Як звучала повоєнна Варшава?

zycie_koncertowe_po_wojnie_teatrnarodowy-zniszczenia1939_pic_2-177-smll.jpg, default, Національний театр, зруйнований у вересні 1939 року, фот. http://encyklopediateatru.pl, Як звучала повоєнна Варшава?

#музика

#спадщина

Які звуки супроводжували визволення Варшави? Що і де слухали жителі столиці відразу після війни? Як відроджувалися музичні заклади?

Крики і вибухи: аудіосфера звільнення

Спробуймо уявити собі звуковий пейзаж воєнної Варшави, наприклад середини вересня 1944 року, коли німці були вибиті з Праґи радянською армією та 1-ю польською армією. 17 січня 1946 року, в першу річницю визволення Варшави, у виданні Życie Warszawy читаємо:

Вранці, близько 6-ї години, подвір’ями пронісся якийсь неймовірний крик. Хтось уже виліз із льоху або висунув розпатлану голову у вікно. Люди бігли до воріт на вулицю, звідки долинав галас. Уся Праґа вилилася на тротуари. Схоже, з Ґрохува та Радзимінської надходять наші. Одні недовірливо кивають головами, інші клянуться всім, що так, що точно, бо ж не залишилося жодного німця.

Варто відзначити, що ці крики були досить незвичними для Праґи: децимованими і позбавленими чоловічих голосів. На початку Варшавського повстання німці заарештовували чоловіків у віці 18–50 років і відправляли в табори (не обійшлося й без масових розстрілів, у тому числі під церквою св. Марії Магдалини). У 1939 році у варшавському районі Праґа проживало 260 тисяч осіб, а у вересні 1944 року ця цифра була вдвічі меншою.

Варшава в січні 1945 року, Старе місто після Варшавського повстання; фот. Вікіпедія

Опис репортера Życie Warszawy є дещо неточним. Спочатку ми читаємо про те, що Праґа вранці вибігає на вулиці, але вже через кілька речень дізнаємося, що лише опівдні «з льохів, закутків, підвалів, горищ, сховищ почали виходити заціпенілі після тривалого періоду тиранії люди». Крики радості через відсутність німців, — на жаль, не єдині звуки, які ми можемо почути в описах визволення Варшави. Аж до початку 1945 року нацистські солдати обстрілювали правобережну Варшаву — хаотично, нерегулярно, не цілячись у конкретні будівлі. Ворожа канонада супроводжувалася звуками роботи саперів; відступаючи, німці замінували багато будівель. Сапери ще на багато місяців стануть частиною аудіосфери Варшави, також і на лівому березі, який розміновуватимуть протягом найближчих кількох місяців.

Праґа поволі поверталася до життя. На вулиці Кавенчинській, 2 Польський Червоний Хрест організовує амбулаторію, аптеку та лазарет, а протягом наступних місяців відкриває наступні пункти. Медичний персонал не міг поскаржитися на надлишок вільного часу: санітарний стан Праґи був катастрофічним, не було каналізації та чистої води, не кажучи вже про питну. Крім того, ставало дедалі більше людей, які постраждали від німецьких осколків і будівель, що обвалювалися.

Тарґову — головну вулицю Праґи Північ — називали «вулицею смерті» (звідти приїжджало найбільше поранених), Стальову — «вулицею життя» або «вулицею споживання», оскільки під стінами її кам’яниць організувався стихійний базар. Продавали все — від скатертин, власноруч зв’язаних празькими бабусями, золота, релігійних предметів до награбованих консервів і солодощів. Торгівля також розвивалася на Радзимінській і Бжеській вулицях та на площі Шембека. Історикиня мистецтва Станіслава Мрозінська так запам’ятала ринок на вулиці Стальовій:

Цукерки фруктові, вершкові, малинові», — кричав головатий скелетик, який ледве брів на кривих ніжках, тримаючи перед собою погнуту коробку. По інший бік [вулиці] з-під темної чуприни перехожого переслідував гострий погляд, а рука в брудно-рожевій рукавичці смикала за поли одягу: «Купить пан таблетки, щоб робити лимонад. Купить пан…». Діти продавали саморобний крем для взуття, сигарети — зазвичай випрошені або вкрадені у солдатів […] Щоб уникнути цього рою, потрібно було сходити на бруківку дороги, вкриту багнюкою завжди, незалежно від погоди.

