Кароліна Лянцкоронська: історикиня мистецтва, в’язень Равенсбрюка, меценатка

Польська графиня, яка пережила Равенсбрюк і свідомо відмовилася від університетської кар'єри заради підтримки польської науки в еміграції. Саме завдяки Кароліні Лянцкоронській до Польщі повернулися шедеври Рембрандта та десятки інших творів мистецтва. Її біографія поєднує блиск габсбурзьких салонів, досвід підпільної боротьби і тиху працю меценатки, що мислила категоріями століть.

Header picture

Picture size

small

Podpis obrazka (umieszczony pod zdjęciem)

Кароліна Лянцкоронська, фот. Centralne Archiwum Wojskowe/публічне надбання

Text positon (deprecated)

Center

Кароліна Лянцкоронська, історикиня мистецтва та активістка польської діаспори в Італії. Народилася 11 серпня 1898 року в Бухберзі, Нижня Австрія, в сім’ї графа Кароля Лянцкоронського (1848-1933), адміністратора двору імператора Франца Йосифа I. Її матір'ю була Малґожата фон Ліхновські (1863-1957), третя дружина Кароля Лянцкоронського.

Вона походила з пруссько-сілезької графської родини, відомої своїм пронімецьким шовінізмом. Брат Малґожати зробив дипломатичну кар'єру й служив послом Німеччини в Англії за часів кайзера Вільгельма II. Кароль Лянцкоронський був одним із найбагатших людей у Галичині. За статками він посідав п'яте місце в Польщі. Володів маєтками й палацами в Роздолі, Комарно та Яґельниці, а також землями й лісами у Фрауенвальді в Штирії (Австрія) та Водзіславі (Польща).

Батько

Picture display

standardowy (864px desktop)

Палац Лянцкоронських у Роздолі, міжвоєнний період, фот. Національний цифровий архів

Picture image

palac_lanckoronskich_w_rozdole_okres_miedzywojenny_fot._karolina_lanckoronska_1898_2002-6.jpg

Відданий імператорові аристократ, нагороджений почесними орденами Австрійської імперії (у 1903 році одержав від імператора Орден Золотого Руна), граф Лянцкоронський обіймав дуже високу посаду в багатонаціональній монархії. Бути адміністратором двору означало опікуватися пов'язаними з мистецтвом справами. Лянцкоронський був юристом за професією, а за захопленням – колекціонером, археологом, мистецтвознавцем і видатним знавцем італійського Відродження. Він співпрацював з Максом Дворжаком, віденським істориком мистецтва та реставратором історичних пам’яток.

Погляди Лянцкоронського на сучасне мистецтво були неоднозначними. Наприклад, відомо, що він відхилив проєкт Юзефа Мегоффера щодо поліхромії у коронній скарбниці Вавельського собору. Граф-критик був обурений тим, що художник «мав намір прикрасити стіни такого поважного місця незліченними фігурами селянських хлопців з крилами на спинах» і вважав, що ці ангели «виглядатимуть точнісінько, як би виглядали першокласні китайські порцелянові вази на головному вівтарі церкви Святого Марка у Венеції».

З 1892 по 1895 рік Кароль Лянцкоронський у Відні збудував палац у необароковому стилі, де розмістив другу з огляду на розмір і значення приватну колекцію творів мистецтва у тому ж Відні. У 1874 році він розпочав реконструкцію палацу в Роздолі, яка тривала понад 30 років. У Роздолі та Відні граф зібрав величезну книжкову колекцію, що налічувала понад 70 000 томів, а також колекцію зі 120 000 фотографій видатних творів мистецтва.

Його дочка, Кароліна Лянцкоронська, в 1920 році закінчила приватну німецьку гімназію «Zu den Schotten» у Відні. В 1917 році, навчаючись у гімназії, вона відвідувала лекції Макса Дворжака, видатного історика мистецтва й приятеля свого батька. Після закінчення гімназії вибір напряму подальшої освіти «...був однозначним, оскільки вона з дитинства контактувала з мистецтвом».

