Остап Сливинський – про взаємні стереотипи та упередження в польській та українській літературах

Остап Сливинський – про взаємні стереотипи в польській та українській літературах

ostap_sliwinski_poeta_tlumacz_i_krytyk_literacki_fot._walenty_kuzan.jpg, default, Остап Сливинський, поет, перекладач, літературний критик, фот. Валентин Кузан

#мова і література

#історія

Поет, есеїст та перекладач розповідає про те, як одні літературні твори руйнують, а інші зміцнюють польсько-українські зв'язки.

Українська і польська культури мають близькі, однак доволі непрості відносини. Як культури народів, які тривалий час змушені були уживатися в одній державі, воювати за території, мали взаємні як симпатії, так і упередження один щодо одного, у цих культурах цікаво роздивлятися портрети сусідів. Якими були українці в польських романах, а поляки в українських поемах? Об які історичні камені вони шпорталися і навколо яких вогнищ водили танці? Хто в цих відносинах був головним лиходієм, а хто – правдорубом? Відповідями на всі ці запитання поділився поет, перекладач і літературознавець Остап Сливинський.

Столики в кав'ярні на відстані прірви

Остапе, як були зображені поляки у творах українських літераторів минулого століття? Чи можна якось узагальнити ці портрети?

ХХ століття у контексті польсько-українських взаємин було поділене кількома подіями. Це дуже важливо, бо сильно впливало на взаємні образи. Насамперед, треба виокремити початок ХХ століття, який був сильно під впливом романтизму. Радше, під впливом, так би мовити, «сенкевичизму». Бо Генрик Сенкевич загострив те, що було в романтизмі, спробував вимальовувати національний польський портрет з ідеологічної потреби.

На початку ХХ століття поляки й українці в Австро-Угорщині почувалися по-різному. Українці трохи краще, поляки дещо гірше. Але не тому, що полякам було гірше, ніж українцям. А через те, що в поляків були значно більші державотворчі амбіції і їх сильніше пекло те, що вони позбавлені держави. Тоді настала польсько-українська війна 1918-1919 років, яка сильно змінила взаємні образи й стереотипи. Настільки, що варто говорити про початок найгіршого етапу взаємин. Другий вододіл – це Друга світова війна, завершення Ялтинської конференції і встановлення вже повоєнного польсько-радянського кордону. А останній – це 1989-1991 роки.

Ось такі чотири відрізки, в межах яких доволі по-різному виглядав взаємний образ українців і поляків. А якщо говорити про найбільш динамічний період, може й найдраматичніший, то це – міжвоєнний час.

Чому він найдраматичніший?

Потрібно було якось давати собі раду зі спадком ще дуже свіжого конфлікту 1918-1919 років. Це необхідно було зробити, бо українці й поляки жили в одній державі – Другій Речі Посполитій. Для українців це була нестерпна обставина, але тим не менше, якось потрібно було описувати цей спільний простір.

Складно говорити окремо про образ поляків в українській літературі і образ українців у польській, бо це були дуже взаємообумовлені тенденції. Ці автори читали один одного й не могли не знати, що відбувається в сусідній літературі. Думаю, українці читали поляків значно більше. Хоча б тому, що знали польську мову. Поляки ж дуже часто не знали української або й не хотіли знати її тією мірою, щоб читати літературу.

Дуже яскравою тут здається ілюстрація, яку наводить Тадеуш Голлендер, один із найбільших адептів польсько-українського порозуміння у 1930-х роках. У нього є такий есей «Митці з кав'ярні миру». Це один з кількох дуже важливих текстів для Олі Гнатюк. У книзі «Відвага і страх» вона навіть один із розділів так назвала. Голлендер описує ситуацію, як у кав'ярні він з товаришами підходить до столика, за яким сидять українські поети. Ніби нічого особливого, це ж один простір, але, насправді, між столиками українських літераторів і польських пролягає прірва. При цьому – дуже небезпечна, переступ якої може загрожувати суспільним осудом. І це м'яко кажучи, бо були випадки, коли це закінчувалося фатально – і для українців, і для поляків.