У жовтні 1944 року частина дітей повернулася до школи, а точніше почала вчитися, бо шкільні будівлі часто були непридатними до навчання. У деяких приміщеннях чоловічої гімназії ім. Владислава IV (нині VIII Ліцей ім. Владислава IV) наприкінці 1944 року розпочав свою діяльність Військовий трибунал Червоної Армії. У лютому 1945 року там з’явилися учні, але вони не мали доступу на спортивний майданчик (там був радянський відділок), а вікна, що на нього виходили, були пофарбовані в сірий колір. Анджей Лісіцький псевдо Шабля, учасник Сірих Шеренг, поранений під час Варшавського повстання, але також учень гімназії, згадує, що вікна були замальовані неакуратно. Через просвіти під час уроків він спостерігав, як в’язнів водили на допити.

До празької аудіосфери увійшли також крики розпачу. Багато громадських будівель Праґи та приватних багатоквартирних будинків було перетворено на осередки комуністичної влади та репресивного апарату. З підвалів, перетворених на в’язниці та кімнати для допитів, долинали плач і крики ув’язнених, яких піддавали тортурам. Їх часто заглушали дуже гучною музикою.

Перші ноти після відступу німців

Кінотеатр «Сирена» на Інжинерській 4, 1946 рік, фот. PAP

У вересні 1944 року на Празі був створений камерний ансамбль із семи осіб під керівництвом Іґоря Іванова, пізніше концертмейстера Національної філармонії. Приблизно у той же час Богдан Водічко організовує в Отвоцьку під Варшавою симфонічний оркестр, який діяв при... Громадянській міліції.

25 вересня 1944 року на стінах Праґи були вивішені плакати із закликом до митців, у тому числі музикантів, з’явитися до відділу культури міської національної ради. Через тиждень полковник Маріан Спихальський, тодішній мер Варшави, заснував міський оркестр під керівництвом піаніста Єжи Васяка. Важко уявити, яку велику радість відчували артисти, музикуючи разом; за легендою, саме в день створення гурту вони вирішили дати свій перший концерт. Цей колектив називався Представницький філармонічний оркестр міста Варшави (у деяких джерелах його називають Великим оркестром столичного міста Варшави). Репетиції проходили в залі біля Віленського вокзалу, концерти — в кінотеатрі «Сирена» та на фабриці Веделя.

Війна знищила інструменти, ноти, рукописи — багато композиторів втратили цілі архіви, єдині примірники своїх творів. Деяким музикантам, однак, пощастило. Ян Екєр, повертаючись до Варшави після 17 січня 1945 року, особливо не сподівався, що у його квартирі на проспекті Вашингтона на Празі Південь якесь майно пережило діяльність окупантів та мародерів. Кам’яниця була вся подірявлена кулями, кімнати в квартирі зруйновані артилерійськими снарядами. Проте збереглися два фортепіано та більша частина книгозбірні.

Місто руїн — фотографії зруйнованої Варшави [галерея]

Embeded gallery style

display gallery as slider

Що грали у Варшаві після війни?

Національна філармонія в 1945 році, фото з тижневика Stolica № 42 (1192) 18.10.1970 року

У моїй статті йдеться про Варшаву, але важко писати про польську музику повоєнного періоду, не згадавши про Краків — місто, яке постраждало значно менше, і де відкривалися найважливіші музичні інституції Польської Народної Республіки. Саме в Кракові спочатку збиралися музиканти, які поверталися з воєнних поневірянь, особливо в останні місяці 1944 року. 6 квітня 1945 року Тадеуш Охлевський — скрипаль, викладач і видавець — був призначений Мєчиславом Дробнером, головою Департаменту музики Міністерства культури і мистецтва PKWN, аби заснувати Польське музичне видавництво. У серпні того ж року відбувся з’їзд Національної спілки композиторів, під час якої було розпущено довоєнну Асоціацію польських композиторів і створено нову Спілку польських композиторів. У жовтні 1945 року було засновано Ruch Muzyczny («Музичний рух») — видання Союзу музикантів Республіки Польща під редакцією Стефана Кісєлевського.

