Цепелія — фонетична абревіатура назви Центру народної та художньої промисловості (Centralа Przemysłu Ludowego i Artystycznego – CePeLiA - ред.). Якщо графічний знак відображає характер бренду, то цей явно асоціюється з природністю та індивідуалізмом. Похилий шрифт імітує почерк, а стилізований півник, розроблений Юзефом Мрощаком, відсилає до культури села. Дерев’яних або олов’яних півників встановлювали на дахах хат, вежах церков і придорожніх хрестах. Також вони були символом родючості — Цепелії можна було тільки позаздрити. Однак перед тим, як півник став послом польської культури...
Від ідеї до індустрії
Усе почалося з Норвіда, принаймні так стверджує Зофія Шидловська, перша президентка Центру. «Піднесення народного натхнення до сили, що пронизує й охоплює все людство», — проголошував поет у «Прометідіоні». Національне мистецтво на основі підгальського — це, своєю чергою, Станіслав Віткевич. А ще є Виспянський, який у своїй творчості сягав до колоритного села. Тим часом формістами була заново відкрита експресія народної скульптури та живопису на склі. Це все, якщо говорити про особистостей. Тепер про установи.
Основу розвитку прикладного мистецтва та художніх промислів, що спиралися на місцевий фольклор, створювали Краківські майстерні, а пізніше кооператив «Лад» у Варшаві. Перші були засновані в 1913 році, другий — після їх розпуску в 1926 році. Обидві організації об’єднали кращих творців і майстрів. Без них неможливо було б говорити про успіх польської експозиції на Паризькій виставці 1925 року. Культурний антрополог Олександр Яцковський писав:
Спільність ідей була помітна, починаючи від павільйону (архітектор Юзеф Чайковський), великих інтер’єрних панно Зофії Стриєнської, вівтаря зі світлого дерева Яна Щепковського аж до фігурок молоді зі Школи деревообробної промисловості в Закопаному та батиків фабричних робітниць, анімованих Антонієм Бушеком.
Попри слова критики — що було занадто «народно» — польські артисти повернулися додому з найбільшою кількістю нагород.
До меду успіху треба додати ложку дьогтю. Війна зруйнувала інституції, а зміни в культурі були незворотними. Захоплення міським шиком зростало, село обезлюднювалось, зникали професії. Щоб зберегти народне мистецтво, необхідно було про нього дбати: організовувати трудові кооперативи, задовольняти потреби суспільства, формувати ринок реципієнтів. Цей хід належав до держави.
21 червня 1949 року постановою Економічного комітету Ради Міністрів було створено кооперативно-державний Центр народної та художньої промисловості. Він був і продовжувачем, і творцем водночас, інструментом легітимації влади.
Цепелія розквітала. Для нагляду за регіональним виробництвом у найбільших містах Польщі було організовано місцеві відділення, там створювали нові заводи та навчали персонал. Інші кооперативи народної та художньої промисловості були послідовно інкорпоровані (включно з відновленим «Ладом»). У виробництві було задіяно десятки тисяч людей, кількість майстрів оцінювалася в 200 тисяч осіб.
Приречені на успіх
Сказати, що Цепелія була створена людьми з пристрастю, — нічого не сказати.
Історикиня мистецтва. Природжена організаторка. Впевнена. Красива. Зофія Шидловська. Одна з небагатьох жінок у директорському кріслі, єдина, яка користувалася авторитетом у сфері економіки. Боротьба зі злиднями на селі шляхом створення організації із закупівлі та продажу виробів народних промислів — такою була її мета. «Моєю мрією було створити окремий стиль», — казала вона. Арештована у вересні 1952 року. Нібито діяла на шкоду державі. Через два роки з неї зняли звинувачення. Вона повернулася до Цепелії, але вже не як президентка, а як заступниця. Шидловська воліла зосередитися на мериторичних проблемах. Ще в 1949 році вона залучила з міністерства до Центру фахівця з народного мистецтва. Це був постріл в яблучко.
