Trylogia / Trilogy
Кадр з «Потопу», режисер: Єжи Гоффман, 1974, фот. Filmoteka Narodowa/www.fototeka.fn.org.pl
Маніфестом незломного патріотизму для сучасників стала «Трилогія». Всі романи циклу ‒ «Вогнем і мечем», «Потоп» та «Пана Володийовського» ‒ публікувалися спочатку в журналі «Слово» в 1883-1886 роках.
«Вогнем і мечем» (1883-1884) ‒ історичний роман з часів козацьких війн середини сімнадцятого століття. З ентузіазмом прийнятий читацьким загалом, він зробив Сенкевича одним з головних польських прозаїків. Утім, серед незчисленної кількості ентузіастів і апологетів, знайшлися й впливові противники, які звинувачували роман у традиціоналізмі та переписуванні історії, зокрема, у відсутності чітко змальованого історико-соціального тла збройних конфліктів в Україні сімнадцятого століття.
Подібних звинувачень уникнув «Потоп» (1884-1886), в якому Сенкевич гостро критикував магнатське свавілля та підкреслював, що боротьба із шведським вторгненням мала загальнонаціональний характер, викликавши патріотичний підйом у простого народу.
В цей час письменник боровся із важкою хворобою коханої дружини. Марія Сенкевич померла 19 жовтня 1885 року. Мала тридцять один рік.
Овдовілий письменник удався в подорож до Константинополю (через Будапешт і Варну), звідки писав кореспонденції. Після повернення до Варшави, видав останній том циклу ‒ «Пан Володийовський» (1887-1888). Дія роману відбувалася в часи Михайла Корибута-Вишнивецького* й закінчувалася перемогою Собеського над турками під Хотином**. Автор цього разу відмовився від проблем історіософських й звернувся до авантюрно-пригодницького сюжету.
.
Кадр з «Пана Володийовського», режисер: Єжи Гоффман, 1969, фот. Filmoteka Narodowa/www.fototeka.fn.org.p
Згадуючи часи, коли на Польшу валилися поразки, що загрожували її політичному існуванню, і з яких поразок вона повстала завдяки силам народу, «Трилогія» давала польським читачам «сердечну підтримку», художній урок патріотизму, несла віру в цінність героїзму. Аура героїзму оточувала тут простих людей, нехай ті часто бували смішними, а автор, з епічною справедливістю, відмічав той героїзм навіть у ворогів. Ця риса, яку цінують всі народи, важлива для епічної поезії всіх часів, знайшла в прозі Сенкевича чудовий вираз, що й надало їй всесвітньої слави.
[Юліан Кжижановський, «Польська література. Енциклопедичний провідник»]
Авторитет
Завдяки «Трилогії» поляки оточили Сенкевича культом ‒ дехто навіть вбачав у ньому духовного проводиря народу. Ніхто краще за нього не втрапляв у відчуття національної гордощі польських читачів усіх станів і поколінь. Його книжки читали всюди і всі, а їхній автор ‒ незважаючи на напади радикальної критики ‒ став літературним і політичним авторитетом.
Як вираз визнання, Сенкевич отримав від невідомого шанувальника, який підписався як Міхал Володийовський, чималу суму в 15 тисяч рублів. Всю суму письменник передав до фонду імені Марії Сенкевич для митців, хворих на туберкульоз. В 1900 році з оказії 25-річчя письменницької діяльності, він отримав в подарунок земську садибу Обленґорек під Кельцами ‒ сьогодні там міститься його музей, ‒ де він перебував (зазвичай влітку) від 1902 року, постійно мешкаючи у Варшаві.
Трилогія і тепер залишається одним з найпопулярніших творів польської літератури. Сенкевич підняв історичний роман на високий мистецький рівень завдяки досконалій архаїзації мови та чудовій пластичній конструкції літературних постатей. Його герої височать над банальними шаблонами другорядних пригодницьких романів. Одночасно Сенкевич спрощував психологічні характеристики до кількох базових рис, героїзуючи своїх персонажів та надаючи їм епічний вимір.
Кадр з «Вогнем і мечем», режисер: Єжи Гоффман, фот. рекламні матеріали
Спостерігач
Після закінчення «Трилогії», Сенкевич опублікував два сучасні романи: «Без догмату» та «Родина Поланецьких». На думку критиків, обидва були «яскраво консервативними».
«Без догми» (1891) має форму щоденника декадента. Тридцятип’ятирічний Леон Плошовський, заможний польський граф, який мешкає з батьком в Римі, відвідувач європейських салонів, зразок «слов’янської безпродуктивності», рафінований соціальний паразит, який страждає від хворобливого браку волі. Сенкевич, зосереджений на психологічному аналізі богеми, не дотримав необхідної дистанції від теми ‒ відсутність однозначного засудження головного героя твору викликала дискусії та суперечки, в яких автору закидали навіть аморальність.
Захистом суспільної ролі земства та буржуазії, а одночасно явною апологією традиційного католицизму став роман «Родина Поланецьких» (1895). Герой роману ‒ зубожілий шляхтич, який веде торгові справи в Варшаві. Беззаперечно автентичний образ зубожілих представників земств, які намагаються створити власний дрібнобуржуазний клас, був поданий з епічним розмахом, що ‒ проти авторських намірів ‒ можна було сприйняти як його апологію.
«Родину Поланецьких» Сенкевич писав, коли в його приватному житті з’явилася Марія Романовська, прибрана донька одеського багатія Костянтина Володковича.
