Чорна легенда Бони Сфорци в польському мистецтвіype:name]

Чорна легенда Бони Сфорци в польському мистецтві

mirecki_-_wprowadzenie_muzyki_wloskiej_na_dwor_zygmunta_i_1874.jpg, default, Казімєж Мірецький, «Бона впроваджує італійську музику до двору Сигізмунда I», 1874, фот. Музей мистецтв у Лодзі, Чорна легенда Бони Сфорци в польському мистецтві

#мультимедіа

#мова і література

#спадщина

Єдина італійка на польському троні й, мабуть, найвпливовіша жінка в Першій Речі Посполитій. Освічена, інтелігентна, шанована за її політичну майстерність та проникливість. Її не любили сучасники, а згодом очорнили легендою, звинувативши в отруєнні, інтригах і навіть тиранічних схильностях.

Сьогодні Бону Сфорцу (1494-1557) ми трактуємо радше позитивно, як постать, що відіграла значну роль у поширенні ідей Ренесансу в Польщі та принесла нам з Італії італійську мову. Однак тривалий час про неї відгукувалися погано, навіть вороже. Чорна легенда про королеву з'явилася ще за її життя, а потім тривала в наступні епохи, проникаючи в тодішню літературу. У тогочасних дослідженнях професійних істориків та в творах письменників направду важко знайти текст, у якому Бона не була б представлена в негативному світлі. У вступі до чергового видання роману Юзефа Іґнація Крашевського під назвою «Дві королеви. Історичний роман (Бона та Ельжбета)» (1884) Шимон Кобилінський відверто писав, що на її долю випала «кампанія відрази, яка тривала майже пів тисячоліття».

Тому не дивно, що й у ХІХ столітті, в період особливо сильного зацікавлення історією, Бону все ще сприймали негативно, орієнтуючись на думки, що сформувалися про неї в минулі епохи. Серед тогочасних письменників, які надихалися у своїй творчості історією Бони, а також її сина (Зиґмунта Августа) та невістки (Барбари Радзивілл), були й донині відомі автори, наприклад, вже згаданий Юзеф Іґнацій Крашевський, а також Люціан Ридель і Станіслав Виспянський. Були й інші, переважно забуті, але популярні тоді автори – Алоїз Фелінський, Францішек Венжик, Домінік Маґнушевський та Антоній Одинець. Художники також цікавилися цією темою, наприклад, Ян Матейко, Генрик Родаковський та Юзеф Зіммлер.

Постать Бони подавали крізь призму кількох несприятливих стереотипів і посилань на окремі події з її життя, які зазвичай інтерпретували на шкоду їй, що формувало загальне уявлення про королеву.

Приголомшливий портрет

У 1518 році двадцятидвохлітня Бона Сфорца в Кракові вийшла заміж за Сигізмунда Старого, на той час понад п’ятдесятирічного короля Польщі. Раніше, за звичаєм, укладали шлюбні домовленості. Відправлені до Італії посланці Сигізмунта Ян Конарський і Станіслав Остроруґ, які мали займатися цією справою, описували Бону як жінку напрочуд вродливу та всебічно освічену. Її вважали мало не втіленням ідеалу ренесансної принцеси.

Thumbnail — Сигізмунд І Старий, ілюстрація: Ксаверій Пілаті з книжки «Образи польських князів і королів», 1988, фот. Wikimedia.org

Конарський і Остроруґ в листі до короля також зазначали: «стосовно краси самої особи, то вона нічим не відрізняється від тої, що на портреті, який Вашій Величності привіз пан Крізостомо». Надсилання зображення княгині напередодні весілля було поширеним звичаєм того часу. Пов’язана з ним сцена також з’являється в «Образах польських князів і королів» (1888 рік) Крашевського. Вона ж надихнула і Ксаверія Пілаті – автора ілюстрацій до цього тексту. На гравюрі ми бачимо, як король зацікавлено і захоплено розглядає портрет Бони: він встає зі стільця і в захваті простягає руки до зображення майбутньої дружини. Тоді, мабуть, ніхто не очікував, що Бона Сфорца матиме настільки негативні оцінки, а історія сприйматиме її чоловіка (і особливо кінець його правління) майже повністю через її призму. Про це свідчить ця ілюстрація – з усієї біографії Сигізмунда Старого Пілаті вибрав саме цю сцену. Цей мотив, тобто «портрет Бони на картині», ще з’явиться в її історії.

