Бітломанія по-польськи

the-beatles-fot-united-archives-GettyImages-1262748668-MINIATURA.jpg, default, «Бітлз»: Пол Маккартні, Джордж Гаррісон, Рінго Старр, Джон Леннон, 1967, фот. United Archives / Getty Images

#музика

#мова і література

#кіно

#суспільство

Хто стверджував, що «бітли» – це змова інопланетян? Якої думки про ліверпульців був Станіслав Лем? Що польська преса писала про їхні зачіски? Пропонуємо вам найцікавіші, пов’язані з присутністю «Бітлз» у польській культурі, теми.

«Історія бітломанії – скільки це вже років?» – співала Ірена Яроцька у пісні на слова Януша Кондратовича. Як не рахуй, від перших екстазів минуло 63 роки, і навіть ті, хто пропустив це божевілля, повинні визнати, що після появи «Бітлз» світ став інакшим, а їхній вплив на історію музики та культури ХХ століття – незаперечний. Польща також опинилася в цій сфері впливу. Хоча бітли ніколи тут не виступали, а дістати їхні платівки за часів ПНР було справжнім викликом, вони надихали й досі надихають багатьох польських митців, не лише музикантів.

Про величезний вплив «Бітлз» на їхню творчість неодноразово в інтерв'ю розповідали митці, які працюють у різних стилях, наприклад, Лех Янерка, Ришард Тимон Тиманський, музиканти з рок-гуртів «Republika», «Myslovitz» та Ґжеґож Квятковський з «Trupa Trupa». Польські кавери пісень «Бітлз» також охоплюють широкий спектр музичних течій. У 1984 році Ева Бем (Ewa Bem Loves the Beatles) записала цілий альбом своїх інтерпретацій їхніх пісень у джаз-фанк аранжуваннях. Станіслав Сойка співав кавер на «Let it Be». «Novi Singers» – у супроводі вражаючого гурту, до складу якого входили Томаш Станько, Збіґнєв Зайферт, Влодзімєж Нагорний та Збіґнєв Намисловський – виконали «The Fool on the Hill». Рок-група «Ścianka» зробила деконструкцію «Tomorrow Never Knows».

Тексти «Бітлз» зацікавили багатьох польських поетів і перекладачів. Шедевральними є роботи Станіслава Баранчака – майстерні переклади (три з них, «When I’m 64», «Rocky Racoon» i «Maxwell’s Silver Hammer», увійшли до його «Фіолетової корови» – антології англійської та американської легковажної поезії). Їхні тексти також перекладали, зокрема, Аґнєшка Осєцька, Мацєй Зембатий, Томаш Бексінський і Войцех Манн. Чисто безглузді історії та гумористичні висловлювання Леннона перекладали Роберт Стіллер та Філіп Лободзінський.

Історії польських шанувальників «ліверпульської четвірки» зібрав Мацєй Хен у своїй книзі «Бітли у Польщі» (про неї ми ще згадаємо). На понад п’ятистах сторінках десятки людей розповідають про свої стосунки з бітлами. У спогадах є розповідь Катажини Ґертнер, яка познайомилася з Ленноном під час навчання в лондонській студії, коли там записували альбому «Abbey Road», а також історії засновників фан-клубів, колекціонерів і переможців телешоу «Велика гра знань про «Бітлз». У книжці подані думки людей, які належать до різних поколінь, адже, зрештою, як співали Ґжеґож Навроцький та його гурт «Kobiety»:

Тільки бітли вічно живі

З ними кращим є світу стан

Як косміти нападуть на Землю

Дам їм послухати «Here Comes the Sun»

Marsjańscy kudłacze

Picture display

standardowy (864px desktop)

Концерт «Бітлз» у Лондоні, 1963, фот. Central Press / Hulton Archive / Getty Images

Picture image

the-beatles-gettyimages-78.jpg

Можливо, інопланетяни вже знайомі з їхньою творчістю. Хоча пісні «Бітлз» не були на позолочених дисках, які запустили в космос у рамках програми «Вояджер» 1977 року (один з ініціаторів програми, Карл Саґан, хотів розмістити на них згаданий у пісні гурту «Kobiety» твір – колектив навіть схвалив цю ідею, – але справа зазнала краху через прозаїчні земні проблеми з авторським правом; натомість Чак Беррі представляє там рок-н-рол). Зрештою, за припущенням, в одному з польських науково-фантастичних оповідань, сама поява «Бітлз» на планеті Земля могла бути змовою інопланетян.