Пам'ятаємо вбивство Сидора Твердохліба 1922 року, одного з найпродуктивніших перекладачів української поезії польською мовою. Його вбили члени української військової організації за те, що він будував якісь політичні плани самореалізації українців у межах польської держави. Для радикальних націоналістів на той час це було абсолютно неприйнятно. Його вбили під час передвиборчої кампанії, в якій балотувалася його Українська хліборобська партія. Тобто за політичні амбіції у межах польської держави він заплатив життям. Те саме могло загрожувати і поляками за переступ цієї умовної прірви між столиками.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Генрик Сенкевич на портреті Казимира Похвальського, 1891, фот. Національна цифрова бібліотека Polona

Picture image

sienkiewicz_polony_.jpg

Якщо згадати журнал «Сигнали» (пол. Sygnały – незалежний лівий суспільно-політичний часопис, що виходив польською мовою у Львові в 1933-1939 роках, - прим. авт.), в якому дуже активним членом редакції був Тадеуш Голлендер, то це видання було лівим за політичними поглядами. А в 1930-их роках ліва польська інтелігенція, насамперед у східній Галичині, це та частина суспільства, яка була найбільше налаштована на діалог з українцями. Сьогодні ми можемо засуджувати лівих, бо вони були прокомуністичні, але з іншого боку – саме марксисти були промоутерами цього діалогу. Ніхто інший цим не займався.

У кінці 1930-их до редакції журналу «Сигнали» увірвалися хлопаки з палицями. Це були члени ONR (пол. Obóz Narodowo-Radykaln – національно-радикальний табір, екстремістське фашистське польське угруповання, організоване в травні 1934 року, - прим. авт.). Вони вдерлися у редакцію і ледь не вбили головного редактора Кароля Курилюка. Причина – його політичні погляди і те, що на сторінках часопису він давав простір для українців і євреїв. Тобто, знову ж таки, це трактували як переступ межі.

Бий чужих, щоб свої боялись

Ви згадали Сенкевича і що він вимальовував національний портрет з ідеологічної потреби. Себто формуванню польської нації допомагав пошук зовнішнього ворога?

Так, це був час, коли в Польщі панувала страшна задуха. В 1883 році Сенкевич починає публікувати свою трилогію. Треба пам'ятати, що «Вогнем і мечем» – це тільки частина трилогії, бо є ще «Потоп» і «Пан Володийовський». І в кожній з цих частин Сенкевич знаходить окремого ворога, українці – не єдині недруги польської нації на той час. Справді, якщо хочеш об'єднати спільноту, потрібно знайти спільного ворога. На цю кнопку натискали в польській історії не раз. І не тільки в польській, звичайно. Коли у 1968 році в Польщі починаються антикомуністичні тенденції, коли студенти й викладачі університетів починали виступати проти лінії партії, то вони знаходять спільного ворога – євреїв. Ну бо хто завжди винен – або українці, або євреї. А в кінці ХІХ століття ця потреба пошуку ворога була дуже гостра для поляків, тому що відбулися три повстання. І Листопадове повстання 1830-1831 років, і Січневе повстання 1863-1864 років, і повстання 1848 року (усі повстання – поляків проти Російської імперії за відновлення незалежності Польської держави, - прим. авт.) – це були поразки і великі приниження для поляків. Бо «Січневе повстання», наприклад, завершилося дуже великою кількістю заслань у сибірські табори. Цей фантомний жах Сибіру в польській уяві дотепер дуже сильний. І великою мірою він пояснює страх і ненависть до Росії. Тобто це було самоїдство польського суспільства, яке починається після будь якої поразки.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Богдан Ступка в ролі гетьмана Богдана Хмельницького на зйомках фільму «Вогнем і мечем», фот. з архіву TVP / Forum

Picture image

bohdan_stupka_ogniem_i_mieczem_forum.jpg

Сенкевич виявився дуже добрим, скажімо так, культурним стратегом і соціопсихологом. Він швидко зрозумів – потрібно не просто знайти ворогів, а й описати їх. І саме література здатна найкраще це зробити. Не просто показати що вони начебто зробили полякам поганого. А змалювати їх так, щоб викликати страх і огиду. І в усіх трьох частинках Сенкевич це зробив. У «Вогнем і мечем» вороги – це українці, у «Потопі» – шведи, а в «Панові Володийовському» – турки. У цих трьох частинах лиховісні сили показані так, щоб читач їх зненавидів. Щоб каналізувати цю негативну енергію, яка зжирала на той момент польське суспільство. І водночас, щоб перекласти провину за польські поразки на зовнішній чинник. «Вогнем і мечем» на той момент відіграв свою роль дуже успішно.