Після приїзду Бони виявилося, що поведінка княгині суттєво відрізнялася від того, як тодішні поляки уявляли роль дружини короля. Хоча освіченість і розум Бони оцінювали гідно, очікувалося, що вона залишатиметься в затінку свого чоловіка, не буде займатися державними справами і, насамперед, народить спадкоємця престолу.

Однак Бона не хотіла грати цю роль. Вихована в зовсім іншій політичній традиції, де роль правителя була значно сильнішою, і усвідомлюючи свої здібності та мету, з часом вона почала впливати на політику. Марія Богуцька, авторка книжки «Бона Сфорца», зазначала, що «активність Бони дошкуляла всім: продажним магнатам (їх роками підкуплювали Габсбурги), противникам створення антигабсбурзької партії, усій шляхті своїми проєктами реформ і зміцненням престолу, усім – розвитком економічної діяльності та розширенням королівського домену, задуманого як основа для сильної влади. Ця програма неминуче викликала в Польщі гнів і обурення.

Були й інші аргументи, не обов’язково політичного характеру, а радше спричинені відразою до того, ким була Бона. Ось що писала Богуцька про її імідж в очах шляхти: «також як дружина, що водила за ніс свого старого, менш талановитого чоловіка, як жінка, що відкрито втручалася в політику і хотіла керувати людьми, вона мусила нервувати поляків. Що гірше, вона до того ж була чужоземкою — імпульсивною владною італійкою, яка неохоче підкорялася польським звичаям».

Італійська інтриганка

На думку дослідниці, вже у другій половині XVI століття, тобто після близько двадцяти років із часу прибуття Бони до Польщі, королеву почали описувати негативно: «ці напади незмірно почастішали в 1537 році, під час Курячої війни, а потім збільшувалися в сорокових роках, водночас із погіршенням здоров’я Сигізмунда Старого».

Войцех Тиґельський у книжці «Італійці в Польщі XVI-XVII століть. Втрачений шанс на модернізацію» зазначав, що «починаючи з другої половини XVI ст., для більшості шляхетської спільноти королева Бона викликала негативні асоціації як постать, що діяла всупереч польським національним інтересам, використовуючи обман, отруту і найвитонченіші інтриги.

Тоді як Марек Вреде у своїй праці «Королева Бона. Між Італією та Польщею» писав:

Бульварні плітки в нецензурних віршах ставили під сумнів фінансові вигоди від шлюбу Сигізмунда з італійкою, красу королеви та звинувачували Бону в сексуальній розбещеності. Її активність і вплив на чоловіка викликали спротив серед шляхти. У думці загалу фактично закріпився образ інтриганки, злісниці, якій неважливі моральні засади, і навіть злодійки та отруйниці.

Такою ж Бона була зображена на картині Генрика Родаковського «Куряча війна» 1872 року. Цікаво, що робота була створена після повернення художника з Італії, де він не лише познайомився з італійським ренесансним живописом, а й переконався в необхідності малювати історичні сцени.

У рецензії на цю роботу, опублікованій тоді в тижневику «Kłosy», читаємо, що коли картину демонстрували на виставці в Парижі, художник додав до неї такий напис: «Сигізмунд I, король Польщі, поконаний непокірністю шляхти та інтригами королеви Бони Сфорци, оголошує бунтівникам закон про затвердження їхніх привілеїв». Саму італійку анонімний рецензент описував так:

Одягнена в білий атлас і оксамитову драпіровку, вона стоїть, спершись на поруччя королівського крісла. Горда за свою перемогу, вона повертає своє прекрасне обличчя до придворних панів. З-під оксамитового берета гарно звивається її закручене золоте волосся.