Опубліковане у збірці «Прибульці» (1967) оповідання «Бітлз» Анджея Чеховського починається з концерту бітлів у варшавській Конгресовій Залі – що само собою вже є цікавою альтернативною історією (хоча, треба визнати, застарілою на момент виходу книжки: у 1967 році гурт «Бітлз» вже не гастролював і перебував у фазі психоделічних польотів, трансцендентальної медитації та студійних експериментів, а не співав «є-є»). Після концерту, пише Чеховський, натовп підлітків прорвався крізь міліцейські кордони та увірвався до гардеробу, де виявилося, що Джон, Пол, Джордж та Рінго – це ідеально сконструйовані андроїди.

У голови ліверпульської четвірки були вмонтовані високопродуктивні радіоприймачі, мембрана мала відхилення, модульоване додатковим пристроєм – рух вуст бітлів узгоджувався з рухом мембрани (конструкція механізмів, що викликали рухи обличчя, зміни його виразу тощо, була однією з найцікавіших у конструкції роботів). […] Завдяки спеціальним датчикам усередині бітлів оператор постійно мав точну картину функціонування всіх механізмів робота. Досліджуючи записи пам’яті, що містилися в передавальному мікрокалькуляторі оператора, експерти встановили, що керування завжди було під контролем.

Це відкриття спричинило міжнародний скандал. Бітли виявилися не єдиними андроїдами поп-музики – згодом викрили італійського співака Маріно Маріні та співачку Бренду Лі. Зірок-виконавців шлягерів охопив страх – вони робили все можливе, щоб довести, що вони справжні люди. Слідчі Інтерполу дійшли до висновку, що нагадував сюжет «Секретних матеріалів» (англ. «The X-Files»), якщо, звичайно, цей відомий серіал вже існував у 1960-х роках. Ключем до розгадки був один інженер із фальшивою ідентичністю, слід якого губився у джунглях Амазонії, а над місцем його загибелі аборигени бачили непізнані літаючі об’єкти. Все вказувало на використання позаземних технологій під час конструювання «Бітлз». Один із експертів комісії з робототехніки не для протоколу заявив:

[Якщо] марсіани мають намір завдати нам шкоди, що, враховуючи їхню таємничість, цілком ймовірно, то біґ-біт (англ. big beat) якимось чином шкідливий для людей, і ми повинні прагнути повністю його знищити. Існує також інша ймовірність: вони таким чином хочуть вивчати колективні реакції.

До речі, тоді бітли, ймовірно, не мали позитивних відгуків серед польських любителів наукової фантастики. У 1960-х роках Станіслав Лем писав Славоміру Мрожеку: «Що стосується бітлів, я б із задоволенням вирвав усі ці пасма волосся – у мене поки що найменше претензій до них, бо вони роблять це заради грошей, вони чітко дали це зрозуміти, але всі ці ідіотські молоді люди виглядають жахливо». Однак у пізніших інтерв'ю він зізнався, що – завдяки синові – йому сподобалися деякі їхні пісні. Томаш Лем підтвердив це у своїй праці «Колотнечі з приводу всесвітнього тяжіння» (пол. «Awantury na tle powszechnego ciążenia»), пишучи про захоплення свого батька піснями з фільму «Жовтий підводний човен».

Повертаючись до марсіанської інтриги, варто зазначити, що поза літературою навколо «Бітлз» існує багато теорій змови та міських легенд. Ще у 1969 році журнал «Przekrój» опублікував обговорення однієї з них – щодо нібито смерті Пола Маккартні в автомобільній аварії і його заміни на двійника. Зашифровані повідомлення та підказки, які підтверджують цю трагічну вістку, нібито були знайдені на обкладинках альбомів та в піснях гурту. Ця легенда отримала друге життя в епоху інтернету. Зрештою, не лише вона. Про те, що бітломанія начебто була видовищною постановкою часів холодної війни, частиною якогось більшого плану впливу на суспільство, в якому самі бітли й мліючі підлітки – це актори, недавно в інтерв’ю розказував Лешек Можджер.

