Будда та інші – польське кіно ери тік-токуtype:name]

Будда та інші – польське кіно ери тік-току

budda_fot_kino_swiat-2.jpg, default, «Будда. Дітвак 98», реж. Кристіан Кучковський, фот. Kino Świat

Пов’язана з соціальними медіами лихоманка третього десятиліття ХХІ століття накладає відбиток на сучасний кінематограф. Вона змінює його мову й темп, але насамперед притягує до кінотеатрів абсолютно нову авдиторію, виховану в час культу знаменитостей та інфлюенсерів.

Коли в березні 2024 року на екрани вийшов документальний фільм «Будда. Дітвак ‘98» («Budda. Dzieciak ‘98»), більшості кінокритиків довелося перевіряти, хто ж герой стрічки, яка мала підкорити серця польських кіноманів. Титулований Будда, тобто Каміль Лабудда, впливовець, який отримав популярність завдяки своєму автомобільному каналу на YouTube (понад 2 мільйони підписників), незважаючи на свою популярність в Інтернеті, є невідомим для більшості суспільства.

Папа Римський, Будда та знаменитості

І коли здавалося, що документальна історія про «життя і творчість» інтернет-знаменитості приречена на провал, лише за перші вихідні документальний «Будда...» зібрав у кінотеатрах 350 тисяч глядачів, а через тиждень було продано понад півмільйона квитків. У часи кризи кіноіндустрії такий результат вражає. Тим паче, що у випадку з «Буддою...» йдеться про скромний документальний фільм (змонтований здебільшого з матеріалів, доступних на YouTube-каналі героя), а не про ефектний блокбастер чи сімейну комедію на зразок «Академії Пана Клекса».

Picture display

standardowy (864px desktop)

«Будда. Дітвак 98», реж. Кристіан Кучковський, фот. Kino Świat

Picture image

budda_fot_kino_swiat-1.jpg

Щоб показати масштаб глядацького успіху фільму Кристіана Кучковського та Каміля Лабудди, погляньмо на касові збори документального кіновиробництва за останні кільканадцять років. Наприклад, на скандальний «Fuck for Forest» Міхала Марчака, найпопулярніший документальний фільм 2012 року, який зібрав у кінотеатрах 16 тисяч глядачів. Через два роки під час показу присвяченого Чеславу Немену фільму «Сон про Варшаву» було продано 24 тисячі квитків, а на «Команду» Міхала Белявського (про збірну Польщі з волейболу) – 36 тисяч. У 2016 році відомий фільм Павла Лозінського «Навіть не знаєш, як сильно я тебе кохаю», який відзначили на фестивалях і широко обговорювали в ЗМІ, переглянули 22 000 глядачів, а «Ще день життя», високобюджетний документальний анімаційний фільм про Ришарда Капусцінського – 26 000 глядачів. Разом за два тижні показу вони досягли вчетверо гіршого результату за «Будду».

Це не означає, що «Будда...» абсолютно не має собі рівних у боротьбі за звання найкасовішого документального фільму. Знята у 2022 році «Аня» Крістіана Кучковського та Міхала Бандурського, історія про передчасно померлу актрису Анну Пшибильську, зібрала у кінотеатрах 600 000 осіб – за останні два десятиліття лише фільми про Папу Івана Павла ІІ могли зрівнятися чи перевершити цей показник. «Свідчення» 2008 року в кінотеатрах переглянуло понад мільйон глядачів, а через три роки фільм «Іван Павло ІІ. Я шукав Вас» зібрав майже 380 тисяч. Якщо до цього додати дуже хороший результат документально-художнього фільму про св. Максиміліана Марію Кольбе – «Дві корони» (205 000) – отримаємо специфічний образ польського ринку документального кіно.

