Написаний у 1828 році, ще під час перебування Міцкевича в Росії, «Фарис» – це байронічна поема про самотнього романтичного героя на тлі східного, а точніше пустельного, пейзажу. Героєм автор зробив бедуїнського вершника, що мчить на коні через безкраї простори, долаючи небезпеки в гонитві за нічим не обмеженою свободою та силою. Адресатом присвяти та прообразом героя став мандрівник і сходознавець Вацлав Жевуський.
Найважливіше, що, пишучи «Фариса», Міцкевич звернувся до класичної арабської касиди – найвищої форми староарабської поезії, відомої своєю метричною складністю та традиційним зображенням, зокрема, опису верхового коня або подорожі на ньому. Втім, це не перший і не єдиний випадок, коли Міцкевич звертався до арабської поезії. У його доробку є твори, засновані на таких класиках арабської літератури, як Аш-Шанфара чи Аль-Мутанаббі, а також адаптація однієї з байок Локмана. У дусі своєї епохи він черпав знання та уявлення про арабську поезію переважно з французьких перекладів, а також від свого віленського товариша, видатного арабіста Юзефа Сенковського. Проте художній результат, якого досяг Міцкевич у цих творах, значно відходить від будь-якої вченості чи орієнтальної шаблонності.
«Фарис» також є одним із найбільш витончених художніх творів Міцкевича. Наслідуючи касиду, поет використовує змінну й складну структуру віршування. Результатом стає серія чудових, надзвичайно динамічних поетичних образів, однією з тем яких є шалений ритм вершника, переданий тут за допомогою абсолютно унікальних і новаторських засобів.
Усе це перетворює поему на надзвичайно складний виклик для кожного потенційного перекладача. А проте «Фарис» таки був перекладений. Ба більше, поема Міцкевича про бедуїнського вершника знайшла дивовижний відгук, а навіть популярність саме в тих місцях, які вона так майстерно описує. Під сонцем арабської пустелі.