«Дикуни»

Picture display

standardowy (864px desktop)

«Бітлз», зліва направо: Пол Маккартні, Рінго Старр, Джон Леннон, Джордж Гаррісон, 1964, Велика Британія, фот. Michael Ochs Archives / Getty Images

Picture image

the_beatles-gettyimages-2.jpg

Samo pojawienie się Beatlesów przed Pałacem Kultury w latach 60. wywołałoby zapewne efekt podobny do lądowania latającego spodka – analogiczne porównanie powraca zresztą we wspomnieniach warszawskiego koncertu Rolling Stonesów. Сама поява бітлів перед Палацом культури і науки в 1960-х роках, ймовірно, мала б схожий на приземлення літаючої тарілки ефект – аналогічні порівняння є у спогадах про варшавський концерт «Rolling Stones». Ще одним цікавим епізодом у жанрі спекулятивної історії є популярна легенда про те, що влада Польської Народної Республіки розглядала можливість організації концерту «The Beatles» у Ченстохові в рамках Тисячоліття Польської держави. Виступ мав затьмарити організовані костелом святкування річниці хрещення Польщі. Тоді вже навіть розпочалися переговори з керівництвом групи, але хтось у вищих ешелонах влади резонно зауважив, що гарантувати безпеку учасникам двох заходів такого масштабу може бути проблематичним. Зрештою, на конкурентному заході 3 травня 1966 року грали «Червоні гітари», а відлуння бітломанії перетнулося з лихоманкою святкування тисячоліття польської держави у популярній пісні гурту «Dzikusy» (укр. «Дикуни»): «Усім відомо, що у нас [...] волосся таке ж довге, як мав Колодзєй Пяст».

Як і польська фентезійна література, преса ПНР спочатку була збентежена новим музичним явищем. Статті про «Бітлз» 1960-х років містили епітети на кшталт «серія гортанних гарчань», «ревіння атавістичного варварства» і «музична жалюгідність», на що молоді читачі відповідали обурливими листами до редакції. Навіть знайти інформацію про свій улюблений гурт було складно. У книжці «Бітли у Польщі» мотив блукання по газетних кіосках «Рух» у пошуках присвяченого ліверпульській четвірці випуску журналу британського посольства «Brytania» повторюється кілька разів.

Хоча прем'єра «Білого альбому» (1968) отримала позитивний відгук у газеті «Sztandar Młodych», багатьом читачам все ж доводилося уявляти собі цю музику. Платівки «Бітлз» тривалий час не можливо було купити в магазинах (перший польський реліз їхньої музики – подвійний максі-сингл від «Tonpress» – вийшов лише у 1978 році). Щасливчики мали доступ до західних видань. Більшість задовольнялася записами пісень, які звучали на радіо, або піратськими авдіоплатівками.

Сентиментальні цінності. Hania Rani про музику, що наповнює простір

Хоча записи «Бітлз» не продавали офіційно, гурт мав великий вплив на польську музичну сцену 1960-х і 1970-х років. Найбільш креативний розвиток музичних ідей, запозичених у «Бітлз» (і «Біч Бойз») на біг-бітовій сцені, ймовірно, можна знайти у «Скальдів» (пол. «Skaldowie») – достатньо вслухатися у всі ці флейти, струнні та інші ідеї, що виходили за рамки формули гітара-бас-перкусія. Але список біг-бітових гуртів та зірок тодішньої естради, які зверталися до пісень ліверпульської четвірки, набагато довший. Живий запис пісні «I'm Down» гурту «Червоні гітари» розкриває менш відомий, більш аматорський бік польського гурту. Гурт «Шваґри» (пол. Szwagry) з Нової Гути адаптував дві пісні «Бітлз» на слова Вєслава Димного: «She's a Woman» (як пісня «Wesele») та «Twist and Shout» (як «Hura Huba»):

Хто не вміє гарцювати,

Не будемо силувати,

Бо губа – то гриб, який росте на пні,

Але Губу теж танцюють під цей ритм.