Ринок ніш

Video embed

Bóg w Krakowie zwiastun HD

Але «Будда» та релігійні документальні фільми мають між собою більше спільного, ніж касовий успіх. Обидва ці явища свідчать про зміни, які відбуваються на культурному та медійному ринках протягом останніх років. Якщо кільканадцять років тому кіно створювали з метою охоплення якомога ширшої аудиторії, так званих «нормальних», тобто пересічних глядачів, то сьогодні і в кіно можна спостерігати прогресуючий процес формування цільових груп для певного типу кіновиробництва. І коли ще у 2000 році дистриб’ютори змагалися за зовнішню рекламну кампанію, викуповували рекламу в загальнонаціональних щоденниках і тижневиках, водночас дбаючи, щоб їхній фільм переглянули і прорецензували кінокритики, які працюють у найважливіших ЗМІ, то сьогодні ці медіа поступаються місцем скромнішим засобами масової інформації, що збирають навколо себе людей, які зацікавлені цією тематикою, жанром фільму чи описуваним суспільним явищем.

Найкращим доказом цього є успіх польського релігійного кіно останнього десятиліття. Впродовж цього часу досить ходовим товаром стали релігійні фільми з-над Вісли, якими нехтувала критика, а провідні кінематографісти відгукувалися про них, примружуючи око. Відзняту 2014 року «Кароліну» Даріуша Регуцького про бл. Кароліну Кузковну, фільм відверто аматорський, що нагадує фабуляризований епізод серіалу «Зерно», а не справжнє релігійне кіно, подивилося 43 тисячі глядачів. Через два роки реколекційний «Бог у Кракові» зібрав 40-тисячну аудиторію, що значно перевищило кількість глядачів культового фільму «Усі безсонні ночі» Марчака чи суперечливої стрічки «Площа розваг» Бартоша М. Ковальського. У 2017 році «Дві корони» Міхала Кондрата про св. Максиміліана Кольбе перетнули планку в 200 000 глядачів, а відзнятий у медіаімперії отця Ридзика «Зірваний колос» переглянули 210 000 глядачів. Тому не дивно, що автори цих фільмів наслідували цей приклад і в наступні роки на екранах з’явилися «Любов і милосердя», «Чистилище» і «Пророк» Міхала Кондрата, а також «Тепер і в годину смерті» Даріуша Валусяка і Маріуша Піліса. Кожен із них знаходив свою аудиторію, часто набагато більшу, ніж мейнстрімові повнометражні фільми, відзначені на фестивалі в Ґдині та рекламовані в національних ЗМІ.

Успіх реколекційного кіно був зумовлений не високою релігійністю польської авдиторії, яка згідно з усіма дослідженнями швидко секуляризується, а результатом чіткого маркетингу та створення окремого каналу комунікації з цільовою групою, яка могла заповнити зали кінотеатрів. І якщо під час постковідної кінематографічної кризи мейнстрімові фільми відомих кінематографістів неодноразово провалювали відвідуваність, то релігійне кіно показало себе більш ніж пристойно – завдяки рекламі в католицьких ЗМІ, а також прямій співпраці з парафіями та католицькими організаціями.

Світ послідовників

Picture display

standardowy (864px desktop)

Кадр із фільму «Sweat» режисера Маґнуса фон Горна, 2020. На фото: Маґдалена Колеcнік, фот. Наталія Лончинська

Picture image

sweat_magnusa_von_horna_1.jpg

Попри те, що на перший погляд реколекційне кіно підлягає зовсім іншим правилам, ніж документальна історія про двадцятишестирічного користувача YouTube, який їздить на спортивних автомобілях, виявилося, що обидва фільми показують силу сучасної нішевої культури. Подібно до того, як творці релігійних фільмів зосереджуються на тому, щоб їхній продукт охопив релігійно заангажованих глядачів, так автори «Будди...» не намагаються продати цю історію пересічному Ковальському, а одразу націлюються на групу шанувальників інфлюенсера.

Замість того, щоб витрачати час на інформування мільйонів глядачів, які не знають «Будди», хто він і чому вартий уваги, творці документального портрету зосереджуються на задоволенні потреб його шанувальників. «Будда. Дитина ‘98» — фільм для шанувальників, які вже знають історію хлопця, який подолав патологію, пережив насильство та ранню смерть батьків і завдяки своїй наполегливості, таланту, харизмі та працьовитості став зіркою, мільйонером і взірцем для багатьох молодих людей. Фільм Кристіана Кучковського (фахівця з документальних портретів знаменитостей, який раніше знімав документальні фільми про Кшиштофа Кравчика, Марилю Родович та Анну Пшибильську) — це не стільки історія про невідомого чоловіка, з яким незнайомі з його творчістю глядачі мали б познайомитися впродовж вісімдесятихвилинного сеансу, а зустріч із зіркою, кумпелем з маленького екрана YouTube.