Навчання

Video embed

Karolina Lanckoronska (1898 - 2002) // "Polki i Rumunki, które zmieniły świat"

У Віденському університеті Кароліна Лянцкоронська відвідувала лекції Дворжака, Тітце та Шльосера. Вона цікавилася італійським мистецтвом епохи Відродження та бароко, а її улюбленим художником був Мікеланджело. Після закінчення навчання Кароліна отримала диплом з історії мистецтва, стала спеціалісткою з археології та філософії. Під керівництвом Дворжака Лянцкоронська підготувала докторську дисертацію про творчість Мікеланджело. Після смерті Дворжака її керівником був професор Юліус фон Шльосер. 21 травня 1926 року Кароліна Лянцкоронська захистила докторську дисертацію у Віденському університеті, отримавши ступінь доктора мистецтвознавства. Під час навчання вона здійснила дослідницькі поїздки до європейських країн, відвідала Італію та ретельно ознайомилася з основними центрами культури й мистецтва античності, Відродження та бароко. Вона також здійснила наукові експедиції до Франції, Німеччини, Бельгії, Швейцарії, Іспанії та Португалії. З 1929 по 1935 рік Лянцкоронська проживала в Римі, де поглиблювала свої знання з історії італійського мистецтва й збирала матеріали. Водночас вона працювала в Римському відділі Польської академії знань (PAU, сьогодні – Польська академія наук), очолюючи відділ мистецтва. Впорядкувала бібліотеку та фотоархів італійських культурних і мистецьких пам'яток, що налічував 60 000 одиниць. Усі вони були подарунком її батька Польській академії знань. Перебуваючи в Римі, Лянцкоронська збирала матеріали для своєї габілітації. Основним предметом її дослідження був італійський живопис часів Контрреформації та розвиненого бароко. Професор Владислав Подляха наголошував, що:

з цього величезного періоду історії мистецтва можна виділити дві основні теми, навколо яких зосереджувалися інтереси Лянцкоронської: початки барокового живопису, що сягає часів Мікеланджело, Тінторетто та інших художників, і повний розквіт стінопису. Можливо, його найяскравішим втіленням було монументальне оздоблення єзуїтського костелу Іль-Джезу в Римі. Його створив митець Джовані Ґауллі, відомий як Бачічча.

Працюючи в Римі, Кароліна Лянцкоронська підтримувала постійний зв'язок із Львовом та львівською науковою спільнотою. Вона публікувала свої наукові праці в журналах Львівського наукового товариства. Перед публікацією всі статті обговорювали на засіданнях секції історії мистецтва й культури згаданого товариства.

У 1933 році помер Кароль Лянцкоронський. Власником Роздолу, художніх колекцій та розташованої там картинної галереї став старший син графа Антоній. Кароліна успадкувала від батька маєток у Комарно.

Львівський період

У 1934 році вона вирішила переїхати до Львова, де оселилася на вулиці Зиморовича, 19. Її квартира була обставлена надзвичайно простими меблями: столами та лавками, які були виготовлені максимум у XVI столітті й привезені з Італії. Кароліна Лянцкоронська шила свій одяг у найкращих кравців Відня і, зневажаючи європейських виробників косметики, користувалася лише косметичними засобами американської компанії «Елізабет Арден». Вона була дуже заможною і справді не помічала, що її «спартанський», як вона його називала, спосіб життя не зовсім був саме спартанським. Як зазначала її подруга М. Кульчинська,

найвиразнішою рисою характеру Кароліни до війни була її безкомпромісність. У неї був низький голос, суворий вираз обличчя та гострий язик.

Після війни Ельжбета Орман почула від неї такі слова:

Якщо жінка є особистістю, у неї мають бути проблеми зі шлюбом..

У 1934 році їй виповнилося 36 років. Молода графиня «всім розповідала, що вийшла заміж за науку» і насправді вона ніколи не була одруженою.

18 жовтня 1934 року доктор Кароліна Лянцкоронська подала заяву до Вченої ради гуманітарного факультету Університету Яна Казимира у Львові щодо викладання курсу історії сучасного мистецтва. У вступній частині програми лекцій вона написала, що прагне «надати повну картину розвитку історії архітектури, культури та живопису в Італії з середини XIII по XVIII століття». Того ж року отримала посаду приватного доцента і почала читати лекції. До заяви вона додала документи, які свідчать про те, що впродовж 1926-1934 років докторка Лянцкоронська опублікувала шість наукових статей. Цикл лекцій був запланований на дванадцять триместрів, тобто на чотири академічні роки.

Серед її статей варто виокремити опубліковану в 1932 році «Paradiso Tintoretto». Кароліна Лянцкоронська ретельно проаналізувала дві композиції Тінторетто на тему раю. Одна з них була створена десятьма роками раніше як ескіз до першої. Авторка наголошувала, що трансформація Тінторетто, а точніше художній розвиток, про який свідчать два образи раю, не є ізольованим явищем. Відхід від ренесансного світогляду, а разом із ним і зміна уявлень про завдання мистецтва загалом були характерними для епохи після Тридентського собору. У Тінторетто «ці нові погляди знайшли вираження в живописі, започатковуючи таким чином нову постреформаційну агіографію».