Чеслав Нємен із гуртом «Niebiesko-Czarnymi» виконував «A Hard Day's Night». «Трубадури» також заспівали ту ж пісню – у сповільненому темпі й з польським текстом («тоді наріжеш мені хліба, а я знову усміхнуся, і всі погані думки зникнуть»).

«Алібабки» у супроводі «Тайфунів» виконали «Ob-La-Di Ob-La-Da» (також польською мовою), а у виконанні Галини Куніцької в дуеті з Кристиною Конарською хіт бітлів «Michelle» став «Міхалом». Це був не єдиний раз, коли Куніцька зверталася до композицій тандему Леннон-Маккартні: разом із Богданом Лазукою вона запитувала «Чи хочеш розкрити таємницю?» («Do you want to know a secre?») і сольно заспівала польськомовну версію «Girl». Тим часом Мариля Родович виконала «Let it be» (у польській версії – «Raz po raz»).

Музика «Бітлз» також звучала в несподіваних контекстах. Фрагмент пісні «Жовта субмарина» («Yellow Submarine») був використаний у звуковій заставці програми ранкової гімнастики на Польському радіо. Співрозмовники Мацєя Хена у книжці «Бітли в Польщі» також згадують, як чекали на їхню пісню в телевізійному Театрі сенсації «Kobra».

Ще один цікавий фрагмент пов’язаної з «Бітлз» «полоніки» – інтерв'ю з бітлами, яке в 1964 році в програмі «Зелена хвиля» транслювало «Радіо Вільна Європа». Репортери Генрик Розпендовський і Юзеф Птачек спілкувалися з ними на знімальному майданчику фільму «Вечір важкого дня» (англ. «A Hard Day’s Night»). В ефірі Рінго співає уявну «польську пісню», а всі четверо – після короткого уроку польської мови – вітають слухачів у Польщі.

Неандертальці у джинсах

Picture display

standardowy (864px desktop)

Гурт «Niebiesko-Czarni», на фото: Збіґнєв Подгайний, Мирослав Полярек, Вєслав Жакович, Ада Русович, Кшиштоф Потоцький, Войцех Корда, Тадеуш Ґлуховський, Януш Поплавський, 1969, фот. Marek Karewicz / світлину надало видавництво SQN.

Picture image

Niebiesko-Czarni, na zdjęciu: Zbigniew Podgajny, Mirosław Polarek, Wiesław Żakowicz, Ada Rusowicz, Krzysztof Potocki, Wojciech Korda, Tadeusz Głuchowski, Janusz Popławski, 1969, fot. Marek Karewicz / dzięki uprzejmości wydawnictwa SQN

Гурт «Бітлз» також залишив слід й у польській моді 1960-х років. Почнемо з верху – з їхніх голів. Зачіскам бітлів польські коментатори британського феномену приділяли непропорційно багато уваги. У 1964 році лектор «Польської кінохроніки», повідомляючи про концерт «Бітлз» у паризькій «Олімпії», зауважував: «Вони були навіть симпатичними та музикальними, але свою кар’єру зробили не завдяки голосу, а завдяки волосу, тобто завдяки зачісці на кшталт дурнуватого Яся». У фейлетоні Сестер Роєк (псевдонім Міри Міхаловської), який опублікував журнал «Przekroju» того ж року, можна було прочитати такі одкровення: «Вид цієї четвірки досить жахливий. Жоден із них за останні чотири роки не відвідував перукаря, вони схожі на неандертальців у своїх чорних шкіряних куртках і чорних джинсах».

Молодь щодо цього мала свою думку і не звертала увагу на висловлювання офіційних медіа. Нємен із гуртом «Niebiesko-Czarnymi» тоді співав:

– Не будь як той «Бітлз», – все повторює батько.

Мама ж, як мама: «До фризера бігом!

Бо за тобою фризер крадеться хватко.

Зріж врешті патли, сину, сором, сором!»

