На карті втрачених Татр є, зокрема, перший гірськолижний підйомник у Гусеничному котлі, невелика метеорологічна обсерваторія на Жовтому перевалі, перша турбаза у Веліцькій долині, Ґевонт без хреста, Горичковий котел без підйомника, з хатинками і зі слідами від лиж. Ніколи раніше не публіковані архівні фотографії перших десяти років ХХ сторіччя доповнюють розповіді Пьотра Мазіка про гірських першопрохідців, підкорені вершини, а також про видатних альпіністів і гірських рятувальників, які відпрацьовують систему сигналізації для тих, хто потрапив в біду на скелях Коміни Стронжиські. Це чорно-білі спогади про перші подорожі чи про занурення в озеро Морське Око. Такий зафіксований у кадрі гірський світ дотуристичної ери ми не знайдемо ні в сотнях доступних на ринках альбомів, ні в путівниках по Закопаному та околицях.
Вівці в заповіднику, каменоломня на Крокві
Сьогодні важко собі уявити Ґевонт без металевої конструкції на вершині. Виготовлений на краківській фабриці Ґурецького хрест був встановлений на верхівці 19 серпня 1901 р. Монтаж тривав 6 днів – з Кракова його транспортували залізницею, далі в низину Пекло в Кондратовій долині привезли кіньми, а звідси на саму вершину хрест на руках винесли добровольці із Закопаного. Таких історій у книжці чимало.
Як зізнається автор «Татранської Атлантиди», ідея створити гарний альбом, польську та англійську версію якого видав Татранський національний парк, виникла внаслідок перенасичення всіма передбачуваними, відомими, банальними, неодноразово розтиражованими виданнями. В інтерв’ю «Краківській газеті» Пьотр Мазік згадує: «Протягом останніх кількох років я мав нагоду переглядати фотографії в Татрському музеї. Передивився їх майже сто тисяч. Я все життя прожив у Татрах і думав, що знаю цей простір як свої п’ять пальців. Проте я знайшов багато фотографій із такими видами Татр і Закопаного, які не впізнав. Це відомі місця, але сьогодні вони виглядають зовсім по-іншому, ніж багато років тому.
– Ідея полягала в тому, щоб орієнтуватися не на красивий вид, прагнути з першого погляду викликати зачудування. Я показую те, що інтригує і хвилює. (...) В альбомі є фотографії, що документують роботу в каменоломнях у Крокві. Сьогодні це важко собі уявити. Або пасовища на тих землях, які зараз є заповідником під суворою охороною, куди навіть не можна ступити ногою. А ще 50, 60 років тому там паслися цілі стада овець», — розповідає Мазік. Його Татри — це й військовий оборонний рубіж, і спортивна арена, і туристичні бази, від яких сьогодні нема й сліду, і спелеологи та піонери служби порятунку в Татрах, а також стихія лавин.
Романтичні Татри
На думку Мазіка, Татри і Закопане – це загублений світ. Понад 200 фотографій із колекції Татранського національного парку дозволяють на мить знову віднайти цю Атлантиду. Як зазначає автор, із погляду сьогодення дослідники печер виглядають, як герої вестернів. На фото нижче зафіксовані початки спелеології у міжвоєнний період: шахтарські ліхтарі, перев'язані мотузкою комбінезони, кирки.
У «Татранській Атлантиді» багато постановочних фотографій XIX століття. Виявляється, закопанський парк – це не лише місце для підкорювачів вершин. Серед скель і печер в об’єктив камер дивилися дами в капелюшках і горяни в сюртуках.
А це вже 1936 рік на Каспровому Верху. Ймовірно, це сходження було організовано з рекламною метою. Канатній дорозі всього 5 місяців, а біля вершини немає натовпів туристів, хоча це місце уже давно було досить популярним. Перші зареєстровані зимові туристичні сходження датують 1890 роком. Приблизно з 1910 року Каспровий Верх також став популярним серед лижників. Зараз це найбільш відвідувана вершина Татр із пішохідними маршрутами та лижними підйомниками.
На фото нижче – спроба першого переходу через хребет Татр у технічно найскладнішому місці, 1934 р.
Служба порятунку
Гірська служба порятунку є надзвичайно важливою частиною татранського пейзажу. Мазік зумів зібрати в альбомі фотографії, які розповідають про її маловідому історію. На світлинах можна побачити навчання рятувальників початку ХХ століття, проблеми зі зльотом гелікоптера, який застряг десь у снігу, людей, яких врятували з-під лавини, перший альпійський візок середини ХХ століття. Однак найскладніші рятувальні операції, за словами автора, не вдалося задокументувати: під водою і в печерах важко фотографувати.
На фото вище Татранській добровольчій рятувальній службі ще немає й року. Мотузки, аптечки та бамбукові ноші дістали спеціально для фотозйомки. Серед рятувальників вже нема Мечислава Карловича, музиканта, композитора та альпініста, який у віці 32 років загинув під сніговою лавиною біля Малого Косцельця 8 лютого 1909 р. Його смерть прискорила роботу зі створення організації, зареєстрованої 29 жовтня 1909 р. у Львові. Фото зроблене перед татранським залізничним вокзалом, де тоді розташовувалася Рятувальна служба.
На фото – Татранська добровольча рятувальна служба та представники австрійської влади під час спуску тіла туристки. У генеральській позі Маріуш Заруський – легенда Татр. Той, хто першим підкорив взимку понад 20 вершин, подолав багато перевалів, хребтів і туристичних маршрутів, підкорював вершини на лижах, а також увійшов до історії як спелеолог-аматор і конструктор гальм для лиж і палиць. Організатор і керівник рятувальної служби.
Татранська археологія
Туристичні бази у міжвоєнний період давали прихисток лижникам, захищали від стихії та були притулком у політично неспокійні часи. Одна з уже неіснуючих баз на перевалі Прислоп Мєнтуський, яка згоріла у 1986 році, стала місцем перепочинку, зокрема, Владислава Бартошевського. Більшість відомих татранських туристичних баз, кафе, ресторанів, шинків і купалень були повністю зруйновані під час Другої світової війни. Єдиним доказом їхнього існування є фотографії. Як, наприклад, ця світлина-згадка про найстаршу купальню на Ящурівці в Ольчиській Долині. Її власник Адам Узнанський вклав кошти й, окрім купальні, збудував готель і кегельбан.
Знамениту турбазу на поляні Гуциска в Хохоловській долині вважали однією із найчарівніших у Татрах. На жаль, вона проіснувала лише 9 років, у 1945 році її спалили німецькі солдати. Сьогодні це місце можна впізнати лише за чавунним хрестом.
Дістатися до міста можна тільки... бобслеєм. Цей незвичайний, швидший за традиційні сани транспорт використовували в Закопаному вже з першої половини ХХ століття. Тут була навіть побудована спеціальна колія з Калатувок, яка кількома серпантинами вела до Мурованиці. Після Другої світової війни трасу так і не відремонтували.
На фото – другий поворот на Цирхлі, нижче Семи Котів.
«Татранська Атлантида», автор: Пьотр Мазік
Видавництво Татранського національного парку
Усі фотографії – із колекції Татранського національного парку.
Джерела: матеріали преси, Татранський національний парк, Татранська добровольча рятувальна служба, «Краківська газета», опрацювання AЛ
Авторка: Анна Леґєрська
Переклад: Тарас Лильо