Бона здається найважливішою на цій картині — вона не тільки фізично домінує над сидячим Сигізмундом Старим, але й її яскравий одяг виділяється серед інших постатей, одразу привертаючи до себе увагу. Факт розташування Бони за спиною короля, символічно підкреслює, що це вона стоїть за його рішеннями. Ви також можете побачити різницю між її реакцією (невизначена цинічна посмішка, спрямована на її прихильників) і Сигізмунда Старого (засмучене, втомлене обличчя). У періодичному виданні «Przegląd Lwowski» за травень 1873 року Францішек Лютшиковський, описуючи постать Сигізмунда Старого на картині, зазначив, що він, «маючи молоду дружину, сидить заплутаний у павутині жіночих інтриг, як беззахисна жертва бунту всієї шляхти та гидких підлесників, яким він роздає найвищі державні посади».

Як бачимо, тут відгукується зла слава Бони, жінки, яка не тільки погано вплинула на свого чоловіка-короля, а й створила власну партію з політичною метою (не обов’язково з видатних діячів), з якими плела різноманітні інтриги. Чоловік, який схиляється до Бони, — єпископ Пйотр Ґамрат, згодом – примас Польщі. Поруч стоїть високий шляхтич із довгою бородою — Пйотр Кміта. Цю трійку вважали «тріумвіратом», в якому існувала взаємопідтримка і який мав свою мету в польській політиці. Це один із найважливіших елементів чорної легенди Бони: на думку польської шляхти, королеві було недоречно створювати за спиною правителя власну придворну фракцію, яка б впливала на долю королівства.

Бона і польський Золотий вік

Навіть найзапекліші вороги королеви, а згодом і письменники-недоброзичливці зауважували, що її приїзд дещо змінив звичаї краківського двору. Періодом політичної та культурної діяльності Бони були 1518-1556 роки. Тиґельський вважає це «важливим цивілізаційним поштовхом» і зазначає, що «Бона привела до польського двору гроно непересічних постатей, яке сформувало важливе опінієтворче середовище».

Тут йшлося не лише про пов’язані з Боною ренесансні ідеали, зразки та моди, які вже до того з’явилися при дворі Яґеллонів завдяки Сигізмунду Старому, а про своєрідне «окультурнення» чи посилення уваги до ролі митців. Пов’язану з цим сцену можна побачити на картині (намальованій, до речі, в Італії) Казімєжа Мірецького «Бона представляє італійську музику при дворі Сигізмунда I» 1874 року. Королівська пара сидить на задньому плані, на підвищенні, а центральне місце серед придворних і пань займає італійський музикант, що грає на лютні. У цьому творі ми бачимо акцент на ролі митця – він є не лише фоном для придворних розваг, а й посідає найважливіше місце.

Проте в одній із опублікованих рецензій у тижневику «Плющ» («Bluszcz», 1874 р.) було зазначено, що «ще до королеви Бони в польському королівському дворі звучала музика. [...] Тим часом назва картини могла малообізнаних ввести в оману, нібито музика «з’явилася в Польщі разом із селерою та петрушкою, які начебто завезла королева Бона». У цій цитаті ми бачимо відразу до Бони – і хоча сцена, безсумнівно, підкреслює її культурну роль, чорна легенда переважила, й анонімний рецензент навіть висміював королеву. Під час опису позитивної сцени автор залишив за собою право применшити значення Бони.

Період правління Сигізмунда Старого, як відомо, вважався Золотим віком у Польщі. Він надихав різних художників, наприклад, Матейка, який зображував у своїх картинах пишність королівського двору, що мало свідчити про могутність тогочасної Речі Посполитої та про розквіт культури й мистецтва. Бона також з'являється в цих картинах, таких як «Дзвін Сигізмунда» та «Прусська шана». Хоча вона не відіграє в них головну роль, бо є лише частиною королівського двору в доленосні його моменти, не можна заперечити, що Бона була важливою постаттю цього періоду. Навіть неприхильні до неї художники та письменники мусили це визнати.

Виховання Сигізмунда

Важливим елементом чорної легенди про Бону був її поганий вплив на виховання Сигізмунда Августа – її єдиного сина. Можна додати, що вони з Сигізмундом Старим також мали чотирьох доньок, одну з яких, Анну Яґеллонку, згодом обрали королевою Польщі.

Однак, згідно з часто повторюваними в XIX столітті думками, Бона Сфорца є відповідальною за серйозні промахи у вихованні молодого Сигізмунда Августа, відсутність стійкого характеру (необхідного під час прийнятті важких рішень), а також за жіночність, надмірне еротичне збудження і схильність до розкоші. Це мало вплинути на його подальше управління державою.