Наступною науковою роботою Кароліни Лянцкоронської була стаття під назвою «Novum на Страшному суді Мікеланджело». Результати цього дослідження вона виголосила 14 січня 1932 року на засіданні секції мистецтвознавства й опублікувала того ж року.

У статті авторка аналізувала зв'язок усієї композиції з джерелами, з яких художник міг черпати натхнення. Лянцкоронська вважала, що «художня традиція у творчості Мікеланджело мала допоміжну роль і жодним чином не впливала на загальну художню концепцію, ні з огляду на композиції, ні з огляду на загальний психологічний розвиток. Вирішальний вплив на цей новий підхід мало оточення Мікеланджело, що складалося з високоморальних людей, які відіграли важливу роль в історії Католицької Церкви». Вони прагнули оновити Церкву через моральне оновлення та освячення людських душ.

«Страшний суд у Сикстинській капелі» виражає у живописі погляди, що хвилювали епоху. На цю тему в 1933 році Кароліна Лянцкоронська в Римі опублікувала статтю італійською мовою.

Габілітація

Picture display

standardowy (864px desktop)

Кароліна Лянцкоронська на терасі палацу в Роздолі, 1938, фот. N PAN i PAU, sygn. KIII-150, j. 329

Picture image

karolina_lanckoronska_karolina_lanckoronska_na_tarasie_palacu_w_rozdole_fot.an_pan_i_pau.jpg

Водночас доктор Кароліна Лянцкоронська подала до наукової ради факультету свою габілітаційну дисертацію на тему «Оздоблення церкви Іль Джезу в контексті розвитку бароко в Римі». Для завершення всіх необхідних етапів габілітаційного процесу та визначення наукового значення поданої роботи було сформовано комісію, до складу якої увійшли професор Едмунд Буланда, професор Владислав Подляха й професор Роман Інґарден. Головним рецензентом був професор Подляха. У своїх висновках він зазначив, що «бажано залучити доктора Кароліну Лянцкоронську до співпраці в Університеті Яна Казимира на посаді доцентки історії мистецтва». Професор запропонував науковій раді допустити доктора Кароліну Лянцкоронську до подальших етапів її габілітаційного захисту. 13 грудня 1934 року факультетська рада одноголосно визнала дослідження Лянцкоронської на тему «П’єта у творах Мікеланджело» таким, що відповідає вимогам університету, й присудила доктору Кароліні Лянцкоронській «vinia legendi» з історії мистецтва (дозвіл на читання лекцій в університеті). Це підтвердило високу оцінку професора Подляхи її наукових досягнень. 13 січня 1936 року Сенат Львівського університету підтримав рішення Ради гуманітарного факультету. 9 травня того ж року Міністр релігійних конфесій та народної освіти затвердив габілітацію Кароліни Лянцкоронської. Вона стала першою жінкою в Польщі, яка написала габілітаційну роботу з історії мистецтва. Водночас Лянцкоронська була першою жінкою у Львівському університеті, яка захистила габілітацію.

26 вересня 1936 року Кароліна Лянцкоронська склала традиційну університетську присягу й розпочала заняття з лекції про творчість Мікеланджело. Під час своєї академічної кар'єри у Львові вона публікувала статті лише про італійське мистецтво. Тематика її львівських досліджень була пов’язана з творчістю Тінторетто, Мікеланджело й оздоблення храму Іль Джезу в Римі. Одна зі статей про храм опублікована 1933 року в збірнику матеріалів 7-го Міжнародного історичного конгресу французькою мовою. Друга – у «Звітах Львівського наукового товариства». У 1934 році доктор Кароліна Лянцкоронська стала членкинею секції мистецтва та культури цього товариства.

20 березня 1935 року доктор Кароліна Лянцкоронська виступила у Львівському науковому товаристві з доповіддю під назвою «З досліджень лоджій Рафаеля». Цю ж доповідь було опубліковано німецькою мовою у віденському журналі «Neue Folge». Декорування склепінь цих лоджій ілюзіоністичними розписами, що зображують фіктивну архітектуру, було принципово новою тенденцією в мистецтві початку XVI століття. Розвиток подібних декорацій припав на епоху бароко, тобто на другу половину XVI-XVII століття.

Професор Подляха наголосив, що Лянцкоронська аналізувала твори мистецтва, використовуючи багатий порівняльний матеріал, маючи глибоке розуміння епохи та «ґрунтовну обізнаність в агіографічній та панегірично-церковній літературі».

Наукові праці

У 1936 році була опублікована наступна наукова праця Кароліни Лянцкоронської «Невідома картина П'яцетти на Вавелі». Авторка проаналізувала основні особливості стилю художника Джовані Баттісти П'яцетти (помер 1754) та вплив на його творчість таких художників, як Креспі, Караваджо й Рембрандта.

