Постійною емоцією, що повертається у цих мемуарах, є сором. Зворушує те, як часто їхні авторки перепрошують – за те, що не знають, де ставити крапки й коми, або що надіслали порваний рукопис, бо «гуска зробила щербину».
Чоловіки, особливо з селянських або робітничих родин, також іноді вибачалися у своїх мемуарах, але робили це незрівнянно рідше. Жінки ж вибачалися за все. За те, що насмілилися зайняти чийсь час, за те, що їхнє життя, мабуть, не буде визнане достатньо цікавим, але вони все одно надсилають рукопис. Найчастіше ж – за сам акт сміливості писати. Іноді вони навіть вибачались наперед: дедлайн подання текстів ще не сплив, але вони хвилюються, що їхні спогади не дійдуть вчасно – тому на всяк випадок перепрошують за можливе запізнення. Перепрошували за почерк, за зміну кольору чорнила, бо списалося перо. Так їх виховали.
Це глибоко зворушує ще й тому, що показує своєрідну «матрьошкову» підлеглість, у якій вони жили. Їхнє місце в ієрархії локальної спільноти й традиційної католицької сільської родини визначалося чітко консервативною, патріархальною моделлю прав і обов’язків. Але постійні вибачення також вказують на те, що жінки-авторки часто не відчували належності до жодної спільноти. «Сільська» – та, з якої вони походили – часто дарувала їм насильство й домінування. А «міська» – лише сором, приниження, відчуття того, що ти тут «не на місці». Вони боялися, що хтось вважатиме їх узурпаторками чужої (вищої) культури, так ніби вони не мають права писати. І, якщо зважати на те, як із ними поводилися навіть журі конкурсів мемуарів селянок і селян — то вони, на жаль, мали рацію.
От власне, особливо цікавим для мене було те, що ти показала, як виглядали конкурси мемуарів за лаштунками. Внутрішні оцінки текстів нерідко були досить жорстокими.
Найбільше мене здивували коментарі Вєслава Миcлівського – одного з моїх улюблених польських письменників – який був рецензентом мемуарів, надісланих на конкурс «Молоде покоління села народної Польщі» на початку 60-х років. Щойно я натрапила на його зауваження: «дівчаче бла-бла», – зрозуміла, що в книжці обов’язково має з’явитися розділ про процес оцінювання жіночих мемуарів.
Із 2021 року я вела цикл есеїв про селянські спогади для «Czasu Kultury», але свідомо працювала переважно з чоловічими текстами, а жіночим присвятила окремий проєкт. Тоді я вже звикла до того, що спогади сильно редагувалися, а часом і цензурувалися – часто з них вилучали цілі сторінки. Але коли я почала працювати над книжкою і уважно придивлятися до редакторських і рецензентських коментарів, які з’являлися біля жіночих текстів, часом була просто в шоці. Частина зауважень стосувалася політичної або ідеологічної «непридатності» – наприклад, що дівчина була донькою довоєнного народовця. Але деякі правки стосувалися речей зовсім іншого порядку: когось обурював факт, що в мемуарі згадано, як жінки пили горілку. В іншому випадку редактор вирішив змінити слова, якими авторка описувала свої емоції: дівчина писала, що вона «горда і щаслива», бо закінчила початкову школу з найкращим результатом у класі – а редактор переробив це на коротке, майже абсурдне речення: «мені було так весело». Вона писала «церква», а він замінював на «церквиця», вона – «мама», а він – «мамця».
Чому авторок так інфантилізували? Можливо, вважали, що так їм легше буде співпереживати? Що вони будуть цікавішими героїнями? Така форма, такий стиль просто краще відповідали уявленням інтелігентської публіки про «сільську жінку». Тобто знову – конструювався певний образ мешканки села. Або ще дещо, що мене вразило — з мемуарів жінок, народжених ще в XIX столітті або на початку XX-го, часто вилучали грубі жарти. Якщо текст був написаний жваво, з характером і гумором, – його намагалися приглушити. З історії цих втручань могла б вийти окрема книжка. Але тоді, на жаль, довелося б у певному сенсі знову відібрати голос у самих жінок і вкотре передати його тим, хто десятиліттями змушував їх мовчати.
У світі, побудованому на патріархальному фундаменті, жіночі свідчення частіше сприймаються як істеричні, емоційно перенасичені, менш достовірні. Найбільш вражаючі приклади цього я знайшла в післявоєнному конкурсі «Опис мого села» 1948 року. Спогади з того конкурсу були опубліковані лише на початку 1960-х. Кристина Керстен і Томаш Шарота, які їх редагували, зазначали у вступі, що жіночі тексти були переповнені описами природи, занадто розлогі й недостатньо «предметні», тому їх рідше включали повністю. Я переконана, що вони не мали на меті дискримінацію, але саме цей приклад добре ілюструє погляд, з якого оцінювали авторок. У збірці з того конкурсу я натрапила на розповідь дівчини, яка детально описала, як у травні 1945 року розміновувала поле своїх батьків. Цей текст не потрапив до монографії. Я майже впевнена: якби автором був чоловік – усе склалося б інакше. Її визнали фантазеркою, але я перевірила подані нею факти, і виявилося, що ця історія цілком імовірна. Я перевіряла – спочатку самостійно, а потім разом із редакторкою книги – усю важливу інформацію, наведену авторками, і в книжці я наводжу лише ті мемуари, щодо яких у мене не було серйозних сумнівів або побоювань щодо їхньої достовірності.