Останніми роками я маю лекції у рамках курсу «Світова література» в Сілезькому університеті в Катовіце. І одна з лекцій присвячена якраз польсько-українським взаєминам. Читаю для студентів першого курсу, які вивчають світову літературу, міжнародні відносини. Говоримо про те, як культура і література вплинула на польсько-українські взаємини ХІХ століття. Я їх питаю, що вони думають про «Вогнем і мечем», а це люди, яким по 20-25 років, і вони переважно не мають ніякої думки щодо Сенкевича. Бо вони його не читають. Мене це не може не тішити, бо минуло понад 150 років, і він нарешті перестає впливати на польську колективну суспільну уяву.

Колонії і чорна кров їхнього населення

Це може означати, що поляки долають певні історичні комплекси?

Так. Коли вийшла книга Ольги Токарчук «Книги Якова», то авторка насмілилася в інтерв'ю про цей роман зачепити тему польського колоніалізму в часи Речі Посполитої. Вона насправді нічого нового не сказала, коли в одному з інтерв'ю ствердила, що польські магнати, землевласники на сході, на так званих кресах, впродовж століть поводилися як колонізатори. Та навіть сам термін… Я дуже часто з польськими колегами в розмовах намагаюся акцентувати, що потрібно відмовитися від слова «креси». Або вживати його в лапках і прив'язувати до певних історичних реалій, але не переносити в сучасність. Бо цей термін сам по собі є колоніальний, імперіалістичний.

Токарчук приблизно про це в інтерв'ю і сказала – що для оздоровлення польської суспільної свідомості потрібно прийняти той факт, що поляки просто використовували природний ресурс тих земель. Не дбали ні про природні, ні про соціальні ресурси на тих теренах, якими володіли. Навіть їхні палаци виглядали, як якісь убогі фільварки. Тобто ніякої політики закорінення там не було, ніякої соціальної інфраструктури там не створювали. І коли сьогодні хтось говорить про це, то його часто, як от Токарчук, засуджують.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Ольга Токарчук, фот. Кшиштоф Дубель / Instytut Książki

Picture image

tokarczuk_0.jpg

Цього не було раніше?

У минулому в польській політичній думці це також звучало. Польських магнатів прямо звинувачували в немудрій політиці на сході. І бачили це найважливішою причиною Хмельниччини, а потім і Коліївщини.

Те, що великою мірою намагалися зробити представники української школи польського романтизму – якось засипати ту прірву між українцями і поляками, яка виникла внаслідок Хмельниччини і Коліївщини. Каєтан Козьмян, наприклад, намагався більшу частину цієї провини перенести на самих поляків. Показати, на контрасті до Сенкевича, Хмельниччину як реакцію, а не як щось, що випливає з якоїсь варварської природи українців. Не так, як показано українців у «Вогнем і мечем». Він не ставить питання про те, чому сталася Хмельниччина, чому відбулося це велике зрушення козаків і селян. А коли читач читає «Вогнем і мечем», то на ці запитання текст йому дає точну відповідь – тому що українці такі є, тому що в них кров така – чорна.

Богдан Хмельницький: два дзеркальні образи

У польській літературі на початку ХІХ століття з'явилися дві драми з ідентичною назвою «Богдан Хмельницький». Одну написав Юліян Нємцевич, а другу – Тимон Заборовський. Ці два тексти, написані приблизно в той самий час, показують українського гетьмана в контрастно відмінний спосіб. Один – як якогось східного деспота, який нагадує Аттилу, такий східний зарізяка, що нападає на цивілізовану Річ Посполиту. Це те, що періодично в польській історії повторюється стосовно сприйняття українців.

Thumbnail — Портрет Богдана Хмельницького, бл. 1875, Ян Стифі, Анджей Зайковський- графіка, Ян Матейко - рисунок, фот. Національний музей у Варшаві

У той час ці два образи Хмельницкого, негативний Німцевича і позитивний Заборовського, ще конкурують. Бо Заборовський намагається показати полякам, що український гетьман – це не був чинник, спрямований винятково на руйнування Речі Посполитої, а це постать, якій йшлося, насамперед, про здобуття суверенності українців.