Творці «Будди» дуже свідомо використовують механізм ототожнення юних (аудиторія цього фільму — переважно підлітки) глядачів зі своїм героєм і продають не фільм, а героя. І хоча правий Яцек Сатора, який у Filmweb закидає образу Кучковського та Лабудди брак структури та дублювання тем, зазначаючи, що ««Дитина '98» — це не що інше, як кустарно створений портрет самого себе, лаври власній приголомшливості, реклама каналу, [яка] набагато ближча до формату відео YouTube, ніж до повноцінного документального фільму», для шанувальників Будди це не має ніякого значення.

Знаменитості гребуть гроші лопатою

Picture display

standardowy (864px desktop)

«Дівчина інфлюенсера», реж. Шимон Ґонера, фот. Kino Świat

Picture image

dziewczyna_influencera_rez_szymon_gonera_fot_kino_swiat.jpg

«Будда» — перший настільки вражаючий доказ того, що слава в Інтернеті може перетворитися на успіх у кіно. Він вміло монетизує механізм ототожнення глядачів із їхнім кумиром і обертає популярність (це Будда прославився посилкою зі 100 тис. злотих, залишеною в одному з дитячих будинків, і це він був тим таємничим донором, який доклався до збірки фундації «Великий оркестр святкової допомоги») в успіх фільму.

Їхньою популярністю роками намагається скористатися польське кіно. Зірки YouTube чи Instagram з’являються на найважливіших кінопрем’єрах, щоб розширити коло потенційних кіноглядачів завдяки своєму «охопленню». Вони також з'являються на екранах, в епізодах і ролях другого плану. Для продюсерів їхня онлайн-популярність має стати запорукою касового успіху та способом залучення в кінотеатри своїх найвідданіших «фоловерів».

Цей спосіб мислення притаманний не лише сучасній епосі Tik-Tok, Snapchat та Instagram. Ще у 2001 році Єжи Ґруза, керуючись тією ж логікою, зняв фільм «Гульчас, а як думаєш» із зірками тодішнього Big Brother. І хоча фільм став жахливим провалом, через роки творці так само охоче зверталися до «знаних тим, що є знаними» або до знаменитостей, які безпосередньо пов’язані з сюжетом фільму. Наприклад, у комедіях, автори яких охоче довіряють ролі популярним стендаперам і зіркам кабаре: від Ґжеґожа Халами («Польське лайно»), через Лукаша Лотека Лодковського («Альфа-самець») до Абеляра Ґізи («Юліуш») та Антонія Сирека-Домбровського («Horror Story»).

Зірки для просунутих

Picture display

standardowy (864px desktop)

«#Я – M.Misfit», реж. Марцін Зєнбінський, фот. Mówi serwis

Picture image

jestem_m._misfit_rez_marcin_ziebinski_fot_mowi_serwis.jpg

Подібну стратегію роками використовують автори фільмів про змішані бойові мистецтва, усвідомлюючи зростання популярності ММА серед молоді. Тому коли Конрад Максиміліан створював фільм «Fighter», невдалу, до болю другорядну історію про професіонала ММА, який має виправити помилки минулого, поруч з акторами Пйотром Страмовського та Міколаєм Рознерським він також залучав знаменитостей зі світу єдиноборств: Міхала Кіта та Марціна Ружальського, відомих боксерів Кшиштофа Влодарчика та Анджея Фонфару, а також інфлюенсерів – Аркадіуша Танцулу та Даніеля Кучая, інтернет-зірок із сотнями тисяч підписників. Схожу тактику, хоча й у шляхетнішому варіанті, представив і Мацєй Кавульський. Один із власників федерації змішаних єдиноборств KSW у 2019 році дебютував як кінорежисер, а в його фільмі «Underdog» разом із Ериком Любосом знялися найвідоміші та найпопулярніші бійці, які змагаються у польській організації: зокрема ікона цього виду спорту Мамед Халідов.

