8 книжок про Варшавське повстанняt-type:name]

8 книжок про Варшавське повстання

warsaw_uprising_flash_gordon-wiki.jpeg, default, Молодий капрал Армії Крайової читає комікс Алекса Реймонда «Блиск Ґордон – Королева блакитної магії» під час перерви між повстанськими боями, 1944 рік

#мова і література

«Завдяки розумінню значення культури з боку вояків Армії Крайової нам вдалося зібрати найбільшу приватну бібліотеку у Варшаві, яка налічує близько 30 000 томів, головним чином у галузі полоністики. Будинок, де містилася книгозбірня, розташований на лінії фронту. Книжки перевезено у безпечне місце», – повідомляла «Rzeczpospolita Polska» 25 серпня 1944 року. Тоді було врятовано десятки тисяч книжок, стародруків і рукописів із книгозбірні Яна Міхальського, варшавського полоніста та бібліофіла.

Moзаїка

Agnieszka Cubała, Wojciech Lada, Sebastian Pawlina, Magdalena Rigamonti, Michał Wójcik, Sylwia Zientek, “Przetrwać '44”, fot. Wielka Litera — Аґнєшка Цубала, Войцех Лада, Себастьян Павліна, Маґдалена Ріґамонті, Міхал Войцік, Сильвія Зєнтек, «Вижити '44» (“Przetrwać '44”), фот. Wielka Litera

«Історію витіснить пам’ять», – прогнозує Міхал Войцік у передмові до видання «Вижити’44» («Przetrwać ‘44»). Він також пише, що не колективна пам’ять, а пам’ять індивідуальна замінить те, що будувало нас як суспільство чи націю протягом останніх двох століть. Саме такі мікроісторії містить ця книжка: індивідуальні, але багатовимірні, чіткі чи розмиті в деталях, рвані, незавершені. Разом вони створюють пазл, частинки якого можна довільно переставляти, бо й так вийде така сама картина — сповнена болю, надії, емоцій і радості.

Спогади санітарки Басі Крушевської, по чоловікові Хшановської (псевдо Малґося Дембінська), ожили завдяки розповіді Аґнєшки Цубали. Авторка багатьох книжок про Варшавське повстання поглянула також на долю Войцеха Менцеля, спортсмена, солдата, елегантного чоловіка та майже забутого поета з покоління Колумбів. Сильвія Зєнтек порушила близьку їй тему – викрадених під час війни творів мистецтва. За поверненням на батьківщину «Єврейки з помаранчами» Александра Ґєримського, мабуть, стежила вся Польща, але не всі знають обставини порятунку рукописів Болеслава Лесьмяна, які забрала з квартири його дружина Зофія Чилінська. Ця художниця з паризькою освітою, тікаючи із охопленої вогнем Варшави, покинула свої картини… Залишилися лише їх чорно-білі фотографії в довоєнній пресі.

У справжньому репортерському стилі Міхал Вуйцік згадує історію нелегкої дружби Яна Моора-Янковського та Вітольда Кручека, які хотіли обдурити історію, а також розкриває закулісся польсько-німецьких переговорів у час, коли на горизонті з’явився спільний ворог – совєти. Розповіді Войцеха Лади про криваву банду «Стерв'ятника» («Sępa»), яка тероризує мешканців Нижнього Чернякова, чи про німця в польському полоні звучать як готовий сценарій для хорошого фільму. Наскільки різним є тон розповіді історика про жолібозьку дитячу газетку чи про ляльковий театр на Повіслі. Схожим чином на емоціях читача грає Себастьян Павліна, контрастуючи нариси про рукописи, які горять, і людей, які рятують книжки (зокрема про Яна Захватовича, для якого «бібліотекою […] була вся Варшава»), і про в’язнів, змушених ховати тіла своїх братів.

Ці десять дуже різних і неймовірних історій завершує інтерв’ю Маґдалени Ріґамонті з Кристиною Захватович-Вайдою. Розповідь зв’язкової варшавського повстання про запах згарищ і руїн, дошкульну спрагу та батька, який забрав обмірні креслення історичних пам’яток і пластини з фотографіями Варшави, завдяки яким стала можливою відбудова столиці, є насамперед уроком пам’яті.

