У серпні 1941 року СРСР та польський уряд на вигнанні підписали угоду про створення Польської Армії на території Радянського Союзу під керівництвом генерала Владислава Андерса. Совіти закликали забути минулі конфлікти й об’єднатися у боротьбі проти спільного ворога – Гітлера. Для Андерса формування цієї армії стало можливістю врятувати польських військовополонених від смерті в таборах. Прибувши до Ґрязовця, він виголосив проникливу промову. Тисяча сімсот ув’язнених, серед яких і Чапський, підготувалися до подорожі через усю Росію, аби приєднатися до Армії. Юзеф провів у радянських таборах майже два роки і тепер потрапив на «нелюдську землю» – «вільний» радянський світ.
Розмови в поїзді із військовополоненими, яких звільнили з інших таборів СРСР, не додавали Юзефові оптимізму щодо долі «зниклих» товаришів. Співрозмовники ділилися історіями про жорстокі знущання в таборах від Львова до Вологди та розповідали, як там гинули польські солдати й офіцери. Дехто розказував про безжальне винищення совітами українців у Галичині. На станціях цивільні відкрито говорили про свою «ненависть до режиму», тоді як на плакатах яскраво майоріли пропагандистські заклики: «Будь героєм!» У «Нелюдській землі» Чапський пише:
В це неможливо повірити. Жодного сліду політруків, всі скаржаться на голод, на те, що нема хліба, що все мусять віддати державі, що хліб видають населенню по 300 грамів, і то не завжди, і що, крім того хліба, вони не мають нічого, вже давно не бачили ні цукру, ні м’яса.
Після тижневої подорожі виснажені, але щасливі польські військові прибули до Тоцька, де базувалася Армія Андерса. Юзеф отримав наказ створити Бюро опіки, яке відповідало за інформування новоприбулих про ситуацію у війську, а також за збір їхніх скарг та запитань. Окрім того, бюро складало списки «зниклих» військовополонених, щоби звертатися до радянської влади з метою дізнатися про їхнє місце перебування.
Для мене цих кілька місяців роботи в Тоцьку, перервані перебуванням у шпиталі і поїздкою в Бузулук і Куйбишев, були повільним щоденним втаємниченням у безмір людських страждань. Я слухав про розбиті сім’ї, пропалих дітей, про вмерлих від голоду, про тисячі товаришів, що загинули в тундрах і шахтах. Найважчим було відчуття безсилля, ми не знали, чи листи, вислані до Куйбишева і Бузулука, чи петиції цих людей дадуть якийсь результат. Але точно знали, що тисячі померлих не повернуться до життя, що тільки невелику частку тих, хто животіє на засланні, вдасться врятувати від смерті.
Восени 1941 року до Тоцька почали надходити тривожні чутки про те, що совіти потопили баржі із польськими солдатами та офіцерами у Білому морі чи Північному льодовитому океані. На кожній із цих барж могло перебувати до чотирьох тисяч осіб. Пізніше цю інформацію підтвердила медсестра, яка почула зізнання від російського військовослужбовця, що брав участь у транспортуванні: він розповів про знищення приблизно семи тисяч поляків у Білому морі. У цей же період Чапський дізнався про масове «вимирання» робітників у Колимі. В останні дні жовтня Бюро опіки склало перший список із чотирьох тисяч прізвищ в’язнів з таборів Старобільська, Козельська та Осташкова. Цей список генерали Сікорський та Андерс презентували Сталіну 4 грудня під час зустрічі у Кремлі. Хоча диктатор показово видав наказ про звільнення усіх польських військовополонених, пізніше стало зрозуміло, що цей документ нічого не означав.
Юзеф Чапський у військовій формі. фот. Літературний інститут у Парижі.
Отримавши нову посаду уповноваженого у справах «ще не повернених полонених», Юзеф продовжував розширювати список незаконно ув’язнених військових, а також тих, кого не могли знайти родичі. Він дізнався про перенесення штабу ГУЛАГу з Москви до Чкалова і вирушив до генерала Насєдкіна. Той повідомив, що польські офіцери, навіть якщо й працюють у таборах, то вважаються там не військовими, а засудженими за кримінальні злочини. Наступного дня Насєдкін із незворушним виразом обличчям попросив надати йому списки, які він «перешле до Куйбишева, у штаб НКВД». Нічого не дізнавшись, Юзеф сам вирушив до НКВД, а потім до Москви.
У лютому 1942 року Чапський остаточно зрозумів, що радянська влада не зацікавлена сприяти в пошуках «польських військових в’язнів». Він переконався у цьому під час зустрічі у Москві з генералом Райхманом. Юзеф привіз меморандум із детальними підрахунками щодо «зниклих» п’ятнадцяти тисяч військовополонених та вказав можливі місця їхнього утримання чи загибелі. Райхман виявився «зовсім не обізнаний» з цією справою, але пообіцяв розібратися. Після дванадцятьох днів очікування, під час телефонної розмови він повідомив, що не зможе зустрітися знову, бо наступного дня виїжджає з міста, а всі матеріали передано з НКВД до НКЗС (Народний комісаріат закордонних справ). На завершення розмови Райхман додав:
… як шкода, що я недостатньо орієнтуюся в цій справі і не можу допомогти підказками.
Поки Чапський їздив у Москву, Польську Армію перевели до Туркестану. Сталін погодився на численні прохання генерала Андерса про передислокацію війська через нестерпні умови в Тоцьку. Поляки не мали достатньої кількості зброї, обіцяної союзниками, а проживання більше нагадувало табірне.
На новій землі антиросійські настрої серед місцевих жителів були надзвичайно сильні: люди розповідали польським військовим про історію свого краю, загарбників-росіян та народні повстання. Юзеф слухав їхні розповіді поки їхав у Янґіюль поблизу Ташкенту, де розташовувався штаб Армії. Цікаво, що через кілька днів після прибуття польські інженери-електрики виявили пристрої для підслуховування в стелях головних кабінетів штабу – радянська влада «підготувала» ці приміщення для новоприбулих поляків. Ставлення «совітів» до колишніх військовополонених залишалося незмінним: надійшла звістка, що з 20 березня вони будуть отримувати лише сорок тисяч порцій їжі. Варто зазначити, що одна така порція відповідала лише 40% раціону англійського солдата, а у війську на той момент перебувало сімдесят п’ять тисяч осіб. У книжці «Без останнього розділу» генерал Андерс описав, як він боровся за збереження чисельного складу армії та добився евакуації до Ірану тих, кого Радянський Союз не міг прогодувати.
На початку квітня 1942 року Чапський став керівником пропаганди польського війська. Протягом наступних двох років Юзеф займався поширенням інформації через часописи, брошури та кінолабораторії. З часом у війську створили відділ шкільництва, який перетворився на «справжнє міністерство освіти Другого Корпусу». До штабу приходили діти із листами-проханнями від своїх батьків про допомогу, завдяки чому у відділах Польської Армії з’явилися школи та дитячі будинки. У штабі проводили зустрічі, де читали твори Міцкевича, Словацького та навіть «темного» Норвіда (так називають його творчість через складність, багатошаровість і насиченість культурними та історичними алюзіями). Чапський невпинно підтримував дух виснажених поляків, які масово помирали від тифу та не мали достатньо зброї для майбутніх боїв, оскільки радянський уряд її «не міг або не хотів давати».
У липні Сталін дав згоду на переведення всієї армії в Іран. Це було одночасно і довгоочікуваним виходом, і втечею з «нелюдської землі».
Іран, тактика війни і роздуми про народ