Квиток на біг-бітівський концерт в обмін на візит до перукаря – таку пропозицію батько зробив Павлу в одній із серій «Громадянської війни» Єжи Ґруза. В іншому епізоді того ж серіалу Павло й Анула створюють біт-гурт «Kocmołuchy» (укр. «Нечупари») і з хітом «Тільки повернись» (слова Войцеха Млинарського) пробують свої сили на фестивалі з гаслом «Польська молодь співає польські пісні».

Так мені, так мені зле і сіро.

Кожен день тягнеться, як вермішель.

Тоді був дощ, мла, порція мрячки.

Змокла ти, змок і я,

Мокрі на гілках пташки.

Незначні згадки про моду Бітлз можна знайти в інших піснях для молоді цієї епохи. Наприклад, у пісні Адама Багдая «Я роблю ставку на Тольку Банана» з'являється хлопець на прізвисько Бітлз: «Це був п'ятнадцятирічний юнак, одягнений у стилі знаменитих бітлів: чорні штани, твідовий піджак у широку смужку, а на шиї – мереживний рюш».

Йога буває полькою

Сценічні вбрання «легендарної четвірки» також вплинули на вигляд польських зірок біг-біту. Мацєй Хен у книжці «Бітли у Польщі» розповідає, як Анджей Зелінський зі «Скальдів» розповів йому, що неонові уніформи на обкладинці альбому «Sgt. Pepper's Lonely Heart Club Band» надихнули їх одягатися в позичені в театрі костюми тореадорів.

Далеко від Ліверпуля

Picture display

standardowy (864px desktop)

Вулиця Джона Леннона у Варшаві, фот. Mateusz Włodarczyk / Forum

Picture image

ulica-johna-lennona-ujazdow-fot-mateusz-wlodarczyk-forum-0428826483-s.jpg

Естетичні впливи не обмежувалися модою – вони також проявлялися в дизайні. Наприклад, обкладинка першого альбому гурту «Niebiesko-Czarnі» (її автором був Марек Каревич) нагадує культову фотографію на обкладинці альбому «With The Beatles».

Також варто відзначити польські плакати, що анонсують фільми за участю «Бітлз», авторами яких були Вальдемар Свєжий («A Hard Day’s Night» – у Польщі цю комедію демонстрували під назвою «Бітлз») й Ерик Ліпінським («Help!» – у польському прокаті «Na pomoc!» («Допоможіть!»). Про те, яке велике враження ці стрічки справили на тогочасну польську молодь, засвідчив вибір Павела Павліковський, режисера фільмів «Іда» й «Холодна війна»: у підготовленому для «Criterion Collection» списку десяти своїх улюблених фільмів на перше місце він поставив «A Hard Day’s Night». Ось як він про це згадує:

Я переглянув його, коли мені було сім, і з того часу він залишився зі мною назавжди. Я обожнював «Бітлз» [...], тому, коли його показували у варшавському кінотеатрі «Москва», я простояв у черзі півдня і таки зумів потрапити на сеанс. Сюжет не мав особливого сенсу, але я був під неймовірним враженням. Досконало пам'ятаю енергетику, жарти, яскраву чорно-білу операторську роботу і, передовсім, музику. Ця музика була основою фільму й абсолютно новою для мене.

Вбивство Джона Леннона в 1980 році викликало новий спалах інтересу до «Бітлз» у Польщі. У 1980-х роках по всій країні створювали фан-клуби «Бітлз», зокрема у Варшаві, Кракові й Любліні. У 1983 році поп-рок гурт «Universe» (назва якого походить від пісні Ленона «Across the Universe») виконав на Опольському фестивалі сентиментальну баладу «Mr. Lennon» – й отримав за неї другий приз у конкурсі «Заохочення».