«Я знову мушу діяти сама. Як перед війною», — думала Яніна Оринжина, коли Шидловська запропонувала їй організувати відділ народного мистецтва. Вона погодилася. Малюванням захопилася у рідному місті Вільнюсі. Виявляла письменницький талант. Захоплювалася рукоділлям. За прикладом етнолога, професора Евґеніуша Франковського створила «картотеку живих людей» — список майбутніх співробітників.
Щоб туди потрапити, потрібно було мати пристрасть, витончений художній смак, жагу результату, спортивний азарт без страху в галузі, а передусім характер
– написала вона у своєму щоденнику. Диплом був менш важливим.
Працею в Цепелії був зацікавлений Тадеуш Вєнцковський, а ним цікавилася служба безпеки. Йому довірили формування структур на місцях. Він обрав кооператив «Лад» і запровадив нові правила. Через 17 років він залишив його у відмінному стані. Заради Цепелії. Як її третій президент (після Шидловської був Станіслав Строїнський, відкритий до ініціативи та виважений у рішеннях), він зосередився на промисловості, прагнучи врятувати народне мистецтво. «Зникаюча краса» — так він висловлювався про нього.
Було створено союз художників, етнографів, виробників, економістів та організаторів. Одні проєктували, інші затверджували зразки. Поєднання досвіду та фантазії. Говорили про цепелівську родину, що налічувала три покоління.
До неї належала Чеся Конопківна, яка ножицями для стрижки овець вирізала шедевральні витинанки. А також Станіслав Райх, який присягнувся, що не одружиться, поки не збудують будинок кооперативу — у вікнах бухгалтерії допізна горіла лампа.
Було багато інших візіонерів.
Не предмети, а символи
Бачення було таким: Цепелія консолідує культурну ідентичність нації, співтворить соціалістичне суспільство, організовує та розвиває народні та художні промисли. Окрім статуту організації, варто переглянути тогочасні часописи, наприклад «Rękodzieło Artystyczne» чи «Stolica». Вони містять не лише теоретичні та історичні міркування про сільське мистецтво, а й професійні поради — наприклад, як обставити квартиру. У листівці «З Цепелією вдома» можна було прочитати:
Ми — країна, де зима триває досить довго, щоб відчути сірість навколо та відсутність сонця. Нехай же барвисті предмети, підібрані в Цепелії, допоможуть нам створити життєрадісні та функціональні інтер’єри наших домівок.
Кінець міщанської естетики. Поєднання старого з новим? Звичайно. Веселкова тканина пожвавить інтер’єр, а деталі ручної роботи додадуть йому характеру. Якомога більше оригінальних робіт. Наших, польських. Тільки секційні меблі, жодних комплектів. Симетрія, гармонія, пропорції. Комфорт, комфорт понад усе!
Цепелія не зважала на сучасну моду. Це вона визначала тренди.
.
Як це виглядало на практиці? Квартира пересічного громадянина... Та ні, хіба ж він міг би собі таке дозволити, адже навіть вироби із соломи обкладалися податком на розкіш. А якби він мав скатертину чи килим із біркою Цепелії, то — відповідно до фірмової та державної політики — він вирізнявся б гарним смаком. Тож іще раз.
Зразковий громадянин Польської Народної Республіки має у своєму М2 якщо не дерев’яні меблі Юзефа Кульона із Закопаного, то принаймні плетені. Курпійські стільці та крісла, вистелені соломою, або хоча б оббиті смугастою тканиною. Серветка з кашубською вишивкою лежить на підгальському чи сілезькому столі. Під ним килим з подвійною основою — техніка, якою досконало володіла Елеонора Плютинська. Стіни прикрашені гобеленами, бажано подружжя Ґалковських. Тканини Цепелії відомі в усьому світі, їх для Центру виготовляла навіть Маґдалена Абаканович, перш ніж стала художницею світового рівня.
Також вітаються: кераміка Кшиштофа Геніша чи Броніслава Воляніна (бо майстерно виготовлена), килими Марії Буякової (бо візерунчасті), дерев’яні іграшки (бо унікальні), солом’яні циновки (бо дешеві).
