львові 1894 року, компанія представила павільйон у формі гігантської карафки.
Період розквіту бренду тривав і після відходу Юзефа Адама Бачевського (котрий помер 16 травня 1911 року), коли справу у свої руки взяли його сини Леопольд і Генрик. Марка Бачевського виграла багато призів на виставках та ярмарках від Відня до Парижа і від Москви до Лондона.
Знаменитий польський письменник Станіслав Лем, який виріс у Львові, особливо захоплювався павільйоном Бачевського на Східних Торгах, про що пише у своєму автобіографічному романі «Високий Замок»:
Стрийський парк мав плутану топографію, а ще багатонадійне сусідство виставкового терену Східних Торгів*. Узимку та влітку над ним панувала вежа Бачевського, чотирикутна, викладена зусібіч батареями кольорових пляшок, наповнених якоюсь рідиною. Мене страшенно цікавило, чи там справжній лікер, а чи лише фарбована вода, проте цього не знав ніхто. [...]
Я згадую Східні Торги. Я любив ходити на їхню територію, коли там було порожньо й безлюдно. Тоді великі павільйони з брудними шибами виглядали дивно. Особливим місцем для мене був найдовший напівокруглий павільйон, який облямовував півколом павільйон Бачевського (отой, викладений пляшками з лікером). Ставши під вежею Бачевського, можна було розбудити приспану луну. Варто було доволі сильно плеснути в долоні, як луна повторювалася чотири, п'ять і навіть шість разів, так само, як і кожен вигук. Причім між тими, щоразу слабшими відлуннями збігало незвично багато часу. Здавалося, вони завмирають, зі щораз більшими труднощами долітаючи із дедалі більшої відстані. Я стояв там холодними днями погідної осені, пильно вслухаючись в агонію останніх відлунь, у них було щось діткливе, таємниче й водночас невимовно жалісне. Я, звичайно, знав, у чому полягає механізм відображення звукової хвилі, проте це не мало нічого спільного з винятковим чаром цього місця. (2)