Особливістю позиції доктора Кароліни Лянцкоронської були незалежні думки й досконала обізнаність із творчістю досліджуваних художників. Про це свідчили коментарі до праці французького професора Еміля Маля «Сакральне мистецтво періоду Тридентського собору». Її смілива полеміка з відомими австрійськими професорами Вайсбахом та Певзнером розкрила глибокий підхід Лянцкоронської до дослідження зв'язків між бароковим мистецтвом і сучасним духовним життям Європи. Таким чином вона продемонструвала, що її наукові досягнення мають європейський рівень.

У 1937 році Кароліна Лянцкоронська на кілька місяців поїхала до Італії для проведення дослідження. Реалізуючи свої попередні задуми, доктор Кароліна Лянцкоронська організувала Товариство польських історичних досліджень у Римі. Воно діяло в рамках Римської секції Польської академії знань. На першому засіданні новоствореного Товариства у Варшаві Лянцкоронська виступила з доповіддю на тему «Реставрація фресок Мікеланджело в Сікстинській капелі». Варто зазначити, що для Лянцкоронської Мікеланджело був «найвидатнішим серед найвидатніших художників, а його фрески в Сікстинській капелі були досягненням, яке викликало в неї найвищу естетичну насолоду».

У 1938 році Кароліна Лянцкоронська опублікувала статтю «Античні елементи у «Бахусі» й «Давиді» Мікеланджело». Дослідження було присвячене впливу античного мистецтва на творчість великого майстра. Вона знову звернулася до постаті Давида, коли у Львівському науковому товаристві виступила з доповіддю: «Давид і Голіаф Мікеланджело».

У 1939 році доктор Кароліна Лянцкоронська виступила в тому ж Товаристві з доповіддю: «Проблема релігії в останніх творах Мікеланджело». Того ж року ця доповідь під назвою «Зняття з хреста» Мікеланджело» була опублікована у львівському науковому журналі «Dawna sztuka». У цій доповіді Лянцкоронська проаналізувала кілька творів Мікеланджело («Страшний суд», «Навернення Савла», «Розп'яття святого Петра», «Зняття з хреста», «П'єта Ронданіні»), створених протягом останніх тридцяти років його тривалого життя (1534-1564). Аналізуючи творчість і погляди Мікеланджело, Лянцкоронська робить висновок, що в ці роки кризи та великих реформ у католицькій церкві, митець став на бік реформаторів. Мікеланджело відчував потребу повернутися до ідеалів Євангелія, до ідеалів, проголошуваних святим Франциском Ассизьким. Художник постійно розмірковував над Страстями Христовими та його великою жертовністю. Разом із цими поглядами змінювався стиль його творів, який все менше й менше відповідав канонам епохи Відродження та все більше – італійського Середньовіччя.

Варто зазначити, що композицію «Зняття з хреста» художник планував розмістити на власній гробниці, зображуючи себе в цій скульптурі в образі Никодима.

Наукові погляди Кароліни Лянцкоронської формувалися у Віденському університеті під керівництвом професорів Дворжака та Шльосера. Саме у Дворжака вона почерпнула основи наукової роботи, аналізу форми та змісту творів мистецтва. Лянцкоронська також навчилася досліджувати вплив історичного, ідеологічного й культурного середовища на митців епохи Відродження й бароко. Професор Шльосер зосереджував її увагу на необхідності ґрунтовного вивчення джерел, теоретичної літератури XV–XVIII століть з історії мистецтва, історії Церкви, церковних рухів і течій, естетики тощо. Кароліна Лянцкоронська читала всі ці твори лише мовою оригіналу.

Суспільна діяльність і меценатство

Доктор габілітований Кароліна Лянцкоронська присвячувала весь свій час викладанню й науковим дослідженням у Львівському університеті та в Наукових товариствах Львова, Варшави й Рима. Вона також займалася громадською діяльністю. Наприклад, була кураторкою товариства «Студентський гурток» і пов'язаного з ним «Студентського дому». Тоді ж вона також зайнялася справою маєтку в Комарно. З 1931 по 1937 рік Лянцкоронська фінансово підтримувала консервацію місцевої церкви. З 1936 по 1939 рік – будівництво нового храму в селі Хлопи. Свій проєкт вона особисто замовила і ретельно його обговорила з видатним львівським архітектором В. Дайчаком. У місцевих селян вона викликала симпатію, що підтвердилося у важкі роки Другої світової війни. Однак, за словами Кароліни Лянцкоронської, «це щастя не мало тривати довго».