Що відбувалося в столиці? Перш ніж перейти до повоєнного концертного життя у Варшаві, прочитаймо, що там почув Зиґмунт Мицельський:

Я йшов по руїнах Варшави, і музикою був вітер, що свистів у розбитих шибках вагона, який віз мене до Кракова астматичним локомотивом. Музичні враження? Важко забути інші, ті перші, перші кроки по Варшаві, яка, однак, і попри все, лишилася столицею, серцем, ділом і совістю країни. («Музичний рух», № 5/1945)

Де відбувалося концертне життя у Варшаві? Національна філармонія та Великий театр, найбільші та найкращі довоєнні зали, були зруйновані у вересні 1939 року, і варшавським меломанам довелося чекати багато років на їхню реконструкцію. Великий театр був відкритий у 1949 році. Найбільшим залом повоєнної столиці був театр «Рома» на вулиці Емілії Плятер у варшавському Середмісті, нині недалеко від Палацу культури і науки. Зал «Роми» якось замінив знесену філармонію. Її нову будівлю було відкрито лише в 1955 році, а це означає, що 4-й Шопенівський конкурс, який традиційно асоціювався з будівлею філармонії, також відбувався у театрі на вулиці Емілії Плятер.

Серед інших важливих варшавських залів, відкритих у 1945 році, були Музично-оперна сцена на вулиці Маршалковській (хоча сценічні умови там насправді були невідповідними для оперних вистав) та сцена музичної школи ім. Кароля Курпінського. Багато концертів також відбувалися в залах, які винаймали у театрів, — наприклад, у першому націоналізованому театрі Варшави, тобто у Польському театрі.

До кінця 1949 року концертні зали та театри Варшави могли вмістити 9 тисяч осіб. Не обходилося без проблем, адже культурне життя відбувалося в залах, організованих похапцем, часто із загрозою для життя та здоров’я. Більшість із цих залів були придатні лише для закриття. 3 червня 1948 року у виданні Rzeczpospolita читаємо: «Будівельна інспекція вимагає закрити чотири театри, а театральне будівництво завмерло».

Афіша концерту Генрика Штомпки, фот. Polona.pl

Рівень варшавських оркестрів повоєнних років не був найвищим. Читаючи відгуки, можна дійти висновку, що музиканти грали, щонайбільше, трохи краще, ніж посередньо. Критики зовсім по-іншому описують гру приїжджих оркестрів, наприклад із Сілезії та Кракова. На думку деяких оглядачів, до війни теж було не дуже добре. У грудні 1945 року Єжи Вальдорфф так прокоментував для «Музичного руху» приїзд музикантів із Краківської філармонії:

Порівнюючи краківський ансамбль із колишньою Варшавською філармонією, довелося визнати, що краків’яни і за якістю звучання (особливо квінтету), і за чистотою звучання (якість інструментів!) перевершують довоєнний варшавський ансамбль.

Описаний концерт відбувся в залі «Рома», де грали всі великі музиканти, які проїжджали через Варшаву. Наприклад, Генрик Штомпка, манеру гри якого критики порівнювали з грою Юзефа Гоффмана. У тому ж номері Вальдорфф написав:

Якщо під час краківських концертів зала «Роми» була заповнена вщерть, то під час сольного концерту Штомпки вона аж тріщала від надміру публіки. Реклама цієї події була поміркованою, але Варшава, незважаючи на шестирічну, сповнену кошмару перерву, не забула свого улюбленого артиста.

Дирекція музичного училища ім. Курпінського 10 березня 1946 року організувала «Концерт американської народної музики». «Негритянські народні пісні, дуже гарно заспівані Ольґою Ладою, походять з періоду, коли негрів вивозили як рабів з Африки до Америки (XVIII століття), і тому сповнені смутку і туги», — писала Ванда Бацевичувна в «Музичному русі» (№ 7/1946). Співала постійна солістка Варшавського радіо Ольґа Лада під акомпанемент Владислава Шпільмана. Виступу передувала рецензія, виголошена Зофією Ліссою, першою леді польського музикознавства. Протягом наступних місяців програму повторювали кілька разів

Освіта постає з уламків

Якою була музична освіта у Варшаві після війни? Під час Варшавського повстання будівлю музичної консерваторії на Окульнику 2 (сьогодні Музичний університет імені Фридерика Шопена) було зруйновано. Університет був тимчасово перенесений до двох віл, розташованих на Алеях Уяздовських (на вулицях Ґурношльонській 39 і Професорській 6). «[Консерваторія] має з десяток хороших інструментів і в її стінах знайшли притулок залишки пам’яток, які вціліли з будівлі на Окульнику», — писав Єжи Вальдорф на шпальтах «Музичного руху» у 1946 році. Серед цих інструментів були фортепіано та піаніно виробництва Bechstein, Steinway, Blüthner i Pleyel.