В «Образах...» Крашевський так писав про молодість Сигізмунда Августа:

(...) його виховання, на думку всіх, незважаючи на визнані таланти, могло згубно вплинути на майбутнє. Королева-мати не випускала його з оточення придворних пань, зі свого двору, натовпу слуг і підлабузників. Вона заздалегідь, як і над його батьком, хотіла панувати над свідомістю сина і перетворити його на знаряддя в своїх руках. Нарешті, але надто пізно, старому королю довелося звернути увагу на це неправильне жіноче виховання.

Картину на цю тему написав Юзеф Зіммлер у 1861 році. Робота, яка була втрачена під час Другої світової війни і тепер відома за фотографіями, мала назву «Виховання Сигізмунда Августа при матері та жінках». Цікаво, що під час її створення художнику позували представники тогочасних вищих варшавських кіл.

Ми бачимо три сцени. Праворуч – юний принц в оточенні дівчат, які його розважають. Ліворуч – Бона, яка спілкується з придворним про якусь справу. На задньому плані – Сигізмунд Старий, який входить до палати. Судячи з поведінки однієї з пань, яка зривається з місця, почувши його кроки, він, мабуть, здивований побаченим, а вона усвідомлює всю недоречність того, що відбувається. Цей жест підсумовує весь задум художника, але також і тогочасне сприйняття виховання Сигізмунда Августа – італійське та фемінізоване середовище знало, що таке ставлення до князя є недоречним, але робило це за наказом Бони.

На це в монографії художника звертав увагу Тадеуш Ярошинський у 1915 році, пишучи:

безсумнівно, старий король мусить бути незадоволений кокетливою поведінкою цих прекрасних пань стосовно його сина, якого він хотів виростити загартованим, справжнім чоловіком, майбутнім главою держави. Він застав їх зненацька під час розбещення молодого Сигізмунда Августа. Жінка, яка першою це помітила, злякалася і почала бити на сполох. Невдовзі жах спотворить усі ці гарні обличчя, на яких ще мить тому була спокуслива гримаса. Тільки королева Бона, завжди пишна і велична, залишиться незворушною. Зайнята якимись шахрайськими схемами зі своїм італійським радником, вона не дуже зважає на поганий настрій польського короля.

Образ, як і опис Ярошинського, резюмує все негативне сприйняття Бони в ХІХ столітті – інтриги, вчинки, що не узгоджуються з польськими національними інтересами чи навіть суперечать їм. Крім того, їй закидали, що вона оточила себе італійськими придворними й, усвідомлюючи власний вплив, абсолютно не зважає на думку оточення, насамперед самого Сигізмунда Старого. Увагу звертали й на її пихатість.

Зла і підступна свекруха

Не стільки виховання, скільки пізніші стосунки між Сигізмундом Августом і Барбарою Радзивілл стали найчорнішим елементом легенди про Бону. Молодий король закохався в Барбару і хотів одружитися з нею. Шляхта протестувала проти цього, вважаючи шлюб недоречним (володар не повинен одружуватися з підданою), побоюючись зростання впливу роду Радзивіллів. Схожу думку мала і королева Бона. Зрештою Сигізмунд організував весілля та коронацію Барбари, яка невдовзі померла.

Хоча до XIX століття думки про цей шлюб розділялися, з часом їхні стосунки стали сприйматися насамперед як історія кохання. Особливу роль у створенні позитивного образу Барбари відіграли театральні п’єси, особливо твори Алоїза Фелінського. Жодні стосунки польських правителів на той час не викликали таких емоцій – пара, проклята оточенням, відстоює своє право на шлюб, після якого кохана помирає.

У цій історії Бона зіграла роль «поганої свекрухи». Спочатку вона плете інтриги проти цих стосунків, а потім робить нещасним життя свого сина та невістки, відкрито конфліктуючи з сином. Деякі навіть припускали, що Бона отруїла Барбару. Королева-мати з'являється чи не в кожній театральній виставі, присвяченій подружжю, – завжди як негативний персонаж.