Життя й діяльність під час Другої світової війни

22 вересня 1939 року радянські війська увійшли до Львова. Комарно кілька днів було окуповано німцями, які «після ґрунтовного пограбування (маєтку Лянцкоронських) були змушені відступити». Місцеві селяни врятували та привезли Кароліні Лянцкоронській до Львова насамперед «папери та наукові зошити... Там було все, зокрема один готовий до публікації рукопис, плід восьмирічної праці». Нова влада негайно почала змінювати систему навчання у Львівському університеті. Спочатку Кароліна Лянцкоронська залишалася у списку викладачів, і новий радянський декан призначив її викладати курс «Ренесанс-бароко». Однак 10 квітня 1940 року з університету її без жодних пояснень звільнив професор А. Брагінець. Того ж вечора агенти НКВС прийшли до її помешкання з ордером на арешт. Вона була змушена переховуватися у знайомих, зокрема у Ядвіги Городиської, близької подруги та видатної скульпторки. 2 січня 1940 року Кароліна Лянцкоронська склала присягу та вступила до Союзу збройної боротьби (пізніше Армія Крайова). 3 травня того ж року, маючи підроблені документи, вона прибула до окупованого німцями Кракова. Там вона брала активну участь у підпільній Армії Крайовій і легально – у Польському Червоному Хресті.

12 травня 1942 року її заарештували за наказом начальника гестапо у Станіславові Г. Крюґара. У в'язницях Станіславова і Львова Лянцкоронська чекала на смертний вирок. Її життя врятувало особисте заступництво італійської королівської родини. На той час вона перебувала в концентраційному таборі Равенсбрюк. Її звільнили 5 квітня 1945 року завдяки зусиллям президента Міжнародного Червоного Хреста, швейцарського професора К. Буркхардта. Так Лянцкоронська стала емігранткою – спочатку у Швейцарії, а пізніше в Італії. Оселилася в Римі, у престижному районі поблизу Ватикану

Фундація Лянцкоронських. Діяльність в еміграції

Після війни Кароліна Лянцкоронська свідомо відмовилася від кар'єри університетського професора, а також від «досліджень італійського мистецтва». Професор Лех Калиновський вважав, що «добровільний відхід К. Лянцкоронської від історії мистецтва був її найбільшою жертвою». З цього моменту вона повністю присвятила себе роботі над проблемами розвитку польської науки та культури за кордоном, збереженню польських культурних пам'яток і фінансовій підтримці польських учених і студентів, які працювали або навчалися в різних країнах Західної Європи. У листопаді 1945 року разом з отцем Мейштовичем і групою польських вчених-емігрантів організувала Польський історичний інститут у Римі. Він займався дослідницькою та видавничою діяльністю. У 1967 році діяльність розпочала Фундація Лянцкоронських з Бжезя. Щоб забезпечити Фундацію коштами, родина Лянцкоронських (Кароліна, її брат Антоній та сестра Аделайда) продали свій маєток в Австрії й кілька картин з приватної колекції. Після смерті брата Кароліна Лянцкоронська багато років обіймала посаду президента Фундації, фінансуючи видання наукових праць із польської історії та культури, а також надавала стипендії науковцям, які працювали в Римі, Лондоні та Відні. Лянцкоронська організувала вивчення польських архівів за кордоном, а також публікацію архівних документів. Завдяки фінансовій підтримці Фундації Лянцкоронських врятовано Польську бібліотеку в Парижі разом з її унікальним архівом і великою колекцією творів мистецтва та пам'ятних речей, пов’язаних із життям польських емігрантів у Франції XIX i XX століть. Ельжбета Орман, краківська дослідниця, яка співпрацює з Фондом, припустила, що

протягом усіх цих років була (К. Лянцкоронська) послом польських справ у Римі. Поляки, які відвідували місто, хотіли зустрітися з нею і Папою Римським.

Внаслідок Другої світової війни маєтки родини Лянцкоронських у Польщі й в Україні були конфісковані. Величезна й дуже цінна колекція творів мистецтва була частково знищена, а частково розпорошена. У 1939 році колекцію, що зберігалася в Лянцкоронському палаці у Відні, конфіскувало гестапо. Найкращі картини мали передати до особистої колекції Гітлера. У 1945 році Борман наказав знищити ці колекції. Вони були в шахтах поблизу Зальцбурга. Картини врятував австрійський унтер-офіцер, який не виконав цього наказу. Під час бомбардування Відня в 1944 році Лянцкоронський палац, у якому зберігалася колекція, був зруйнований. Після війни Антоній Лянцкоронський за допомогою свого шкільного товариша, принца Ліхтенштейну, перевіз врятовані картини до Швейцарії й німецького замку Гогенемс. Однак у 1946 році замок згорів, а разом з ним і сто дві картини Лянцкоронських.