Навіть якщо відкрити вікіпедію про Хмельниччину і порівняти, як виглядають статті на українській і польській Вікі, то українська в традиції українського націоналізму розповідає про національно-визвольну боротьбу українського народу проти польських феодалів. Ця формула не була вигадана в часи радянського союзу. Ще в ХІХ столітті в українському середовищі, може не в такому формулюванні, але вона сприймалася як національно-визвольна боротьба українського народу. Це пасувало радянській ідеології через спільного ворога – польських феодалів. Їх у радянській ідеології показували не як якусь питому частину польського суспільства, а як ворогів польського трудящого народу.

До речі, недавно звернув увагу на те, що написано на катедрі в Дрогобичі – в такому-то році українські селяни і козаки виступили проти гніту польських панів… Табличка з таким написом досі там висить. Образ Хмельниччини був закріплений у такому абсолютно радянському дусі. Він і досі для українців є релевантним. Я вважаю, що це дійсно була історична подія, яка заклала підвалини новітньої української національної ідентичності. Чому вони були закладені? Тому що це було те, що довгий час не могло статися в польському суспільстві, вона склеїла козацтво і селянство. Звичайно, для того, щоби могла зродитися сучасна нація, потрібно переступити через класові відмінності.

У польському суспільстві з цим були проблеми дуже довгий час. Навіть самі польські історики пояснюють неуспіх польських повстань ХІХ століття тим, що це були повстання, насамперед, шляхти. Починаючи від повстання Костюшка і закінчуючи Січневим. Їм навіть до голови не приходило, що можна залучити до цього селянство. Хоча повстання селян теж були. Повстання Якуба Шеля у 1846 році в Галичині. Це був дуже кривавий селянський бунт проти політики землевласників. Причому національна складова там була мало проявлена. І дуже не любили тривалий час польські історики цього повстання. Тому що це не було повстання злих українців, поганих варварів проти хороших поляків, це було повстання поляків проти поляків. Якуб Шеля був поляком і різав поляків. Це було повстання, яке мало винятково соціальний і економічний субстрат, а не національно-культурний.

І для багатьох поляків це було таке отверезіння. Подумали – щось потрібно з цим робити, тому що ми самі себе з'їмо, якщо не будемо спиратися на селянство, на тих, кого не помічаємо. Тобто ця зверхність, така бундючність польської шляхти, великою мірою грала проти поляків у ХІХ столітті. Тому повстання Хмельницького було ніби в певному сенсі мудрішим. Українська шляхта була тонким прошарком, тому Хмельницький мусив спиратися не тільки на козацтво, але й на селянство. Коліївщина має дещо інакшу природу, але обидві ці події дотепер лежать каменем спотикання для українців і поляків. Вже цей камінь не такий важкий, як Волинь, але вони досі потребують реінтерпретації. Деякі речі легше відкласти в архів, ніж знову дискутувати про них. І я не знаю, було би більше користі чи шкоди від того, якби українці й поляки знову повернулися до активної дискусії про Хмельниччину і Коліївщину. Тож я радий, що молоді поляки з нудьгою і без інтересу читають Генрика Сенкевича.

Джин із пляшки Генрика Сенкевича

А як поляків у своїх творах бачив Іван Франко?

Якщо шукати якісь негативні образи когось у творах Франка, то найбільше – це русини. Просто тому, що він найчастіше писав про них. А поляків чи євреїв у творах Франка небагато. Хоча вони є, тому що він соціальний письменник і не намагається ідеологізувати суспільні образи, як це робив Сенкевич.

Він шукав доволі об'єктивного способу показати те, що бачив у суспільстві. В нього точно немає бажання навмисно показувати поляків у негативному світлі. Так само, як в нього немає такого бажання і щодо євреїв.

Цікаво, чому? Адже він теж міг займатися таким ліпленням національності, як Сенкевич.

Напевно, він був достатньо мудрий для того, щоб не робити це такими засобами, як робив Сенкевич.