Представницькі інтер’єри державних установ (зокрема, Палацу культури і науки, Державної ради, Сейму, Національної філармонії), вітрини цепелівських магазинів та Будинку народної творчості біля Ринку Старого міста були прикрашені з більшим розмахом — це ж-бо був обов’язковий пункт екскурсійної програми столиці. Зрештою, «жоден поважаючий себе іноземець — як стверджувала Оринжина — не поїде з Польщі без витинанок з паперу чи народної вишивки».
Американці знімають капелюхи
У Польщі Цепелія була монополістом, за кордоном у неї була велика конкуренція, але вона мужньо боролася. В експорті переважали плетені вироби — у 1951 році на них припадало майже 90 відсотків поставок за кордон. За ними йшли килими та гобелени, трохи випереджаючи дерев’яні аксесуари та меблі. Відразу за подіумом розташувалися шкіряні вироби, потім вироби з бурштину, кераміка, вишивка, мереживо. Список покупців був довгим, його відкривали Англія, Франція та Нідерланди, а замикали країни обох Америк та Австралія. Незмінний попит на польські ремісничі вироби та законодавчі норми змусили Цепелію співпрацювати з посередниками, що не завжди вдавалося. Згодом було створено власну компанію закордонної торгівлі. Ефект? Відкриття першої крамниці польського народного мистецтва в Брюсселі в 1958 році.
Міністр фінансів Бельгії привітав польського посла з тим, що столицю прикрасила така гарна крамниця, а королева Єлизавета, яка мала сантимент до батьківщини Шопена, відвідала її зі своєю свитою
– можна прочитати в щоденнику Оринжини.
З площі Роже, 10 блискавично зникали запаски (вовняні фартухи перетворювалися на дамські вечірні спідниці) і закопанські ложки, не гребували солом’яними та плетеними мисками, підгальська кераміка була виставлена на килимах з-під Сокулки. Перший фінансовий звіт сприйняли з неприхованим задоволенням. На жаль, воно було нетривалим..
Через два роки відкрилася ще одна філія, цього разу в Нью-Йорку, зовсім поруч — кращої адреси було важко знайти — П’ятої авеню. Асортимент був схожим, обслуговування охарактеризували як привітне. Скульптор Антоні Камінський повідомляв про відкриття магазину:
Було людно. «Нью-Йорк Таймс» зробила дуже добрий репортаж про наш магазин. Його вважають одним із найкращих у Нью-Йорку, а товари — чудовими. Поляків приходить небагато, але американці з найкращого товариства приходять натовпами, вони привітні і вдячні, що є такий магазин і нарешті щось інше і таке хороше. Настрій настільки витончений, що навіть американці говорять тихо, що буває рідко. Чоловіки знімають капелюхи.
Такої думки дотримувалися клієнти інших п’яти салонів Цепелії в Європі та США. Однак лестощі не йшли рука об руку з прибутками. Незабаром магазини закрилися. Співпраця з польською громадою та численні виставки народних майстрів у світових мистецьких центрах впливали радше не на фінансовий стан, а на позитивне сприйняття польської культури. Однак не таким було завдання Цепелії.
Ремесло в руках пропаганди
Nigdy nie ukrywano, że jej obecność na zagranicznym rynku sprowadza się do roli propagandowej. Nie inaczej było w kraju. Wykorzystywano do tego wszystkie dostępne narzędzia: począwszy od środków masowego przekazu – poza występami w radiu i telewizji, wydawano własną prasę, kręcono filmy – na sympozjach z udziałem cenionych etnografów czy historyków sztuki skończywszy. Drukowano barwne foldery, plakaty i kalendarze. Należy też odnotować rok 1971, kiedy to na Placu Defilad odbyła się pierwsza cepeliada – festiwal folkloru z pokazami haftowania, snycerstwa, wyrobu ciasta obrzędowego, sprzedażą rękodzieła i występami zespołów regionalnych. W ślad za stolicą podążyły inne większe miasta.