У 1994 році Кароліні Лянцкоронській виповнилося 96 років. Тоді ж вона вирішила передати польському народові основну частину своєї родинної колекції. Частина цього дару була призначена для Королівського замку у Варшаві, решта – для Вавеля. Професор Ян Островський, директор Вавельського музею, писав, що «колекція Лянцкоронських, безсумнівно, є найбагатшим даром в історії польського музейництва». У листі до президента Польщі Леха Валенси Кароліна Лянцкоронська наголосила, що Варшава отримала

переважно картини з галереї короля Станіслава Августа Понятовського. У цій збірці є два портрети Рембрандта. На Вавель буде передано турецький намет, який родинна традиція вважала трофеєм одного з героїв Битви під Віднем, а також картини. 76 з них – це роботи, які були створені в Італії між XIV і XVI століттями. Усіх їх зібрав Кароль Лянцкоронський..

Пізніше Кароліна Лянцкоронська передала польським музеям ще кілька картин, нумізматичну колекцію, гравюри на міді, родинні документи та 228 малюнків Яцека Мальчевського. Серед картин були портрети Кароля Лянцкоронського та членів його сім’ї, які намалював Казімєж Похвальський і Яцек Мальчевський, а також акварель Л. Г. Фішера, що зображує сходи палацу в Роздолі.

Колекція з Роздолу – два портрети

По-іншому склалася доля колекції Лянцкоронських з Роздолу. Палац у Роздолі зберігся і сьогодні є конгломератом дуже різноманітних будівель та прибудов. Він має історичну класичну центральну частину, збудовану на початку ХІХ століття, на ньому помітні сліди ґрунтовної реконструкції 1874 року. Тоді відомим архітектор Юліан Захаревич значно його розширив. Різноманітність стилів була ще більше посилена добудовами французького архітектора Боже в 1904 році та сілезького архітектора Лундвалля 1908 року. Палац, разом із флігелем та класицистичною прибудовою, містив понад тридцять кімнат і залів. До 1939 року він був однією з найбільших резиденцій на східному пограниччі. У ньому зберігалася цінна колекція творів мистецтва, сімейних портретів і пам'ятних речей родин Жевуських і Лянцкоронських. Одна картинна галерея палацу містила кілька сотень предметів. Також тут була велика бібліотека та колекція майже шістдесяти тисяч фотографій творів мистецтва з усього світу.

Маючи різноманітні інтереси, граф Кароль Лянцкоронський у 1884 році організував наукову експедицію до Малої Азії. До складу експедиції входили такі видатні науковці, як професор М. Соколовський з Кракова, професор Г. Німанн, професор В. фон Гартель, директор Німецького інституту Е. Патерсон з Відня. Частину привезених з експедиції історичних пам’яток і творів мистецтва граф розмістив у Роздольському палаці.

Разом із графом Каролем Лянцкоронським в азійській експедиції брав участь видатний польський художник Яцек Мальчевський. Перший пов’язаний з експедицією візит художника до Роздолу відбувся у 1884, останній – у 1915 році. Під час кожного зі своїх візитів до Роздолу Яцек Мальчевський займався творчою працею, часто затримуючись тут із сім’єю до пізньої осені. Саме в Роздолі художник створив численні ескізи та малюнки пером і чорнилом,

що становлять своєрідну хроніку життя родини (Лянцкоронських) з 1884 по 1915 рік. Це не лише галерея портретів членів родини Лянцкоронських, їхніх друзів та близького оточення, а й джерело інформації про щоденне життя мешканців палацу (І. Віневич-Вольська)..