Маріюшці вісімнадцять років. Він познайомився з нею у Відні, а може в Кракові. Запалав до неї почуттям, такою свіжою та гарненькою вона була. Але йому ‒ сорок шість, і він сильно вагається. Прибрана донька Володковичів з Одеси. Пан Володкович ‒ польський фінансовий воротила з України, симпатичний, його приймають у товариських сферах Кракова. Його дружина, теж полька, трохи нарвана ентузіастка, втратила рівновагу, бо особисто познайомилася із автором «Без догми»
[Юзеф Щублевський «Сенкевич. Життя письменника»]
Шлюб Генрика Сенкевича із Маріюшкою освятив кардинал Альбин Дунаєвський, єпископ краківський, у своїй каплиці одинадцятого листопада об одинадцятій годині (тричі по одинадцять!) 1893 року. Але молода ще до кінця року розсталася з письменником: до цього рішення доклалася її названа мати, Гелена Володкович. У листі до Ядвіги Янчевської, сестри першої дружини, з якою письменник довгі роки вів переписку, Сенкевич дав волю своїй гіркоті:
Що дружина моя мене не кохала, в це я вірю й навіть впевнений, як і в те, що пані В. затялася, аби її за мене видати ‒ в цьому я впевнений також (...). Що ж. Я мав справу із байдужістю, із черствістю серця та з безмежним егоїзмом з одного боку ‒ та з нервовою, шаленою та мінливою головою ‒ з іншого. Мав загинути.
(22 березня 1894)
Сенкевич через деякий час отримав папське підтвердження про нереалізованість сакраменту шлюбу. На прикру пригоду він відреагував, зобразивши обох пані на сторінках «Родини Поланецьких» як афективну та гордовиту панну Лінету Кастеллі та її владну тітку ‒ пані Бронічову.
Кадр з «Хрестоносців», режисер: Александер Форд, 1960, фот. Polflim / East News
Європеєць
Безсумнівно, найголоснішим письменницьким успіхом Генрика Сенкевича став історичний роман «Quo vadis» (1896). Джерелом натхнення ж стала книжка Ернеста Ренана «Антихрист» та картини Генрика Семірадзького.
«Quo vadis» Сенкевича розповідає про переслідування перших християн в Римі часів Нерона. Язичницькій розкоші імператорського палацу він протиставляє силу моральних законів віруючих в Христа, які стали фундаментом європейської цивілізації.
Роман швидко отримав неймовірний успіх у всьому світі. Відразу після видання, його голосно похвалив папа Леон ХІІІ; роман дочекався кількох екранізацій. В 1916 році, коли Сенкевич помер, наклад роману тільки в США перевищив півтора мільйона екземплярів. Був він перекладений на багато мов, в тому числі на арабську, японську та на есперанто.
Оратор
16 вересня 1899 року у Мілославі Сенкевич узяв участь у відкритті першого на польських землях пам’ятника Юліушу Словацькому. З нагоди 50-річчя з дня смерті «віщого поета» монумент йому на власних землях поставив своїм коштом Юзеф Кошчельський, поет, драматург, великопольський політичний діяч, меценат мистецтва та філантроп. З території трьох імперій, що розділили Польщу, до Мілослава з’їхалися найвідоміші представники творчого, політичного та наукового світу.
Сенкевич виголосив промову, яка ‒ на думку одного з організаторів ‒ була «пречудово гарною піснею, виспіваною на честь і славу польської мови».
Можна було б вирішити, що Бог, створюючи поляків, сказав їм: Ось, на додаток до всього, даю вам бронзу дзвінку та невтомну, ту, з якої народи, що жили до вас, ставили пам’ятники своїм героям, даю вам золото блискуче та гнучке, а з цього добитку створіть вашу мову. І встала та мова, невтомна мов бронза, пречудова та дорогоцінна, мов золото ‒ одна з найгарніших у світі ‒ і така чудова, що хіба тільки мова давніх еллінів може з нею рівнятися... (...) Честь їй та поетові!
Письменник мав у планах відвідини Ґрюнвальду ‒ саме писав «Хрестоносців» ‒ але не отримав згоди від поліції. Зате познайомився з черговою Марією: «Гарною великополькою, панною Радзеєвською, яка справила на мене приголомшуюче враження». Була вона журналісткою, мала тоді двадцять три роки, Сенкевич ‒ п’ятдесят три. Відбувся обмін листами, з її боку ‒ доволі офіційних і, скоріше, сухих. Після невеселого досвіду другого шлюбу письменник вирішив перервати це знайомство.
В 1911 році Марія Радзеєвська вчинила самогубство. Залишився «Меморандум», з приміткою на обкладинці: «В разі мої смерті відіслати, не читаючи, Сенкевичу», який до адресата не дійшов. Записки ті свідчать, що їхня авторка була особою вразливою, такою, що не могла дати собі ради із нормальним висловлюванням почуттів.
Профет
Поєднання рицарської пригоди та романтичної історії присутнє в наступному романі Сенкевича, в «Хрестоносцях» (1900); це велике змістовне історичне полотно, глибше за всі його попередні роботи. Епопея з історії польсько-тевтонської боротьби, просякнута патріотизмом, була виразом тодішніх захоплень письменника.
«Хрестоносці» були написані під враженням від кривд, доконаних прусською владою проти поляків ‒ найголоснішою була антипольська діяльність «Гакати»* та жорстоке переслідування дітей та їхніх рідних у Вжешні, які протестували, аби в школі предмет релігії викладався німецькою. Через фінальний опис переможної битви під Ґрюнвальдом, роман від самого початку сприймали як твір про актуальні політичні події, а подальша історія ‒ програш німців в обох світових війнах ‒ надала йому ранг мало не пророчий.