Більшість художників XIX століття акцентували в цій історії на моменті смерті Барбари (наприклад, Зіммлер намалював таку сцену), а також на сцені виклику її духу майстром Твардовським (наприклад, Ян Матейко). На інших картинах, що були присвячені подружжю, з'являлася теж Бона, іноді в дещо замаскованому вигляді. У праці Матейка під назвою «Сигізмунд Август з Барбарою при дворі Радзивіллів у Вільно» художник зобразив закоханих у любовних обіймах. За легендою, пара познайомилася під час перебування короля в Литві восени 1543 року, тож ми спостерігали за моментом, коли вони закохуються один в одного. Цей твір також розкриває те, що буде далі. Падаюча зірка — зловісний знак нещастя, яке чекає на Сигізмунда і Барбару. Не важко здогадатися, хто за це відповідатиме – Бона дивиться на закоханих з портрета, будучи їхньою тінню, що постійно їх супроводжує. Можна запитати – а що робить її портрет у дворі Радзивіллів у Вільно? Якщо взяти до уваги, що картина є не стільки портретом закоханих, скільки символічним підсумком їхньої долі, то без Бони тут обійтися було ніяк. Матейко явно хотів дати глядачеві відчути, що саме вона зіграє в цій історії негативну роль.

simmler smierc barbary radziwillowny mnw_6451759.jpg — Юзеф Зіммлер, «Смерть Барбари Радзивілл», 1860, полотно, олія, 205 x 234 см, власність Національного музею у Варшаві, фот. MNW

Подорож до Італії та «неаполітанські суми»

Діяльність Бони в Польщі завершилася 1556 року, коли королева-вдова вирішила покинути Польщу й повернутися до свого успадкованого князівства в Південній Італії. Офіційна причина – стан здоров’я, неофіційна – конфлікт із сином і надія, що вона зможе зіграти якусь політичну роль на Апеннінському півострові.

Перед від’їздом, на який спочатку не погоджувалися її син і польська шляхта, королева мусила зректися усього свого земельного майна, але могла забрати з собою все своє рухоме майно. Вже під час її від'їзду ходили легенди про готівку Бони – йшлося нібито про величезні суми.

Сцену виїзду з Польщі, яку в ХІХ столітті вважали колосальною помилкою Бони і навіть пограбуванням Речі Посполитої, зображали також польські художники – наприклад, Кароль Міллер чи Броніслав Абрамович. Хоча ці картини належать до втрачених, ми можемо уявити собі твір другого митця завдяки рецензії, яку в листопаді 1881 року опублікував «Tygodnik Powszechny»:

Отже, ми маємо кінець епохи Ягеллонів [...]. Бона Абрамовича зайнята впорядкуванням і оглядом своїх скарбів, з якими вона хоче поїхати під рідне італійське небо. Якась довірена особа – італієць – розкладає ці скарби перед нею, а слуга десь в далині несе нові. Саму Бону схарактеризовано згідно з традицію, яка, як відомо, змальовує цю постать темними фарбами. На обличчі дружини і матері королів видно погорду, жадібність і черствість, що викликає відразу.

Як бачимо, вже тоді підмітили певну традицію в негативному зображенні Бони, де найважливішим був показ її вад, тобто згаданих «погорди, жадібності та черствості». Цей опис також показує, що на картині не зображено драматичний момент покидання країни (в якій Бона провела багато років) після конфлікту з єдиним і улюбленим сином, а зосереджено увагу глядача на тому, що королева просто виїжджає, забираючи з собою величезний статок.

Вреде зазначав у своїй книжці, що після повернення до Італії Бона не відігравала тієї ролі, на яку вона сподівалася, і цей від’їзд «був для неї поразкою, як політичною, так і особистою. [...] Виявилося, що вона, без авторитету свого чоловіка та можливостей її другої батьківщини, не є важливою особою і що з її «польськими скарбами», які викликають широкий інтерес, вона може стати легкою здобиччю. Крім того, її князівство погрожував захопити король Іспанії та Неаполя Філіп II. Як пише Вреде: «Бона, не бажаючи відмовлятися від свого майна, вимушена виявити добру волю і ще раз заявити про вірність [...] була змушена [...] позичити Філіпу величезну, як на ті часи, суму – 430 тис. дукатів».