Сто шістдесят три такі ескізи випадково знайшла у старому комоді дочка власника маєтку, професор Кароліна Лянцкоронська. У 1994 році вона передала їх музею у Королівському замку на Вавелі у Кракові. Віневич-Вольська також зазначила, що Мальчевський пізніше використав деякі з цих ескізів, щоб намалювати олійні портрети членів родини графа. У 1905 році Мальчевський намалював портрет Малґожати й Кароля Лянцкоронських (зараз зберігається у Львівській галереї мистецтв), а також портрет Кароліни та Аделаїди Лянцкоронських (зберігаються у приватній колекції у Варшаві). Приблизно в той самий час Мальчевський намалював портрет дванадцятирічного Антонія Лянцкоронського й портрет Людвіка Хотинецького, бібліотекаря та архіваріуса роздольського палацу. Однак І. Віневич-Вольська не згадує два інші олійні портрети членів родини Лянцкоронських, які Мальчевський створив у 1900 році. Зараз вони зберігаються в Дрогобицькому краєзнавчому музеї. Ймовірно, дослідниця не знала про їхнє існування. Обидва портрети, як і вищезгаданий портрет Малґожати й Кароля Лянцкоронських, походять із роздольської колекції. Цей останній Львівська картинна галерея отримала в 1978 році від одного з мешканців Роздола. Визначити місцезнаходження картин із колекції родини Лянцкоронських до Другої світової війни дуже складно. Немає інвентарного списку всіх творів мистецтва, що були в роздолському палаці графа. Крім того, родина володіла палацом у Відні та маєтками у Штирії (Австрія), Комарно на Львівщині та Яґельниці на Тернопільщині. Після смерті Кароля Лянцкоронського в 1933 році його спадкоємці розділили спадщину. Тому можливо, що певні твори мистецтва могли передати з одного маєтку до іншого. Роман Афтаназій стверджує, що в цьому палаці зберігався турецький намет і акварель віденського художника Людвіга Ганса Фішера (створена близько 1910 року), на якому зображено верхній ярус зали роздольського палацу. Тим часом, у 1939 році, обидва предмети були в колекції резиденції Лянцкоронських у Відні. В 1994 році професорка Кароліна Лянцкоронська передала їх замку на Вавелі в Кракові.

За описом того ж Романа Афтаназія, існувало щонайменше шість акварелей Фішера, на яких були зображені кімнати палацу в Роздолі. Виникає питання: де решта? Відомо, що після Другої світової війни більша частина роздольської колекції була розподілена між радянськими музеями. Кілька найцінніших картин потрапили до Ленінграда, антикварні меблі – до Одеси. Багато картин та значна частина портретів із колишньої галереї Жевуських передані до Львівської галереї мистецтв; деякі з них зараз прикрашають Олеський замок, філію Львівської галереї. Величезна кількість різноманітних пам'ятних речей, документів, порцеляни, книжок, фотографій, картин і портретів, зокрема роботи Яцека Мальчевського, були передані до музею в Дрогобичі. Згаданий раніше випадок із портретом Малґожати й Кароля Лянцкоронських свідчить про те, що деякі твори мистецтва поцупили місцеві жителі. Не можна виключати, що частину колекції втрачено назавжди. Розподіляючи колекцію, ті, хто приймав рішення, якимось чином не помітили антикварні скульптури, які граф Кароль Лянцкоронський привіз із Малої Азії. Деякі прикрашали внутрішні стіни або ніші на фасаді палацу, інші – палацовий парк. Ці скульптури, ймовірно, помилково прийняли за малоцінні гіпсові репліки ХХ століття. Лише у 2001 році, за досить сумних обставин, стала відома їхня цінність. Районна влада повідомила директора Львівської галереї мистецтв Бориса Возницького про те, що місцева поліція знайшла античну бронзову скульптуру в пункті збору кольорових металів. Того ж дня Б. Возницький поїхав до Роздолу, де впізнав у конфіскованій пошкодженій скульптурі знамениту «Путті з дельфіном», яка колись прикрашала невеликий фонтан перед палацом Лянцкоронських. «Путті з дельфіном» – це робота видатного італійського скульптора XV століття Андреа ді Чіоне (1435-1488), більш відомого як Андреа дель Верроккьо. За словами Б. Возницького, скульптура з Роздолу «може бути оригіналом або пізнішою бронзовою копією, яка не відрізняється від оригіналу». Умови, за яких було знайдено таку цінну скульптуру, спонукали Б. Возницького до ретельного огляду всього палацу та парку. Саме в парку було знайдено повалену, безголову та безруку мармурову фігуру лицаря. Б. Возницький описував її як римську копію грецької статуї бога війни Марса, що датується II століттям нашої ери, часів династії Антонінів (138-192 рр. н. е.). Друга знайдена мармурова скульптура зображує жінку з жертовною чашею. Відносно нестарі пошкодження свідчать про те, що скульптура донедавна мала голову. Б. Возницький датував цю скульптуру II століттям до нашої ери. До цього періоду належить і третя знайдена скульптура – юнак із книжкою. Це досить рідкісний приклад римського дитячого портрета. Реставратори Львівської галереї визначили, що голова юнака була допасована у II столітті нашої ери до набагато давнішої фігури. На щастя, знайдена ще одна скульптура була в хорошому стані – бюст невідомої римлянки I-II століття нашої ери, який Б. Возницький вважав досить незвичайним портретом із римської провінції початку II століття нашої ери. Ймовірно, художник використав старий портрет, «розрізавши мармуровий бюст вздовж шиї, а потім досить глибоко видовбавши (до середини голови) лицьову частину голови, яку замінив новим обличчям».