Цікаво, що в одній із вілл надалі проживали довоєнні мешканці, які «заважали музикантам», і університет довго не міг їх виселити.

Ця боротьба з інтрузами могла б закінчитись одруженням одного з професорів із красунею-дочкою інтрузів. Але згадані інтрузи займають три кімнати, і через це гниє і розкрадається уціліла бібліотека консерваторії та архіву (27 шаф книг, нот і рукописів), які нема куди подіти

На Празі розвивалася Вища музична школа ім. Шопена, там навчалося 200 осіб. В основному це були селяни з довколишніх місцевостей, скеровані туди Повітовою національною радою, — зазвичай вони відвідували клас співу. Іншим важливим осередком була школа ім. Кароля Курпінського, яка мала аж чотири філії і дитячий садок. При філії на вулиці Вєйській був концертний зал, який регулярно відвідували «поважні поціновувачі музики із Середмістя, щоб слухати музику, надто складну для представлення у великих залах, для масового слухача» («Музичний рух», № 5/ 1945). Це був невеликий концертний зал, там грали концерти з пісень і фортепіанних п’єс, особливо польських і російських композиторів

Благодійність чи пропаганда?

Відразу після війни великі артисти з усього світу, включно з поляками, які проживали за кордоном, грали концерти для Варшави та всієї Польщі. Серед них були Артур Родзінський, Артур Рубінштейн, Артуро Тосканіні, Броніслав Губерман і Леопольд Стоковський. З 1947 року через посилення дипломатичних конфліктів Східного блоку з рештою світу такі концерти відбувалися все рідше.

Майже відразу після війни нова влада почала влаштовувати благодійні концерти, щоб підігріти свій імідж, і ця тенденція тривала протягом усього періоду існування ПНР. 24 березня 1946 року в залі «Роми» відбувся концерт для солдатів-репатріантів за участі професорки

Марґерити Тромбіні-Казуро, членкині журі Шопенівських конкурсів і видатної педагогині, а також співаків та співачок: Ольґи Орленської, Г. Ланевської та Міхала Шопського (у програмі Шопен та відомі оперні арії). У свою чергу відомий радянський колектив Іґоря Мойсєєва танцював задля збору коштів на відбудову Варшави і так зібрав мільйон злотих. У «Польській кінохроніці», розміщеній нижче, репортаж із виступу танцюристів Мойсєєва починається на 6-й хвилині.

Починаючи з 1950-х років також відбувалося багато пропагандистських концертів. Наприклад, під нині неіснуючим монументом Братерства по зброї на Віленському плацу, що на Празі, відбувалися урочисті збори з нагоди річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Концертне життя післявоєнної Варшави було мінливим, але жвавим і різноманітним. Можливо, тут не проводили жодної великої події на кшталт краківського Свята польської музики, де відбулися прем’єри творів багатьох польських композиторів, у тому числі Ґражини Бацевич, але тоді найголовнішим було не це. Навіть найвибагливіші критики того періоду не звертали уваги на помилки музикантів. Адже вперше з 1939 року можна було вільно ходити на концерти.

Переклад: Марія Шагурі

Джерела: Jan Górski, "Warszawa w latach 1944-1949. Odbudowa", Warszawa 1988; Jan Górski, "Drugie narodziny miasta. Warszawa 1945", Warszawa 1976; Stanisław Dybowski, "Czerny-Stefańska. Epizody z życia", Warszawa 2006; Aneta Teichman, "Jan Ekier", Kraków 2013; Anna Straszyńska, "Teoria wyzwolenia. Warszawska Praga", Warszawa 2019; "100 lat Filharmonii w Warszawie 1901-2001. Studia", pod red. Marii Bychawskiej i Henryka Schillera, Warszawa 2001; Stanisława Mrozińska, "Teatr wśród ruin Warszawy", Warszawa 1988; "Ruch Muzyczny" (roczniki 1945-1946)

Мова Ukrainian