У 1987 році на польських кіноекранах з'явилася психологічна драма «Смерть Джона Л.» (режисер Томаш Зиґадло). Її головний герой – лідер популярного гурту (роль Войцеха Висоцького, цікавими у фільмі також є епізодичні ролі Ґжеґожа Турнау і Мацєя Маленьчука), так званий рок-н-рольний спосіб життя якого довів його до межі екзистенційної кризи. На самоті у своєму помешканні він читає монологи до портрета свого кумира юних літ – Джона Леннона.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Фотографія зі знімального майданчика фільму «Yesterday» режисера Радослава Півоварського. На фото: Вальдемар Іґначак у ролі Джорджа, Роберт Пєхота у ролі Пола, Анджей Зелінський у ролі Джона і Пйотр Сівкевич у ролі Павла Рінго Мітури (праворуч). Фот. Krzysztof Wellman / PAP

Picture image

realizacja-filmu-yesterday-radoslaw-piwowarski-1984-fot-krzysztof-wellman-pap_19840101_0Q8-s-MINIATURA.jpg

Однак найважливішим польським фільмом на тему «Бітлз» 1980-х років є повнометражний дебют Радослава Півоварського «Yesterday» (1985). Це ностальгійна розповідь про підлітків, які виростають у маленькому містечку «далеко від Ліверпуля» в середині 1960-х років. Вони мають гурт і не лише грають кавери «Бітлз», а й ідентифікують себе з ними, беручи їхні імена як сценічні псевдоніми. Однак юнацька пристрасть і перше кохання головного героя Рінго (Пйотр Сівкевич) до Ані (Анна Казьмєрчак) стикаються з репресивною системи освіти, сім'ї та Костелу.

У контексті реальних спроб приборкати енергію рок-н-ролу згори (прикладом цього є намагання поєднати біг-біт з фолк-музикою), особливо цікавою є одна з фінальних сцен фільму. В неповному складі гурт грає на випускному вечорі у школі. Рінго відсутній, його замінює ненависний вчитель фізкультури Бєґач (Кшиштоф Майхжак), який раніше їх переслідував. Гурт, який вже не має назви «The Crazy Boys», а «Słowianie 65», виконує пісню «Love Me Do», польськомовну версію якої написав Бєґач у стилі культу передовика праці часів ПНР.

У фільмі також є багато деталей, що правдиво відображають стан молодих людей, які перебувають під враженням від нової музики в епоху Гомулки: трепетне прослуховування платівки з піснею «And I Love Her», саморобні конструкції, що покращують прийом заглушеного сигналу «Радіо Люксембург», чи ударна установка роботи Зиґмунта Шпадерського – вершина мрій у той час, коли західні інструменти були недосяжними.

Маккартні проти Мочара

Picture display

standardowy (864px desktop)

Плакати «Бітлз» у кімнаті підлітка, Варшава, 1981, фото із серії «Соціологічний запис», фот. Zofia Rydet / PAP

Picture image

thebeatlesplakat

У контексті проблеми конфліктів між поколіннями бітли знову повертатимуться в книжках, виданих через десятиліття після того, як бітломанія стихла. У «Ноельці» – одному з томів серії романів «Єжицяда» Малґожати Мусерович, дія в якому відбувається на початку 1990-х років, сучасний дверний дзвінок грає мелодію «Yesterday», що обурює діда Мефодія, який звинувачує «Бітлз» у «запровадженні моди на наркотики та фемінізацію чоловіків».

Зовсім інший погляд запропоновано в опублікованому в 1987 році психологічному романі для молоді «Дорости» (пол. «Dorosnąć») Зофії Хондзинської. Його оповідач – середнього віку лікар, представник повоєнного покоління бебі-буму й батько сина-підлітка. Саундтреком до його дорослішання й першого кохання стали пісні «Бітлз». Для нього ця музика – це втіленням добра, краси та правди – на відміну від кумирів його сина, які «в судомах перебирають струни і мають волосся, як у дикунів, а очі, як у наркоманів». Він нарікає на нову моду й не розуміє явищ сучасної молодіжної культури («Б'юся об заклад, якщо я скажу «Мадонна», ти подумаєш про Діву Марію», – дорікає йому дружина, намагаючись бути обізнаною в зацікавленнях своєї дитини). Однак у своєму підході він бачить повторення схеми, з якою сам зіштовхнувся, коли два десятиліття тому мав проблеми, спричинені його довгим волоссям і захопленням рухом хіпі.

