Через чотири роки було опубліковано перший роман Ґомбровича «Фердидурке», в якому повністю розкриваються теми, продовжені автором у пізніших творах — проблема незрілості та молодості; «личини», маски, що її людина вдягає перед іншими; роздуми щодо репресивності суспільства та культури — особливо польської, шляхетської, католицької та провінційної.
«Фердидурке» викликала гострі реакції критики, розділивши читачів на прихильників та ворогів Ґомбровича. Книгу оцінили, зокрема, Бруно Шульц і Зофія Налковська. Бруно Шульц писав у рецензії:
У нашій літературі ми давно відвикли від таких потрясінь, від таких вибухів, як роман Вітольда Ґомбровича «Фердидурке». Тут ми маємо справу з надзвичайним проявом письменницького таланту, з новою й революційною формою та методом роману, і, нарешті, з фундаментальним відкриттям, з анексією нової сфери духовних явищ, безпанської й нічийної сфери, в якій дотепер панували лише безвідповідальний жарт, каламбур і нонсенс.
Вітольд Ґомбрович, Венс, 1965, фото Богдана Пачовського
У 1938 році вийшов перший драматичний текст Ґомбровича «Івона, принцеса бургундського» — гротескна п’єса про форму, звичаї та церемонії, що розростаються і сковують індивіда, який не може й не здатен від них звільнитися. Однак цей текст пройшов непоміченим.
Eміграція
За місяць до початку Другої світової війни Ґомбрович сів на борт лайнера, що плив до Аргентини. Війну він провів у Південній Америці, на свідомо обраній еміграції, хоча замкнене середовище польських емігрантів в Аргентині його дратувало та смішило. Довоєнні книги письменника були забуті на батьківщині, за кордоном довгий час він не міг здобути визнання. Ян Котт згадував у виданні «Rzeczpospolita»:
Ґомбрович протягом багатьох років, майже до кінця свого перебування на аргентинській еміграції, жив на межі бідності. Він мав свій власний столик в якійсь непоказній кав’ярні в Буенос-Айресі, де грав у шахи з молодими друзями, жоден з яких тоді ще не був письменником. Сторінка за сторінкою, речення за реченням він перекладав «Фердидурке» іспанською. З моменту від’їзду до Аргентини жодну з його книг не була опубліковано в Польщі. «Івону...» ніколи не було поставлено. Пройшло багато років, перш ніж його ім’я почало бути популярним у світі.
Лише в середині 1950-х років вийшло польське перевидання першого роману Ґомбровича, було опубліковано драму «Шлюб», написану в Аргентині у 1946 році, а також її французьке видання. Люсьєн Ґолдман порівнював «Шлюб» з «Івоною...»:
Ця п’єса є гротесковою, але точною гомологічною транспозицією подій, що в різних формах мали місце в багатьох країнах Центральної Європи та Росії, подій, які, звісно, були представлені в аристократичному та християнському баченні Ґомбровича. (...) Якщо гротескність є спільною рисою обох творів («Івони...» та «Шлюбу»), то у «Шлюбі» вона набуває виразно оніричної форми (...). У 1935 році Ґомбрович оживлює на сцені суспільство, в якому він сам досі живе і до якого продовжує належати; у 1946 році він із відстані відтворює історичний процес, який, на його думку, призвів до знищення історії.
Визнання
Міжнародна популярність Ґомбровича припала на 1960-ті роки. Саме тоді вийшли паризькі видання двох романів: «Порнографії» та «Космосу», а також «Щоденників», які багато літературознавців вважають найвидатнішим твором письменника. А також «Оперети» — гротескового тексту для сцени про історію XX століття та революції. Ян Блонський писав:
Чому оперета? Чому вона асоціюється у Ґомбровича із сучасним мистецтвом, коли майже ніхто з поважних людей театру не зазирає до будівель, де вона проводить свої веселі і дурнуваті обряди? Справа в тому, що оперета, на мою думку, (...) є найбільш конвенційним видом театрального мистецтва. Ніде більше жест не буває стриманішим, ніде стереотип не вихваляється так безсоромно.
Вітольд Ґомбрович, фот. SIPA PRESS / East News
У той час драми Ґомбровича потрапили на закордонні та — з труднощами — на польські сцени. Саме тоді Ґомбрович переїхав до Європи — спочатку на річну стипендію до Західного Берліна, а пізніше оселився на півдні Франції, де помер і був похований.
Вітольд Ґомбрович належить до видатних письменників в історії літератури — хоча б через свою філософію, спосіб конструювання текстів і силу своєї мови. Він невпинно сперечався з польською традицією, історією; однак цей спір був лише відправною точкою для створення текстів, що водночас були і вкоріненими в цій традиції та історії, і універсальними.
Чеслав Мілош згадував:
Творчість Ґомбровича не можна осягнути протягом кількох десятиліть. Вона є пам’ятником польської прози, частиною того цілого, до якого належать також Пасек та Сенкевич. Через тридцять років після смерті автора можна лише запитати, як нинішня Польща співвідноситься з тією, з якою він боровся, намагаючись замість поняття «батьківщини» ввести поняття «синчизни». Чи є вона такою самою, чи подібною до тієї, чи зовсім іншою? На це питання, мабуть, немає відповіді, тим більше, що в жодному літературному творі останніх років Польща не з’явилася «у своєму єстві».
