Тим, кому вивчення польської літератури, присвяченої Львову, здається підозрілим з точки зору плутанини національних ідентичностей, що нею грішить будь-яке велике українське місто, — і котра завжди була прикметною рисою столиці Східної Галичини, — наведу цитату, що, сподіваюсь, нейтралізує будь-які сумніви:
Виразна специфіка літературного середовища Львова обумовлювалась тим, що на цій території перехрещувались різні етнічні елементи, часто цілковито одне одному чужі: вірменський, український, єврейський, німецький, вже не кажучи про слабші впливи: чехів, угорців, словаків. Цей сплав з польщизною в галузі літературної мови стосувався також сфери побутових звичаїв, мистецтва, релігійних понять та матеріальної культури.
Жодних преференцій. Жодних перетягувань ковдри на користь тієї чи іншої нації. На його думку, специфіка унікальної львівської культури полягала у сплаві багатьох культур; в тому, що пізніше також і у Європі назвуть політикою плавильного казана. Тому, що найбільшою чеснотою справжнього науковця була, є та буде найперше об'єктивність. Тому, що Мар'ян Тирович прагнув переповісти найкращі риси Львова, котрі він запам'ятав. Врешті, тому, що йому важили не походження, а вчинки та творчі досягнення людей, а також їхні характери, — тобто не вроджені якості, а речі, що залежали від вільного вибору кожної особистості. Дехто вважає таке ставлення виявом культури у первісному, — ошатному і прекраснодушному — сенсі цього слова.
Що стосується структури книжки, то вона містить лише шість розділів: Літературний Парнас; Преса та журналісти під Високим Замком; Львівська гуманістика — світила та інституції; Мистецтво Львова; Львів'яни, їхні розваги, суспільне та культурне життя; та Над могилами батьків міста. Окрім вступної статті Юліана Машланка (Julian Maślanka) та лаконічного авторського вступу, ця книжка — що цілком природно для твору історика преси, — містить іменний покажчик, безцінний для дослідників культури Галичини, а також перелік ілюстрацій.
Кожен розділ містить приблизно двадцять підрозділів, присвячених осібним темам. Для прикладу, в розділі, присвяченому історії львівського мистецтва міжвоєнної доби, описані: «Експресіонізм під Високим Замком»; «Народження авангарду»; «Приватні школи живопису»; «Нові творчі спілки» тощо. Історія львівської літератури містить «Спробу періодизації львівської літератури у ХХ ст.»; «Моральні та матеріальні обставини письменників у перші роки незалежності»; серед есеїв, присвячених історії журналістики, є спостереження щодо «Традиції журналістики столиці Галичини в добу автономії», «Наукові часописи та їх провідні співробітники»; «Народження "Сигналів" та їхні редактори» тощо. Кожен такий есей містить імпульс ледь не до дослідження на рівні дисертації: тому, що описана пильно, з надзвичайною увагою до деталей, а також з тією прискіпливістю, котру надає лише щира приязнь. Чіткість структури оповіді тим часом, — в т. ч. завдяки іменному покажчику, — дозволяє ставитись до книжки як до напрочуд якісного довідника. Але легкий, приязний, дружній тон автора дозволяє читати ці розділи так, як читають розважальну літературу: насамперед напрочуд легко. Досвід, набутий Мар'яном Тировичем на момент створення цієї книжки, дозволяв йому робити точні узагальнення, дивовижні, серед іншого, поєднанням реалістичного погляду на речі та чудової доброзичливості. Він писав:
Життя мистецтва, як і біологічне, не терпить простоювання. Джерела вітальності б'ють із тим більшою силою, чим більше були стримувані в динамічному процесі свого розвитку.
Однак історик перебиває у цьому тексті як письменника, так і філософа:
Звільненню Польщі з неволі супроводжувалось радикальними змінами в мистецтві, особливо в області мистецтва образотворчого. [...] Однак я не хочу і не можу не замислюватись над питанням про те, які феномени [...] могли формувати ментальність та емоції спільноти в такому складному з багатьох точок зору людському середовищі, яким був Львів.
Йому неважко написати про те, що дехто з митців «заради хлібу», — в сенсі найперше задля заробітку, — займався викладанням чи замовними портретами «будуарних жінок», писав краєвиди, котрі добре продавались, чи військові листівки. Чи, описуючи появу експресіонізму у Львові, чітко вказувати, хто з критиків був у захваті від нового мистецтва, а хто — гостро критикував його за «вбогість і відсутність оригінальності».
В анотації автора цієї книжки називають «kolekcjonerem leopolitanów», — і цей вислів навряд можна перекласти українською менше ніж складнопідрядним реченням, котре однак нічого не пояснить. Однак, як на мене, Мар'ян Тирович не був колекціонером львівських типажів. Він просто зумів поєднати кращі риси всіх своїх професій задля однієї мети: точного відтворення гуманітарної еліти Львова, серед якої він зростав і яку, безперечно, дуже любив. Менш сентиментальним читачам інформаційна насиченість тексту дасть немало матеріалів для наукових чи популяризаторських текстів. А от емоційно заангажовані матимуть чудову змогу побачити Львів 1918–1939 років очима освіченої, розумної та напрочуд порядної людини. Тож цю книжку можна рекомендувати усім без винятку читачам, яким цікава історія та, головне, атмосфера Львова першої половини ХХ століття.
