Ходіння з півником
У публікації «Заочний театральний курс» («Korespondencyjny Kurs Teatralny»), адресованій керівникам і режисерам народних театрів, Черняк помістив, серед іншого, текст, у якому пояснив «сутність і мету постановки народних обрядів». Поставивши риторичне запитання про те, яким має бути народний театр, щоби бути самим собою, автор дійшов висновку, що специфіка цього напряму має ґрунтуватися на традиційній обрядовості. Він вважав, що слід використовувати сценічний потенціал усіх елементів народної культури: календарної обрядовості, сімейних звичаїв, оповідань і пісень, адже саме релігійна обрядовість є джерелом театру. Таким чином, ідентичність народного театру мала ґрунтуватися на автентичності ритуальних практик, збережених і переданих наступним поколінням:
А який сенс, найглибший зміст нашої календарної обрядовості? Ця природна залежність існування людини в світі від неба і землі, від цих таємничих і чудодійних сил, що творять усякого роду красу, від сонця і врожайності землі, що дає нам хліб насущний. Вони це розуміли, а якщо й не розуміли, то наші пращури, безумовно, відчували це ще в дохристиянські часи, і виражали в цікавих ритуалах, пов’язаних із окремими порами року.
У «Заочному курсі...» видно, що Черняк сприймав включені в календарний цикл обряди як джерело натхнення для народного театру. Стародавні звичаї він розглядав як базовий матеріал, який потім можна піддавати різноманітним трансформаціям, адаптуючи його до сучасної духовності. Він писав про «використання обрядів для народного театру», згадуючи, серед іншого, такі звичаї, як ходіння з великоднім півником (набитим птахом, що сидить на возі), прощання із зимою шляхом утоплення, спалення чи розривання опудала, званого Мажанною, або задушний ритуал, натхненний «Дзядами» Міцкевича. Натомість у суботніх святкуваннях він бачив «глибокий зміст, релігійний благочестивий зв’язок між людиною та навколишньою природою, а також важливий стихійний народний театр, сповнений мистецькими формами». Він додавав конкретні вказівки для керівників театрів, застерігаючи їх «не вдаватися, боронь Боже, до точного і, можливо, через це нудного копіювання ритуальної традиції», і підкреслюючи, що постановка оригінальних ритуалів має бути яскравим результатом творчого осмислення традиції.