Найбільш інфантильним польським романтиком був Юзеф Богдан Залеський. Його дуже хвилювала царина польсько-українських взаємин. Він був пов'язаний з Уманню і знав Україну дуже добре. Йому залежало на тому, щоб українці і поляки порозумілися. Але він це робив наївними методами. Наприклад, трохи перебріхував історію. Іноді просто вибирав ті історичні події, які пасували йому і які не викопували томагавк війни між українцями і поляками, а закопували його. Наприклад, він пише про битву під Хотином. Як відомо, в ній українці і поляки воювали на одній боці проти турків. Це йому підходить – і він пише велику гарну поему «Хотинський похід». Цей твір історично не те, щоби був достовірним, але й не суперечить історії. Але далі Залеський робить ще один крок в цьому напрямку і пише іншу поему, яка називається «Битва під Збаражем». Це вже не та битва, яка йому підходить, тому він вже мусить щось додумувати. І показує ту битву під Збаражом подібно до того, як під Хотином. А насправді в битві під Збаражем українське козацтво воювало на боці турків проти поляків. І за це його дуже сильно скритикував Іван Франко. Тому що Франко, як позитивіст, вважав, що такими методами не можна нікого помирити. Що якщо ми хочемо дійсно довіри між собою, то не маємо перебріхувати історію. Для Франка історична правда – це святе. І за те саме він критикує ще гостріше і Сенкевича.

Хоча внутрішня критика в поляків також була. Болеслав Прус критикував Генрика Сенкевича, бо вважав, що якщо сусіда представляти в такий спосіб, то раніше чи пізніше можна викликати джина з пляшки. Так, власне, і сталося. Бо без Сенкевича, наважуся на таку думку, такого радикального польського націоналізму і польської українофобії, які розквітли в 1930 роках, можливо, й не було би.

Іван Франко розумів, що не має права показувати негативно поляків, бо нам ще разом жити. Більше того, в нього не було бар'єрів щодо того, щоб писати польською. Це те, чого собі вже не могли дозволити українські письменники в міжвоєнний час. Це вже було поза межами допустимого. А за часів Австро-Угорщини, коли поляки й українці пливли в одному човні, Франко собі дозволив написати два романи польською мовою.

Франко вважав, що взагалі жодна ціль, що навіть найвище благо для нації не виправдовує гріха супроти правди. Бо ми завжди мусимо бути правдивими і чесними. А вже потім йдуть всі решта цілей, навіть якщо вони супер важливі. Він звинувачував і Міцкевича, що той легітимізував шлях зради заради добра, зради задля блага народу.

Франко був людиною своєї епохи. Він розумів, що тими методами, якими в ХІХ столітті ліпили націю, у ХХ вже не можна. В ХХ столітті ми вже мусимо бути відповідальнішими.

Але була загроза взагалі націю не зліпити.

Я вважаю, що Франко зробив навіть більше, ніж міг у плані ліплення української соборної ідентичності. Для нього дуже важливою була соборна ідея. Зростання національної ідентичності галицького русинства – як крок до об'єднання українців у єдину соборну державу. Він весь час був на контакті з українськими авторам з великої України. Тобто він не був якимось недалекоглядним чи його погляди чимось завадили кристалізації української національної ідеї. Його ідеологія великою мірою вплинула на те, що коли в 1918 році українці здобувають владу у Львові і створюють західноукраїнську народну республіку, то з самого початку її мислять як перехідний етап до злуки з УНР.

«Прийшли ксьонзи і підпалили наш тихий рай»

Чи був в українській літературі такий твір, як «Вогнем і мечем»? Щось схоже, як було в поляків про українців, але в українців про поляків?

На щастя, не було. Багато хто згадує «Гайдамаки» Шевченка, мовляв, це теж такий твір, у якому на вогнище національної ідентичності кинуто польсько-українське порозуміння.

Шевченко робив те, чого не міг Франко?

Так, але варто розуміти, що Шевченко був романтиком, цілком готовим пожертвувати багатьма речами заради кристалізації національної ідеї. Франко розумів, що цього робити не можна. А Шевченко в «Гайдамаках» це зробив. Він ніби шукав тріску, за допомогою якої намагався розпалити вогнище національної ідеї.

Але «Гайдамаки» – це поема, яка не творить настільки переконливого образу реальності, як роман «Вогнем і мечем». Якщо спробувати порівняти ці два твори, то ми упремося у багато специфічних рис різних жанрів. Сенкевич творить ідеологічно спотворений, але, на жаль, доволі переконливий образ реальності. Це світ, у який читач може зайти й пожити в ньому, там багато переконливих персонажів і деталей. Ця майстерність у творенні світів – теж є одним із чинників, чому цей твір був таким впливовим. Тоді як романтична поема не може створити такого світу. Він надто рухомий, сипеться між пальцями. У «Гайдамаках» більше емоцій, ніж аргументацій. І тому поема Шевченка й не могла мати такого впливу на українців, який на поляків мав роман «Вогнем і мечем».