Таким чином Бона втратила значну частину свого маєтку, оскільки борг так і не повернули. Цю значну суму пізніше назвали «неаполітанськими сумами», що в розмовній мові означає майно, яким теоретично володіють, а реально воно недоступне. Ця позика, а пізніше і її неповернення, очевидно, з часом стали ще одним елементом чорної легенди про королеву, яка без потреби покинула Польщу і дозволила такому скарбу потрапити в чужі руки.

Отруєна «отруювачка»

Сигізмунд Август досить швидко усвідомив, у якому важкому становищі опинилася його мати, тому було вирішено, що вона повернеться до Польщі. Виїзд був не на руку іспанців, які в той час панували в Південній Італії. Вступивши у змову з довіреними придворними королеви, вони наказали її отруїти в листопаді 1557 року. Боні, яка помирала впродовж десяти днів, підсунули для підпису заповіт, за яким її герцогство переходило у власність Філіпа II, а її оточення мало отримати значні земельні наділи та гроші. Однак у мить просвітлення свідомості королева змінила свій заповіт і зробила основними спадкоємцями свого улюбленого сина та дочок. 19 листопада вона помирає.

Ця історія особливо захоплювала поляків у XIX столітті, тому що в нашій історії вбивство королів було відносно рідкісним явищем, а спроб отруїти правителів (що загалом вважало особливо нікчемним) фактично не було. Важливим контекстом була також широко відома історія про намір підробити заповіт, мета якого – пограбування польського короля. Це свого роду парадокс, що Бона, безпідставно звинувачена в отруєнні, врешті-решт помирає саме від отрути.

Сцену її смерті намалював Матейко. «Отруєння королеви Бони» 1859 року – одна з перших великих робіт художника, зображує момент, коли придворний передає королеві отруєну чашу. Згідно з умовами історичного живопису, важливо зобразити сцену так, щоб глядач здогадався, що буде далі. Ми бачимо не смерть отруєної королеви, а момент, коли вона бере чашу в руку, що змушує нас задуматися, чи спробує вона отруєний напій.

Як зазначає Марія Попшенцька у статті «Отруєна отруювачка», напруга в картині Матейка показана за допомогою поглядів і жестів, які викликають підозру і невпевненість:

Чому той, хто пропонує чашу, покірно вклоняється і водночас так зловісно пронизує своїм поглядом жінку, яка сидить? Чому вона вагається, коли тягнеться за напоєм, ніби її переслідують погані передчуття? Що означають погляди придворних, які з такою напругою спостерігають за цими, здавалося б, буденними справами?

У цьому випадку художник також застосував прийом розміщення найбільш значущого образу в самому творі. Позаду Бони, ймовірно, висить зображення її чоловіка, який ніби дивиться на цю сцену. Так символічно завершується розповідь про Сигізмунда Старого та Бону — саме він дивився на її портрет на початку тієї історії, а наприкінці «дивиться» з власного портрета на її смерть.

Коли розглядаєш картини ХІХ століття, то не сумніваєшся, що в очах їхніх творців Бона була негативною постаттю. У кожній із них її роль або применшували, або вказували, що вона є причиною нещастя – чи для своїх близьких, чи для Речі Посполитої. Як ми знаємо, це була певна традиція візуалізації: завжди показувати королеву в невигідному світлі, наголошуючи на її недоліках і слабкостях. Навіть у творі Матейка, коли бачимо її смерть, немає співчуття до самотньої та зрадженої найближчим оточенням Бони, а лише інтерес до сенсаційного епізоду з історії польських володарів.

З легенди про Бону зникла її далекоглядність, тобто відчуття загрози з боку Габсбургів, а також щира любов до чоловіка та сина. Задля зміцнення династії Яґеллонів, у якій Бона стала новою і чужою особою, вона була готова багато чим пожертвувати і навіть ризикнути. В її політичній діяльності не було конкретної мети, лише інтриганство, яке начебто з’явилося разом з її приїздом до Польщі, ніби його до того у Кракові не було. Зрештою, через роки зʼясується, що одна з наймогутніших і найчарівніших жінок в історії Першої Речі Посполитої в колективній свідомості асоціюється насамперед із овочами.

Автор: Якуб Зажицький

Переклад: Тарас Лильо

Мова Ukrainian

польське мистецтво

королева Бона

Złoty i srebrny wiek