Це скульптурна група, в якій партизани представлені так, як Ян Матейко зобразив своїх героїв у «Ґрюнвальдській битві». Тут є динаміка і рух, ейфорія і драматизм, але увічнені у бронзі та граніті. На вершині сходів, що розділили площу, група з понад десяти охоплених повстанчим завзяттям фігур показується у подекуди абстрактній, подекуди реалістичній композиції.
Це повстанці, що билися із гітлерівськими окупантами у серпні 1944 року. Біля підніжжя сходів декілька з них вилазить з каналізаційного люку – це нагадування про евакуацію Старого міста. Тлом для пам’ятника слугує будинок Верховного суду Республіки Польща, збудований 1999 року за проєктом Марека Будзинського. На іншому боці вулиці розташований бароковий Палац Красінських, що цілковито згорів під час Варшавського повстання. Його відбудували після війни. Сьогодні все Старе місто можна вважати макетом у масштабі 1:1, архітектурним симулякром для туристів, де місцеві мешканці з’являються нечасто. Його відбудова у другій половині сорокових років – це окрема захоплива історія.
Варшавське повстання розпочалося 1 серпня 1944 року. Відповіддю окупанта було рішення про цілковите знищення міста та екстермінацію його мешканців. Лише серед цивільного населення кількість жертв досягла 150 тисяч людей. У ході боїв було знищено 25 відсотків міських споруд, а чергові 35 відсотків знищили німецькі руйнівні підрозділи (нім. Vernichtungskommando) після придушення збройного бунту.
Думки щодо цієї події розділені. Говорять про ціну, яку довелося заплатити за це збройне повстання, але й про його неминучість. Особливо в пропаганді часів ПНР рішення про його початок називали безвідповідальним. Можливо, саме тому після 1989 року терези суспільної думки схилилися у другий бік, до утвердження однобічного погляду, що прославляв повстання. Результатом і символом цього процесу став Музей Варшавського повстання, будівництво якого 2003 року ініціював Лех Качинський, тогочасний президент міста. Цей музей, вдаючись до методів розважального парку, наголошує на героїзмі та патріотизмі повстанців, а питання про наслідки повстання, відповідальність та раціональність рішень командувачів тут відсунуті на другий план. З цієї дискусії випливають дві моделі патріотизму – консервативно-національна та громадянська.
Спорудження «Пам’ятника Варшавському повстанню» – це окрема історія, а йдеться в ній про історичну політику ПНР. В офіційній пропаганді роль повстання применшувалася, занижували навіть число загиблих. Також не повідомляли про те, що за рішенням Сталіна з політичних причин вхід Червоної армії до міста затримали. Пам’ять про повстання збереглася насамперед серед мешканців Варшави, найліпшим прикладом чого є «Щоденник з Варшавського повстання» (1967) Мірона Бялошевського, де ця подія представлена з точки зору цивільного населення. З політичних причин, впродовж багатьох років «Пам’ятник Варшавському повстанню» не міг з’явитися, попри оголошення численних конкурсів на його спорудження (наприклад, конкурс на «Пам’ятник Героїв Варшави» 1956 року).
Настрій дещо змінився у вісімдесятих роках, коли, перед обличчям серйозної економічної та політичної кризи та з огляду на дедалі сильнішу антикомуністичну опозицію, влада щораз частіше робила реверанси, зокрема, у бік ветеранів. Історія знову стала розмінною монетою, коли, наприклад, від 1989 року стали відзначати річницю Конституції 3 травня. Змінилося також і ставлення влади до Варшавського повстання. 1983 року поруч із мурами Старого міста відкрили «Пам’ятник Маленькому повстанцеві».
Рішення про спорудження «Пам’ятника Варшавському повстанню» стало лебединою піснею комуністичної влади. Монумент відкрили вже за нових реалій – 1 серпня 1989 року, у 45-ту річницю початку боїв. Рішення про виконання пам’ятника за проєктом Вінцентія Куцьми та Яцека Будина ухвалили в атмосфері скандалу. Проти виступали середовища, пов’язані із повстанням та ідеєю пам’ятника. Вони закидали поширення національної незгоди та утвердження образу поразки повстанців.
Одна з претензій стосувалася також того, що запропонована Куцьмою та Будином форма асоціювалася із соцреалізмом. Такі звинувачення небезпідставні. «Пам’ятник Варшавському повстанню», який ми бачимо сьогодні – монументальний, патетичний, нараційний – справді, коли б змінити пару деталей, міг би виглядати як пам’ятник «Великій вітчизняній війні» з котрогось міста Радянського Союзу.
Вже згаданий тут «Пам’ятник Маленькому повстанцеві» поруч із мурами Старого міста має радикально інший характер. Цю невелику скульптуру Єжи Ярнушкевич створив у 1946 році, тобто відразу після війни. Ідея її перетворення у навмисно камерний та встановлений неначе на узбіччі пам’ятник виникла значно пізніше, і вона також викликала суперечки (позаяк пам’ятник утверджував переконання про участь у повстанських боях дітей). Ця фігурка, однак, упродовж десятиліть була символом пам’яті про повстання, який ставили у домівках серед фотографій та квітів. Сам Ярнушкевич, відомий своїми пізнішими абстрактними творами, висловлював певні сумніви щодо власного пам’ятника:
Сам із собою веду спір про цю скульптуру. Я піддався сентиментальній потребі сплатити борг дітям, що воювали, проте згодом я почав соромитися цієї речі. Закидав собі, що, хоч і несвідомо, я здійснив маніпуляцію із найбільш інтимними почуттями, що занедбав форму заради змісту, що зробив гномика.
Врешті його переконало те, що невеликий розмір пам’ятника (оригінальну фігурку збільшили до висоти одного метра сорока сантиметрів) робить його, власне кажучи, антимонументальним, чи радше мініпам’ятником. Видатний скульптор не уявляв його «повного виконання» у формі, яку має монумент на площі Красінських.
На захист пам’ятника Куцьми і Будина став Артур Жмієвський. У тексті «Прогулюючи» («Wagarując») він згадує свій вступний іспит до Академії мистецтв:
Мене спитали, який з пам’ятників у Варшаві мені найбільше подобається. Я сказав, що Пам’ятник Варшавському повстанню на площі Красінських. За цю відповідь, гадаю, мене позбавили кількох балів.
Жмієвський зауважує, що на відміну від пам’ятників, які вдаються до абстрактних форм (як монумент на згадку про Umschlagplatz на вулиці Ставкі у Варшаві), «Пам’ятник Варшавському повстанню» дієвий, він вражає, хоч би, своєю «коміксовістю».
Абстрагуючись від естетичних аспектів, сила скульптури Ярнушкевича полягає у тому, що спочатку вона стала символом і як такий вкоренилася в свідомості поляків. Тоді як монумент на площі Красінських назавжди залишиться спізнілим реверансом влади ПНР. І його форма утверджує власне таке враження про пам’ятник .
Автор: Кароль Сєнкевич, грудень 2010