Кіно знаменитостей підпорядковується чітким поділам. Кримінально-сенсаційні історії про загиблих воїнів переповнені професіоналами ММА, онлайн-персональними тренерами і тренерами-мотиваторами, тоді як місце онлайн-модників, візажистів і законодавців моди – в драмах та історіях кохання. Про це свідчить нещодавня «Дівчина інфлюенсера», соціальна драма Шимона Ґонери, яка покликана розкрити брудний світ інтернет-зірок. І хоча цю тему вже порушив і прекрасно описав Маґнус фон Горн у своєму фільмі «Sweat», одній з найкращих польських стрічок останніх років, це не завадило авторам «Дівчини...» розповісти схожу історію – з тією різницею, що вони зробили це гірше. У фільмі Ґонери не було й дещиці оригінальної думки, але на екрані ряснілося від інтернет-знаменитостей: «співвласник Fame MMA Войтек Ґола, інфлюенсери: Mrs. Lillyy, Grupa 6IXTEEN, Барбара Сарах Щипюр «Barbeliciouss», моделі Анна Марія Олбрихт і Kevin Lutolf», чиї імена я вставляю безпосередньо з інформації дистриб’ютора, тому що імена згаданих зірок – попри двадцять років роботи кінокритиком – залишаються мені невідомими.

Kіно неуважності

Picture display

standardowy (864px desktop)

Кадр з 16 серії 6 сезону серіалу «Modern Family» під назвою «Connection Lost», фот. ABC

Picture image

connection_lost_fot_abc.jpg

Але Ґонера не був першим – у 2019 році в фільмі «#Я є M: Misfit» Марціна Зєнбінського, історії про школу, прикрих дівчат і юнацьку непристосованість, також рясніло «зірками» Інтернету, такими як Анжеліка Марта Муха псевдо Littlemooonster96, або Сільвія Ліпка. Достатньо, щоб залучити в кінотеатри 240 тисяч неповнолітніх глядачів. На сто тисяч глядачів більше, ніж у тому ж році зібрали такі фільми, як «Громадянин Джонс» Аґнєшки Голланд чи «Темно, майже ніч» Бориса Ланкоша.

Хоча якість більшості кінопродуктів інфлюенсерів далека від ринкових стандартів, а часто навіть є образливою для інтелекту і почуття естетики глядачів, ці фільми все ж знаходять свою авдиторію і доводять, що в сучасному кіно вже нема однієї авдиторії, а є багато різних глядацьких груп. Фільми Патрика Веґи, які переглянули мільйони, не відібрали у глядачів стрічки Павла Павліковського чи Малґожати Шумовської, а заманили до кінотеатрів людей, які раніше не відчували потреби відвідувати кінозали. І нове інфлюенсерське кіно працює за таким само принципом, шукаючи нові та незадіяні ніші.

Але вплив соціальних медіа на кіно має й інший вимір. Популяризація таких платформ, як Snapchat, Instagram і Tik-Tok, змінює спосіб засвоєння аудіовізуального контенту. Надмірно стимулюючи своїх користувачів, вони все більше зменшують обсяг уваги та час, який ми готові витратити на один образ чи фільм. Помітними вже є перші спричинені соцмережами зміни в мові кіно. Наприклад, як кіно призвичаїлося до подачі текстових повідомлень або до миттєвих повідомлень на екрані. Багато років тому ми могли лише підглядати зміст текстових повідомлень на екрані телефону, який нам показували, а сьогодні текстові повідомлення, якими обмінюються персонажі, найчастіше відображаються в різних кутках екрана як частина умовної, нереалістичної формули, яку кожен глядач може декодувати та прийняти.

І це лише початок. Щоб уявити, куди може рухатися кінематограф епохи соціальних медіа, просто подивіться на вже культову серію «Сучасної сім’ї», одного з найпопулярніших американських серіалів останнього десятиліття, автори якого одну серію (16-ту серію 6 сезону під назвою «Connection Lost») повністю зіграли на екранах комп’ютерів і в месенджерах соцмереж у телефонах. Незабаром ми побачимо схожі експерименти на екранах кінотеатрів, і їх поява, мабуть, лише питання часу. Так само, як хода наступних знаменитостей соцмереж через кіноекрани.

Мова Ukrainian

кіно