Аґнєшка Цубала, Войцех Лада, Себастьян Павліна, Маґдалена Ріґамонті, Міхал Войцік, Сильвія Зєнтек, «Вижити '44», ("Przetrwać ‘44"), вид-во Wielka Litera, Warszawa 2024, 384 с.

Жіночі історії

Maria Paszyńska, “Dziewczyny ze Słowaka”, fot. Znak Literanova — Maрія Пашинська, «Дівчата зі Словака» (“Dziewczyny ze Słowaka”), фот. Znak Literanova

Кристина Захватович-Вайда розповідає про невідомі історії жінок, які під час повстання чекали своїх дітей і чоловіків. Іншу жіночу історію порушує у своїй книжці Марія Пашинська, заповнюючи прогалину в розповідях про повстанців. Белетризовані «Дівчата зі Словака» («Dziewczyny ze Słowaka») є зворотною версією відомої шкільної історії про Алека, Зоську та Рудого — героїв «Каміння для шанця» («Kamieni na szaniec») Александра Камінського. Цього разу на перший план виходять випускники гімназії та ліцею ім. Юліуша Словацького у Варшаві: Галіна Цєшинська, Адріана Клосінська з дому Завадзька («Мальва»), Ева Матушевська («Мева»), Наталія Сендис («Зита»), Анна Смоленська («Ганя»), Яніна Станевич («Янка», «Ґоздава»), Ванда Сиґєтинська («Вірска», «Ванда Біла»), Ядвіґа Слівінська з дому Ґадомська («Астра», для друзів: «Дзюня»), Ганна Шапіро («Ганка») та багато інших.

Пашинська, яка також закінчила ту саму школу, показує своїх героїнь не лише як учениць Словака чи згодом як санітарок, зв’язкових і харцерок. Це дівчата, які переживають своє перше кохання та дружбу, вчаться довірі та відповідальності. Це педагогині (Гелена Касперовичова з дому Фіревич організовує таємне навчання), ентузіасти («Мева» — планеристка) і мисткині (Ганка Бжезінська співає для пацієнтів шпиталю, яких не можна евакуювати; Анці Смоленській приписують знак «Польщі, яка бореться», що з’явився на стінах під час окупації). Вони борються за свободу, незважаючи на страх, і зберігають свою гідність, незважаючи на жорстокі тортури. Хоча «Дівчата зі Словака» — це роман, проте авторка доклала максимум зусиль, щоб якомога глибше пізнати долю випускників гімназії та ліцею. Можливо, деякі питання прозвучать досить наївно, але вона зуміла відобразити настрої серед молоді, які ми добре знаємо з документальних розповідей про повстання. Яскрава мова Пашинської сповнена енергії, а розповіді дівчат надовго залишаються з читачем.

Maрія Пашинська, «Дівчата зі Словака» ("Dziewczyny ze Słowaka"), вид-во Znak Literanova, Краків 2024, 400 с.

Образно

Jan Madejski, Sławomir Czuba, Roman Kucharski, Maciej Czaplicki, “Powstanie Warszawskie, tom I. Komiks paragrafowy”, fot. IPN / Muzeum Powstania Warszawskiego — Ян Мадейський, Славомір Чуба, Роман Кухарський, Мацей Чапліцький «Варшавське повстання, т. 1, Параграф-комікс» (“Powstanie Warszawskie, tom I. Komiks paragrafowy”), фот. Інститут національної пам'яті / Mузей Варшавського повстання

На одній зі збережених фотографій часів повстання молодий капрал Армії Крайової усміхається, читаючи графічний роман Алекса Реймонда «Блиск Ґордон і королева Блакитної Магії». Четверта частина популярної американської серії коміксів була однією з трьох, які вийшли в довоєнній Польщі. Це були не переклади, як це прийнято сьогодні, а адаптації. Хоча переклад Яніни Суйковської (1938 рік) текстів згаданих коміксів близький до оригіналу, він написаний у продовженій версії. Своєю чергою, та ж історія, передрукована у фанзині «Квазар», змушена була обійтися без оригінальних ілюстрацій (малюнки створив редакційний художник). Так чи інакше, кишенькові графічні романи дозволяли повстанцям на мить забути про жорстоку реальність війни.