У заключному томі трилогії Єжи Стефана Ставінського «Справжнє обличчя Яна Піщика» (1990), присвяченому долі цього опортуніста й невдахи, головний герой намагається через бітлів зв’язатися зі своєю донькою-підлітком (яка не знає, що він її батько). Він докладає всіх зусиль, щоб дістати їй з Лондона аудіоальбом «Yellow Submarine». Це тішить дівчину, але дратує її матір, яка не може терпіти, коли її дочка безперестанку його слухає. Тоді Піщик намагається розіграти карту конфлікту поколінь: «Ти не розумієш молодь, Ренато. Тебе виховали на комсомольських піснях, і ти не розумієш тих, хто може танцювати під позбавлені ідеології мелодії».

Мотиви «Бітлз» помітні в багатьох романах авторів, які виросли в 1960-х і 1970-х роках. У романі Йоанни Щепковської «Люблю Пола Маккартні» (2008), як можна здогадатися вже з назви, звертання до пісень «Бітлз» просто рясніють. В одній сцені четверо підлітків із варшавського району Охота кидають жереб, щоб визначити, хто з бітлів буде їхнім кумиром, і пишуть його ім'я у своїх зошитах і на сходових майданчиках. Ритуалу передує екстатичний танець в ритмі рок-н-ролу:

Хвилину тому тут був шабаш відьом […] Хвилину тому дівчата стрибали на дивані […] так само, як ті дівчата, дівчата за кордоном […] Судячи з усього, в Лондоні одна з дівчат у трансі виколола собі око. […] Гертруда робить мостик, істеричний вигин, німий екстаз, підшкірні судоми.

У «Площі Ленського» Даніеля Вишоґродського (2021) одержимість музикою «Бітлз» описана на тлі відчуттів хлопчика, який зростає у варшавському районі Прага на межі 1960-х і 1970-х років: від враження, яке на нього справила пісня ще невідомого гурту, почута під час перебування у літньому таборі на Балатоні, через пошуки їхньої музики, до купівлі першого іноземного альбому на блошиному ринку в Марієнштаті – індійського видання «Abbey Road».

У романі «Мадам» (1998) Антонія Лібери на випускному вечорі грає гурт «Skowyczące Pantery» (укр. «Пантери, які скавулять»), в репертуарі якого є кавери «Бітлз». Головного героя це не особливо цікавить, оскільки той переживає сердечні страждання. Крім того, він віддає перевагу джазу й прагне бути інтелектуалом, тому погоджується зі своїм другом, який, побачивши своїх сповнених ентузіазму однолітків, вигукує: «Який мавпятник». Однак у якийсь момент його вчителька французької мови, в яку він закоханий, пропонує йому потанцювати – біг-бітовий гурт грає вільний танець, «Yesterday». Молодий хлопець, засмучений ситуацією, намагається іронізувати: «Хіба від цього не тхне кітчем? [...] [Цей] наш солодкий танець на тлі цих солодких слів?», – запитує він її. Однак вона повертає його на землю: «Кітч може бути приємним. Не потрібно від нього відмовлятися. Якби не було кітчу, не було б високого мистецтва». Звучать такти наступної пісні з репертуару ліверпульців, «Ticket to Ride», текст якої виявиться пророчим для їхніх майбутніх доль – наступного дня його кохана вирушить поїздом з Ґданського вокзалу на стажування до Франції.

У романі «Групи на вільному повітрі» (1995) Елі Барбура, який на хвилі антисемітської кампанії змушений емігрувати, згадано студентську вечірку, під час якої танець і плач супроводжує звуки пісні «We can work it out». Бітли також переплітаються з темрявою мочаризму в автобіографічному романі Мацєя Хена «Пліт із помаранчами» (2025). В одному з фрагментів головний герой, пригнічений звісткою про те, що його друг змушений покинути країну, знаходить надію та розраду, коли чує на BBC «Hey Jude». Також є цікава сцена, де він вперше слухає музику ліверпульців – під час заняття про музичне виховання. Для урізноманітнення одного з останніх днів перед літніми канікулами – замість того, щоб гучно слухати «Улюблену країну» чи інші хіти шкільної академії – вчителька увімкнула п’ятикласникам рок-н-рол. Як пише Хен: «Це було схоже на дірку в дамбі, яку прорвала раніше незнана потужна течія».

Переклад: Тарас Лильо

Мова Ukrainian

ПНР

польська музика