Якщо автори фільму «20 днів у Маріуполі» виїхали 15 березня, то наша родина вийшла пішки з міста 16 березня. Ми мешкали у будинку з годинником, це була відома споруда в місті. Там часто призначали побачення. І в підвалі цього будинку ми перебували до 16 березня.
Коли на драмтеатр росіяни скинули авіабомбу, наш будинок теж був атакований з літака, але бомба впала поряд, у двір, де люди готували їжу на багатті. Тоді загинули наші сусіди. І ми зрозуміли, що треба виходити з міста. Це було ілюзією порятунку. Бо коли в тебе на очах помирають люди і ти бачиш, на що перетворюється місце, де ти щойно готував їжу, ти розумієш, що тебе жодний будинок і жодне правило двох стін не врятує.
Ми з чоловіком трохи волонтерили в лікарні. Він помагав закладати мішками вікна. 9 березня він там теж був, ми чули сильні прильоти, я дуже хвилювалася за нього, виглядала його. Коли він прибіг додому, у нього були просто шалені очі. Він повторював: «Обстріляли пологовий! Обстріляли пологовий! Треба про це розповісти». Але найбільший жах був у тому, що ми не могли нікому про це розповісти, бо перебували в інформаційній блокаді. Світ не міг про це дізнатися.
Це було одним із страшних усвідомлень, що про всі ці російські злочини не знають у світі. І ти нічого не можеш з цим зробити.
З 24 лютого дуже швидко відбувалися події. Це черги, це відсутність можливості купити щось в магазині. Потім обстріли, які наближаються до тебе все ближче і ближче. Потім перша авіабомба, яка впала за нашим будинком 10 березня. Відсутність їжі, мародерства, тіла на вулицях, відсутність води.
І в тебе нема ані бажання, ані сил думати, що з цього найстрашніше. В облозі померла моя бабуся. Вона мешкала в іншому районі міста і в нас не було можливості до неї дістатися. Вона залишилася в своєму будинку, який опалювала дровами, в неї був запас їжі і води. Але справа в тому, що коли ми вийшли пішки, за декілька днів в наш будинок прилетіла ще одна авіабомба, в нашу квартиру. І хтось сказав бабусі, що ми всі загинули. Через декілька днів після цієї новини вона померла. Її поховали у городі. Моя мета – колись повернутися до міста і перепоховати її. Але це можна буде зробити лише тоді, коли над містом знову майорітиме український прапор.
У тебе відбувається декілька стадій прийняття і не прийняття того, що відбувається. Одразу після Маріуполя ми чотири місяці жили в Кривому Розі. Була впевненість, що місто ось-ось відіб’ємо і буде змога повернутися. Ми не планували їхати далі, щоб бути якомога ближче до Маріуполя. Потім у мого сина, якому на той момент було 8 років, почалися панічні атаки в Кривому Розі через те, що почало прилітати поруч із нами. І ми виїхали до Львова, де зараз і живемо.
Насправді, можливість повернутися до міста – це мрія, це мета життя. Це тримає, допомагає, дає певні сили. Дехто вже прийняв свою долю і намагається жити там, де він є зараз, будувати наново своє життя. А я не можу. Все моє життя було в Маріуполі і тому мені хочеться вірити в те, що я колись зможу повернутися до рідного міста.
Хоча мені не легко про це говорити, знаючи, що кожен сантиметр української землі відвоюється кров'ю. Але мені хочеться вірити в те, що те, як Маріуполь став символом трагедії в російсько-українській війні, так він стане і символом відродження і відновлення після його деокупації..
Це подвір’я будинку, де Алевтина Швецова жила з родиною, після того, як у нього влучила російська авіабомба. Тоді загинули сусіди Алевтини, які готували їжу на вогні. Її батько дивом вижив, фото надане Алевтиною Швецовою.
В облозі нас було дев’ятеро людей: я, чоловік, син, батьки чоловіка і бабуся, а також мої батьки і мій брат, якому якраз 24 лютого 2022-го виповнилося 12 років. Мої батьки і брат лишилися в підвалі, бо мама пересувалася з палицею і не була певна, що дійде, а ми вшістьох пішли. Я всю дорогу плакала, бо розуміла, що кожен крок віддаляє від батьків і брата. Ми йшли вздовж моря, я бачила, як літаки летіли на місто і скидали авіабомби. Було страшно від думки, що ти ніколи не побачиш своїх рідних людей. Вже вийшовши з Маріуполя, ми зустріли знайомого, який допоміг вивезти з міста і моїх батьків та брата. Я з них за ними їздила. В дорозі ми потрапили під обстріл, але в машині винесло скло, а ми врятувалися.
У Маріуполі я шість років працювала на телебаченні. Спочатку працювала ведучою інформаційно-розважальної програми «Ранок Маріуполя», а останній рік працювала над авторським проєктом «Місце сили» - це щотижнева програма, яка показувала цікаві місця, локації у маріуполі, чому вони важливі для мешканців. Я робила блоги про Маріуполь. Для мене все моє життя і вся робота, і дозвілля, і інтереси – це був Маріуполь.
Зараз я теж займаюся проєктами, які популяризують спадщину Маріуполя, а також руйнують стереотипи.
Я долучилася до команди «Міста Марії», ми впроваджуємо різні ідеї, які допомагають зберегти культурну спадщину. Маріуполь зазвичай асоціювався з заводами і що це місто біля моря. А про те, що це місто, в якому зібрана найбільша колекція монументальної спадщини, відомо не всім. Як і те, що там творила Алла Горська. Але сьогодні я маю потребу говорити не тільки про Маріуполь, а й про інші міста, зруйновані або тимчасово окуповані росіянами.