Witold Janik, Sławomir Czuba, “Powstanie Warszawskie, Tom II. Komiks paragrafowy”, wkładka historyczna Michał Komuda, Karol Mazur, Michał Wójcik, opracowanie graficzne Maciej Czaplicki, autor ilustracji Roman Kucharski, fot. IPN / Muzeum Powstania Warszawskiego — Вітольд Янік, Славомір Чуба, «Варшавське повстання. Том ІІ. Параграф-комікс», історична вставка Міхала Комуди, Кароля Мазура, Міхала Войціка, графічний дизайн Мацєя Чапліцького, ілюстрації Романа Кухарського, фот Інститут національної пам'яті / Mузей Варшавського повстання

Комікси як літературний жанр, який десятиліттями недооцінювали, останніми роками набувають популярності. На попит відреагували видавці – Інститут національної пам’яті та Музей Варшавського повстання, які запропонували двотомник «Варшавське повстання. Параграф-комікс». Його головні героїні – 17-річна Зося (псевдо «Очко») та 15-річний Янек (псевдо «Видра»), повстанські долі яких багато в чому залежить від читача. Саме читач вирішує, як розвиватиметься сюжет: він може переходити до зазначеної картинки, формуючи хід подій, або починати читати з початку, щоразу створюючи іншу історію. Автори текстів зображають як перебіг бойових дій, так і повсякденне життя мирних жителів, а динамічні ілюстрації Романа Кухарського дозволяють хоча б трохи відчути емоції учасників повстання.

Ян Мадейський, Славомір Чуба, Роман Кухарський, Мацєй Чапліцький, «Варшавське повстання, том І. Параграф-комікс» ("Powstanie Warszawskie, tom I. Komiks paragrafowy"), вид-во Інститут національної пам'яті, Mузей Варшавського повстання, Вaршава 2022, 112 с.
Вітольд Янік, Славомір Чуба, «Варшавське повстання. Том ІІ. Параграф-комікс» ("Powstanie Warszawskie. Tom II. Komiks paragrafowy"), історична вставка Міхала Комуди, Кароля Мазура, Міхала Войціка, графічний дизайн Мацєя Чапліцького, ілюстрації Романа Кухарського, вид-во Інститут національної пам’яті, Музей Варшавського повстання, Варшава 2023, 112 с.

У головній ролі

Солдати Столиці! Сьогодні я віддав наказ про відкриту боротьбу з одвічним ворогом Польщі – німецьким загарбником. Після майже п’яти років безперервної та важкої боротьби, яку ми вели в підпіллі, сьогодні ви стаєте до зброї, щоб нашій Батьківщині повернути Свободу і справедливо покарати німецьких злочинців за терор і злочини, які вони вчинили на польських землях.

Завдяки цьому рішенню про початок Варшавського повстання 1 серпня 1944 року ми пам’ятаємо про Тадеуша Бора-Коморовського. Однак того ж дня він записав у своїх спогадах:

У день вибуху повстання, вранці, о дев'ятій годині, я прийшов попрощатися з дружиною. Це був не дуже щасливий день. У мого сина Адася була гарячка, близько 40 градусів. Я залишив дружині золотий годинник і золотий дукат, які ми колись отримали на наше спільне щастя. Я їй сказав, що повстання почнеться після обіду о п'ятій годині і щоб вона була вдома.

У записці від 3 жовтня, наступного дня після капітуляції столиці, було зазначено таке:

Над руїнами міста запала тиша. Після 63 днів битви вона зловісно дзвеніла у вухах. [...] Я проводив низку нарад з урядовим делегатом і політичними представниками. Мені бракувало часу зайти до власного помешкання. Не знаю, чи воно існує, чи не взяти звідти хоч трохи білизни.