До речі, «Гайдамаки» – це перший великий твір Шевченка, який був перекладений польською. Леонард Совінський, який його переклав, написав супровідний текст від перекладача, в якому немовби вибачається перед польським читачам за цю поему. Саме польською мовою з'явилася перша біографія Тараса Шевченка. Її Гвідо де Батталья опублікував у Львові. Тобто Шевченко для поляків був важливою постаттю. Шевченко намагається намацати цей спільний історичний ґрунт для українців і поляків. І що цікаво – теж знаходить там спільного ворога: «Прийшли ксьонзи і підпалили наш тихий рай». Тобто хто винен в усьому? Уніати і римо-католицькі ксьондзи. Все через релігію! Все було би добре, але Берестейська унія все попсувала і саме через ксьонзів оце непорозуміння. Він теж знаходить, перекладає вину на релігію, на церкву.

Це була така спроба порозуміння, як і в Пантелеймона Куліша. Він за рік до того, як Сенкевич починає публікувати «Вогнем і мечем», видав брошуру «Крашанка русинам і полякам на Великдень». Але, на превеликий жаль, і «Полякам» Шевченка і «Крашанка» Куліша такого резонансу не зробили, як «Гайдамаки» чи тим більше «Вогнем і мечем». Ну, гайп вже тоді був популярніший, ніж такі правильні помірковані твори, які намагаються вносити щось конструктивне у міжнаціональні взаємини. Щось добре в усі часи було менш резонансним, ніж те, яке хайпує і викопує томагавки.

Які для поляків плюси в романі Сенкевича, порівняно з мінусами? Бо для українців мінуси очевидні – вони просто погано виглядають. Які плюси для поляків?

Плюси там очевидні – поляки виглядають у «Вогнем і мечем» переможцями. Це найважливіше в той час, чого потребувало польське суспільство. Сенкевич це прекрасно розумів. Чому він написав роман, саме так розставивиши акценти? Бо допомагав полякам відчути себе кращими на тлі якихось варварів, які і воюють погано, і виглядають зле, і взагалі не викликають ніякої симпатій. Тоді як поляки на їхньому тлі видаються цивілізованими, конструктивними й освіченими.

До речі, якщо простежити впливи цих патернів, таких антиукраїнських стереотипів у польській літературі міжвоєнного часу, то побачимо те саме. Наприклад, у міжвоєнний час були доволі популярні повісті для підлітків Мірослава Безлуди «Юзько – польський вояк», відомі в той час як повісті «Про Юзя». Там цей Юзьо вступає в польське добровольче формування і воює проти українців на боці молодої польської держави. У цих текстах показані українські вояки з українських підрозділів, які у 1918 році захопили Львів.

Текст переносить у ХХ століття усі ті стереотипи, які приписує козакам Богдана Хмельницького Генрик Сенкевич. Тобто в них немає воєнної честі, вони, наприклад, кидають своїх поранених на полі бою, мародерствують. Причому крадуть не тому, що потребують, а просто, бо вони такі злодії. І там теж є один позитивний персонаж, дослівно так, як є у Сенкевича, один єдиний позитивний українець, який переходить на бік поляків. Тобто єдиний мудрий вибір – це просто відмовитися від своєї національної ідентичності.

Правда ті повісті, на щастя, забуті. Я просто наводжу їх, як приклади для того, щоб ми зрозуміли, який вплив оці стереотипи, експоновані Сенкевичем, мали в літературі ще протягом багатьох десятиріч.

Який період у відносинах українців і поляків ви б назвали найкращим?

Мені здається, що це президентство Квасневського. Квасневський, принаймні так кажуть, був під впливом ідей Гедройця. Він нібито апелював до ідеї Гедройця, що поляки мають не просто знайти порозуміння з українцями, а поляки мають сприяти українцям у побудові й зміцненні української держави. Це те, що одним із перших говорив Гедройць. Що мають бути незалежні, суверенні держави на схід від Польщі, інакше сама Польща не зможе розвиватися.

Мова Ukrainian