Якби переглянути польськомовну пресу ХІХ ст., то в статтях про фотографію ми б знайшли такі вислови, як «махина без думок» (Юзеф Іґнацій Крашевський у «Athenaeum», 1841 р.) та «ідіотка» (анонімний автор газети «Щоденний кур’єр» («Kurier Codzienny»), 1865 р.), а також спроби прирівняти дагеротипістів з художниками (Болеслав Подчашинський у «Варшавській газеті» («Gazeta Warszawska»), 1853 р.) або порівняння камери-обскури з долотом чи пензлем у руці митця (анонімний автор «Віленського кур’єра» («Kurier Wileński»), 1861 року).
Станіслав Віткевич (практик) також виступав проти спроб «умертвити» (в теорії) живопис фотографією. Він не тільки вважав, що механічний винахід зйомки реальності не шкодить, а навіть допомагає художнику. Він був першим, хто ознайомив польську авдиторію з творчістю Джулії Марґарет Кемерон – майстрині портретної фотографії, яка почала свою насичену пригоду з камерою у віці сорока восьми років, – визнаючи її роботи творами мистецтва. У праці «Мистецтво та критика в нас» він стверджував, що фотографія розширює уяву, дозволяє пізнати та зрозуміти рух, ламає композиційні обмеження, а також полегшує вираження індивідуалізму. Віткевич підкреслював, що за відбитком можна розпізнати, чи є фотограф «скрупульозним педантом», чи радше «людиною, яка женеться за ефектами, [...] красою», чи, можливо, він ближче до «розтяпи, який бездумно клацає затвором фотоапарата».
В есе «Дивна людина», присвяченому Юзефу Сєдлецькому, нереалізованому художнику та вчителю рисунка, Віткевич прямо пише про допоміжну функцію фотографії, яка стала для митця «новим помічним засобом», що замінює модель. Безцінною була здатність майже відразу створити точне зображення портретованої людини замість трудомісткого малювання наживо. Жоден ескіз чи навіть натренована пам’ять і око художника не зрівняються з точністю фотовідтворення. Слова про знімок як про «удосконалену пам'ять художника» мистецтвознавець підтверджував на власній практиці. Прототип мотивів, відомих із його закопанських краєвидів, – багатоярусне розташування гірських хребтів і лісів, сонце, що відбивається на поверхні озера чи моря, ефект туману й вітру, постаті гуралів – легко знаходимо на збережених скляних негативах. Як і інші художники кінця ХІХ – початку ХХ ст., які дотримувалися реалізму у мистецтві, Віткевич вирушав на фотополювання, щоб згодом перенести побачений крізь об’єктив пейзаж на полотно.