Існувало, будинок не знесли. Він забрав із квартири невелику скриньку з білизною та теплу шубу. Решту одягу також забрав, але не собі, а друзям. З цими особистим якостями командира Армії Крайової – чоловіка, батька, сина, друга – ми маємо змогу ознайомитися завдяки книжці «Рішення Бора», яку видала Фундація Центру КАРТА. Це специфічне видання, яке поєднує в собі біографію, автобіографію та монтаж свідчень, але воно надзвичайно цілісне та дивовижне. Такого командира ми не знали: графа, якого позбавили маєтку, хороброго кавалериста, олімпійця (капітан команди з кінного спорту), зовні позбавленого харизми, але такого, що викликає повагу, коменданта і лідера, нарешті, політика, чутливого до суспільних проблем

Ян Новак-Єзьоранський сказав, що «Бор» не мав «жодного таланту оповідача» і «не вмів говорити про свої переживання та почуття». Завдяки вмілому монтажу фактів ця (авто)біографія це спростовує. Захоплюючий портрет, щедро ілюстрований архівними фотографіями, є багатоголосою розповіддю про те, що кожного дня відбувалося за лаштунками Варшавського повстання, і показує незнане обличчя людини, яка, на думку видавця, «інстинктивно сама сходить з п’єдесталу».

«Рішення «Бора». (Авто)біографія Тадеуша Коморовського» ("Decyzje «Bora». (Auto)biografia Tadeusza Komorowskiego"), вид-во Ośrodek KARTA, Варшава 2023, 512 с.

На другому плані

Agnieszka Cubala, “Zwyczajni '44”, fot. Wielka Litera — Аґнєшка Цубала, «Звичайні '44. Цивільне населення у Варшавському повстанні» (“Zwyczajni '44”), фот. Wielka Litera

Історія любить героїв, пам'ятає подвиги, боротьбу з гвинтівкою на плечі. Вона забуває про страх, жертовність і вірність мирних жителів. Аґнєшка Цубала заповнює цю порожню сторінку і намагається відобразити те, що відбувалося на тлі головних подій. Розповідає про культурне життя у затінку війни, про надавану воякам підтримку, про переховування та про особисті межі світу мешканців Варшави. Персонажі, яких вона описує, не є анонімними. Це поважні поети та письменники, актори, художники, спортсмени, науковці: Чеслав Мілош, Марек Гласко, Ніна Андрич, Ерик Ліпінський, Ядвіґа Єнджейовська, Владислав Татаркевич та багато інших. Авторка називає їх «звичайними», щоб «підкреслити, що перед лицем столичної драми 1944 року вони були рівними – саме як цивільні». Вона задумується, чи можна їх також зарахувати до варшавських повстанців.

З багатьма з них письменниця познайомилася під час роботи над своїми попередніми книжками: «Митці’ 44», «Варшавські діти’ 44» та «Ігри життя і смерті». Цього разу вона вирішила заглибитися в їхні історії, відповісти на хвилюючі запитання та додати те, чого бракувало. У цих 25 міні-портретах вона також створює свій образ – дослідниці, уважної спостерігачки, невдоволеної читачки. Особливий інтерес викликають ті фрагменти, в яких Цубала порівнює свої тексти з попередніми книжками, зокрема з виданим у 1970 році «Щоденником Варшавського повстання» Мирона Бялошевського чи віршами Анни Свірщинської. Перечитування цих творів відкриває новий зміст і контекст.

Аґнєшка Цубала, «Звичайні '44. Цивільне населення у Варшавському повстанні» ("Zwyczajni ‘44. Ludność cywilna w powstaniu warszawskim"), вид-во Wielka Litera, Варшава 2024, 320 с.