Треба відзначити кілька заслуг Центру: організація конкурсів та стипендії для народних майстрів; створення Бюро досліджень і проєктів виготовлення іграшок, який одним із перших у світі проаналізував роль іграшок у розвитку дитини; активна участь у Всесвітній раді ремесел при ЮНЕСКО.
Потяг під назвою Цепелія спочатку курсував за розкладом і швидко набирав швидкість. З реструктуризацією в 1954 році він дещо сповільнився, але економічне ослаблення було компенсовано більш компактною організацією. Він стрімко прискорився в 1970-х роках (тоді слово «індустрія» було замінено в назві на «ремесло») і на початку 1980-х рр. А потім зіткнення інтересів мистецтва і виробництва вже не можна було уникнути. Відбулося зниження якості продукції, її споточнення і ліквідація кількох важливих органів. Крім того, Польща обрала курс на Захід.
.
Цепелія мала приблизно сорок років, коли в 1990 році почалася її ліквідація. Однак вона не відійшла безповоротно. На її місці були створені інші організації, а нині вона діє як фонд і підприємство. Хоча про колишню форму може тільки мріяти.
Кітч — скажуть одні, диво — протестуватимуть інші. Сьогодні її згадують досить тепло. Без сумніву, Цепелія розробила унікальний стиль, який надихає й досі.
За прикладом минулого
Катажина Кміта — індивідуалістка. Маґдалена Любінська любить працювати в дуеті. Засновники студії WWAA разом із Войцєхом Каковським створили гармонійне тріо. Перша зі згаданих вище використовує ніж, інші — лазер. Вмілим надрізом вони поєднують традиції з сучасністю. Саме вони створюють Польщу з паперових витинанок.
Кміту зачарували кольори, унікальність та ручна робота. Вона закінчила Академію образотворчого мистецтва у Вроцлаві, а мистецтву витинанки навчилася сама. Вона не копіює шаблони, а трансформує їх, як і мотиви поп-культури. В орнамент ловицької витинанки, яку накладає на чорне тло, вона вписує героїв мультфільмів, пляшку кока-коли, логотип відомої автомобільної марки, мобільний телефон та інші сучасні ґаджети. Так вона інтерпретує естетичні зміни Польщі після 1989 року. Її картини вирізняються інтенсивними кольорами та розміром — вони сягають до півтора метрів у діаметрі.
Щонайменше такий самий розмір має найвідоміший польський килим від студії Moho Design. «Mohohej! DIA» серед іншого був нагороджений відзнакою журналу «Wallpaper» у 2005 році, а через три роки здобув нагороду Red Dot: Design Award, тобто дизайнерський Оскар. Почалося несподівано. Любінська шукала килим для своєї дитини, а натрапила на ґуральські штани — на фабрику, де традиційним способом виробляли вовняну тканину. Вона використала потенціал матеріалу і запросила до співпраці Міхала Копанішина. Дизайнери зміцнили матеріал кількома шарами та вирізали на килимі візерунок, що нагадує народну витинанку.
Польський павільйон, підготовлений до EXPO 2010 у Шанхаї, також є відсилкою до минулого. Будівля нагадує багаторазово складений аркуш паперу, вкритий орнаментом витинанки. Фольклорний мотив підкреслюється грою світла й тіні. Традиційний естетичний код юуло перекладено на сучасну мову архітектури.
Навіть у ХХІ столітті народне мистецтво може бути візитівкою Польщі. Може, сьогодні навіть красивішою, ніж раніше.
Переклад: Марія Шагурі
Джерела:
- Aleksander Jackowski, "Cepelia. Tradycja i nowoczesność", Warszawa 1999
- Piotr Korduba, "Ludowość na sprzedaż", Warszawa 2013
- Janina Orynżyna, "O sztukę ludową. Pamiętnik pracy", Warszawa 1965
- Tadeusz Więckowski, "Ginące piękno", Warszawa 1987
- "Tygodnik Powszechny", "Rzeczpospolita"