Усі знайдені скульптури були негайно перевезені до Львова й реставровані, після чого їх показали на спеціальній виставці 2001 році. Наразі врятована фігура бога війни Марса прикрашає залу Львівської галереї мистецтв.

Однак, варто повернутися до теми двох робіт Мальчевського з Дрогобицького краєзнавчого музею. Немає сумнівів, що художник намалював їх за власними ескізами тушшю; ба більше, рік ескізів і портретів – 1900 – збігається. Ескізність самих портретів вражає. На першому із дрогобицьких портретів (68x52 см) зображена Малґожата Лянцкоронська. Вона сидить на веранді роздольського палацу, тримаючи на колінах дворічну доньку на тлі парку з двома чоловічими постатями вдалині. Вражають яскраві, насичені, але холодні кольори, які використав художник. Рожевий – сукні графині, зелено-блакитний – дерев і трави, рожево-блакитний – землі й світло-блакитний – неба. Поряд до балюстради спирається рожева парасолька. Серед цього розмаїття кольорів виділяється постать доньки Кароліни у білій сукні Дівчина має темно-руді кучері й тримає в руках непомітний букетик польових квітів. На звороті напис художника: «Карольова й Карла Лянцкоронські. Яцек Мальчевський 1900». Порівнюючи цей портрет з ескізами з Вавеля, ми можемо легко визначити ті, які слугували художнику зразком під час малювання портрета. Передовсім це ескіз «Малґожата Лянцкоронська з дочкою Кароліною» (інвентарний номер 8187, Вавельський замок, Краків). Він був виконаний у 1900 році тушшю на папері розміром 34 x 21 см. Згідно з каталогом, це «один із восьми збережених, дещо відмінних портретів із колекції Вавеля». На цьому ескізі графиня Малґожата тримає свою дочку Кароліну в тій самій позі, що й на олійному портреті. На іншому портреті графині Малґожати, виконаному кольоровим олівцем на папері (1900, інвентарний номер 8181), молода жінка зображена в тій самій позі та в тій самій сукні. Однак тут вона з великим бантом, якого нема на олійному портреті. На інших ескізах бачимо парасольку, балюстраду палацової тераси та навіть букет польових квітів, який маленька Кароліна тримає в руці.

Другий сімейний портрет Лянцкоронських, розміром 44 х 56 см, є більш камерним, але також і більш психологічним. Мальчевський зосередив всю свою увагу на обличчях моделей, зображаючи суворе, холодне, навіть гордовите обличчя графині Малґожати, дитяче, безпосереднє, але водночас серйозне обличчя маленької Кароліни і наповнене захопленням, повагою та любов’ю до своєї молодої дружини й коханої доньки лице графа Кароля Лянцкоронського. У простягнутій до дружини руці граф тримає червону гвоздику, а Кароліна – такий самий букет польових квітів. У кольоровій гамі портрета переважають теплі тони – рудий колір бороди графа, темно-рудий колір волосся його доньки, лососевий колір сукні графині та кремово-білий колір сукні доньки. Польові квіти білі, жовті й бронзові. Однак, як і на першому портреті, тут немає відображення теплих материнських почуттів чи захоплення доньки матір'ю. Малюючи ці портрети у 1900 році, Мальчевський не міг уявити, як розвиватимуться стосунки матері й доньки. З часом їхні шляхи розходилися все далі й далі, до того ж через ідеологічні переконання.

11 серпня 2002 року графині Кароліні Лянцкоронській виповнилося 104 роки. Вона померла через два тижні, 24 серпня 2002 року в Римі. Завершилося довге земне життя останньої з роду Лянцкоронських, видатної вченої, меценатки культури та просто непересічної людини, яка народилася у ХІХ столітті й померла у столітті ХХІ.

Юрій Смірнов

Ця стаття була опублікована у виданні «Gazeta Lwowska» 24 грудня 2004 року.

25 травня 2022 року на польському ринку з’явилася книжка нідерландської письменниці й мистецтвознавиці Гердіен Версхор «Дівчина і вчений» (видавництво HarperCollins). У ній авторка розповідає дивовижну історію про долю двох картин майстра Рембрандта – «Дівчина в рамці для картин» та «Вчений за кафедрою» – під час їхньої подорожі Європою, переплітаючи її із захопливою історією життя Кароліни, яка зберегла ці та багато інших творів для нащадків, хоча вони зникли на початку Другої світової війни.

Постскриптум, травень 2022, ZLS.

Переклад: Тарас Лильо

міжвоєнна Польща

міжвоєнний Львів