Символ

Sebastian Pawlina, “Barykady 44. Nadzieja i wspólnota”, fot. Znak Horyzont

Вони вже існували в стародавні часи, наприклад, бар'єри, які збудували жінки, стояли на шляху Пірра, царя Епіру, під час завоювання Спарти. «Барикади» як слово народилося 12 травня 1588 року під час Релігійної війни у Франції. З самого початку вони були основою боротьби за майбутнє, символом повстання, ідеалів та єдності. Іноді вони викликали суперечки. Вони також постійно фігурують у повідомленнях і назвах повстанських спогадів. І саме вони, варшавські шанці, стали героєм надзвичайно захопливої розповіді Себастьяна Павліни. Ось що автор пише про будівництво однієї з барикад:

За кілька годин перешкода була готова. Заввишки понад півтора метри, зведена з покладених одна на одну тротуарних плит, вона закривала виходи обох вулиць на площу Банкову. Їх розділяла наріжна кам'яниця Глушинського, що стояла між ними. [...] Тепер кам’яниця та палац мали сусідити з символами революційно-повстанської архітектури, далекими від класицистичної гармонії, що була характерною ознакою обидвох будинків, але сповненими тривоги та непевності щодо наступного дня. Справа в тому, що барикади можна швидко побудувати, але вони можуть зникнути за долю секунди.

Вони створювалися під наглядом або стихійно. «Варшава була всіяна ними – трупами і барикадами», – підсумовує Павліна. Їх будували практично з усього: з перекинутих трамваїв та автомобілів, поламаних меблів, трун із сусіднього похоронного бюро, каміння, наповнених піском скринь, а ті, які ставили у вікнах, – із книжок. А передусім – із надії та віри в перемогу. Письменник і учасник Варшавського повстання Міхал Русінек запам’ятав заклик молодої жінки: «Всі на барикади!». Він писав, що при звучанні цього кличу «всі обличчя бліднуть, незалежно від віку, поглядів і різноманітності думок». Фотограф і поет Стефан Рассальский (псевдо «Стер») згадував, що «простір стрімко звужувався, а свободу захищала лише барикада». Павліна чудово поєднує всі записи, розповіді, свідчення та думки істориків, створюючи нетрадиційний образ повстанської столиці з погляду барикад. Він пригадує слова координатора київського виконкому Самооборони Майдану Романа Орищенка, які влучно відображають суть книжки «Барикади’ 44»: «Барикада – це насправді не купа дошок, каміння, мішків з піском чи снігом, а люди, які там стоять».

Себастьян Павліна, «Барикади '44. Надія і спільнота» ("Barykady ‘44. Nadzieja i wspólnota"), вид-во Znak Horyzont, Kраків 2024, 496 с.

Історії з некрологів

Aneta Anna Czarnecka, “Warszawskie nekrologi prasowe 1939-45”, fot. Avalon — Анета A. Чарнецька, «Варшавські пресові некрологи. Вибір – аналіз – опрацювання» (“Warszawskie nekrologi prasowe 1939-45”), фот. Avalon

«Героїчно загинув на барикаді», «потрапив під кулю під час роздачі їжі бійцям 31 серпня 1944 року, загинув на посту», «була відважною розповсюджувачкою, справною кур’єркою, чудовим організатором зв’язку, а передусім прекрасною людиною» — такі витяги з некрологів з’являються в повстанській пресі. Анета Анна Чарнецька береться за цю тему, яку дослідники зазвичай ігнорують, і створює щось на зразок книги пам’яті. Авторка аналізує некрологи варшавського періоду війни та окупації, особливо часів Варшавського повстання. Вона звертає увагу як на мову та літературність оголошень, так і на соціологічний та історичний вимір. Основою для її спостережень став багатий джерельний матеріал, почерпнутий не лише з воєнної преси, а й зі звітів, щоденників і повідомлень тієї епохи.

Характерною ознакою повстанських некрологів є псевдоніми, що приховують справжню особу загиблого та свідчать про конспіративний характер його діяльності. Часто вказуються точні обставини смерті: дата, час, місце, яке пов’язане з виконуваною функцією. Підкреслюють позитивні риси характеру померлого, його відданість батьківщині. Саме слово «помер» зустрічається спорадично – частіше трапляються такі поняття як «загинув/загинула», «поліг/полягла», «упав/упала», «відійшла у вічність». Важливо, що відомості про поховання подавали рідко. З «Варшавських пресових некрологів 1939-1945» постає жахлива картина людських страждань, безсилля, а також мужності та поваги.

Анета A. Чарнецька, «Варшавські пресові некрологи. Вибір – аналіз – опрацювання» ("Warszawskie nekrologi prasowe 1939-1945. Wybór – analiza – opracowanie"), вид-во Avalon, Kраків 2024, 528 с.

Барви повстання

Picture display

standardowy (864px desktop)

«Колір Повстання 1944. 100 найважливіших фотографій Варшави, яка бореться» ("Kolor Powstania 1944. 100 najważniejszych fotografii walczącej Warszawy"), фот. PIW

Picture image

kolor-powstania-100_800.jpg

Що, якби побачити яскраво-червоні повстанські пов’язки чи оранжево-жовте полум’я, яке сягає блакитного неба? Помітити блідо-рожеву кокарду у волоссі дівчини з фотографії Євгеніуша Локайського (псевдо «Брок»)? Розрізнити відтінки зелені дерев, скупаних в агресивному серпневому сонці чи у лагіднішому, жовтневому? Навіщо взагалі надавати колір фотографіям з Варшавського повстання? На останнє запитання відповідає Кріс Ніденталь, який вибрав з архіву Музею Варшавського повстання сто відретушованих і кольоризованих кадрів:

Така фотографія виглядає сучаснішою, правдивішою, живішою. Кольорове зображення є динамічним і дозволяє побачити більше. Воно відкриває нам інший світ. Навіть якщо ми бачили це фото раніше, його кольорова версія дозволяє зауважити нові деталі, вирази обличчя, жести, об’єкти та постаті на другому чи третьому плані. Нарешті ми можемо побачити повну реальність – як виглядав світ тоді. Наче ми там були.

Природного сприйняття людини, яка бачить світ в кольорі, намагаються досягти з моменту винаходу фотографії. Вже на початку 1840-х років практикували колоризацію дагеротипів, особливо портретів, надаючи таким чином зображенню реалістичного забарвлення чи підкреслюючи статус постаті, наприклад, позолотою. Однак чорно-білі кольори завжди були більш метафоричними, рефлексивними та універсальними. Сьогодні вони переважно асоціюються з історичною чи художньою фотографією. Ці дві перспективи поєднує Марина Амарал, бразильська художниця, яка професійно займається ретушуванням, колоризацією та реставрацією і в якої, окрім культових кольорових портретів Черчилля та Марії Склодовської-Кюрі, також є кольорові зображення в’язнів табору Аушвіц.

Фотографії з Варшавського повстання мають всі відтінки чорного та білого. Лише кілька кадрів – наприклад, ті, які зробила Ева Фаряшевська, – були збережені в кольорі. Музей Варшавського повстання довірив колоризацію професіоналам. Графічні дизайнери студії «Орка» отримали детальні вказівки щодо кольорів фасадів кам’яниць та одягу повстанців. Їм передували поглиблений аналіз текстів цієї епохи та консультації з істориками. Іноді, однак, доводилося довіряти своїй інтуїції, як у випадку з рожевим бантом у волоссі дівчини. Кріс Ніденталь підготував репортерську хронологію бою, подекуди вибираючи малопомітні кадри. Зазвичай вони не є ні ідеально складеними, ні з належною різкістю чи добре експонованими – саме в цих недоліках найкраще видно поспіх, страх і хвилювання. Ці історичні свідчення супроводжують тексти Ґжеґожа Солтисяка, які наближають до нас тодішні події та фрагменти спогадів варшавських вояків і мирних жителів. Як стверджує директор музею Ян Олдаковський, «Колір повстання 1944» може особливо зацікавити молодих відвідувачів, які, відчувши схожі емоції, свої потреби та потреби повстанців, зрозуміють, що «історія все ще жива і сповнена зворушливих, актуальних наративів».

«Колір Повстання 1944. 100 найважливіших фотографій Варшави, яка бореться» ("Kolor Powstania 1944. 100 najważniejszych fotografii walczącej Warszawy"), вид-во. Muzeum Powstania Warszawskiego i Państwowy Instytut Wydawniczy, Варшава 2024, 244 с.

Переклад: Тарас Лильо

Мова Ukrainian

варшавське повстання