Скит – монастирське помешкання на винайм
Скити та специфічні монастирські споруди камальдулів, які зводили в Польщі з XVII століття, тепер стають все доступнішими не лише для ченців. Хоча їхні розміри можуть нагадувати мікроквартири, вони пропонують зовсім інший досвід.
У 972 році виходець із заможної італійської княжої родини Ромуальд (згодом названий Ромуальдом з Камальдолі, канонізований у 1582 р.) вступив до ордену бенедиктинців. Однак пробув він там лише три роки – навіть доволі суворий чернечий статут не задовольняв його: після років безтурботного й переповненого радістю життя Ромуальд хотів присвятити себе молитві й скромній праці наодинці. Він оселився самотньо на маленькому венеційському острові, згодом жив на пограниччі між Іспанією та Францією, у монастирі на Монте-Кассіно та в скиті поблизу Равенни. Незабаром до Ромуальда почали приєднуватися послідовники, прихильники такого ж способу життя. За легендою, під час однієї зі своїх мандрівок уві сні майбутній святий побачив своїх прибічників у білих костюмах, які піднімалися по драбині Якова прямо на небо. Він вирішив, що саме на цьому місці він мусить збудувати для них монастир. Так і зробив.
По всій Італії Ромуальд побудував багато скитів (монастирів, що складаються з комплексів скитів), де поселялися його послідовники. Найвідомішим із них був Камальдолі (Campo di Maldoli) в Тоскані. Саме йому сформований за правилами Ромуальда орден зобов’язаний своєю назвою – камальдули. Нову конгрегацію офіційно затвердив папа Олександр II у 1072 році.
Picture display
standardowy (864px desktop)
Чернець із монастиря за столом у келії. Монастир отців камальдулів на Бєлянах поблизу Кракова, 1940 р., фот. Wydawnictwo Prasowe Kraków-Warszawa/Narodowe Archiwum Cyfrowe (NAC)
Picture image
klasztor_na_bielanach_w_krakowie_nac_2.jpg.jpg
Незважаючи на те, що камальдульський статут базувався на бенедиктинських ідеях, він був суворішим за них. Монахи зобов'язувалися мовчати, дотримуватися суворого посту (ченці взагалі не споживали м'яса), жили окремо в маленьких, позбавлених вигод будинках, об’єднаних у скити. Ченці зустрічалися тільки під час молитви, на свята, лише кілька разів на рік – на спільних трапезах. Вони присвятили себе молитві, покуті та фізичній праці. На знак смирення і розриву зв'язків із попереднім життям монахи голили голови. Згідно з тим, що Ромуальд бачив у своєму сні, камальдули до сьогодні носять білі габіти, але протягом століть середньовічне правило еволюціонувало; сьогодні існують різні його варіанти, засновують жіночі монастирі (камальдульські черниці). Ордени діють у двох різних конгрегаціях: одна — Камальдульська конгрегація ордену св. Бенедикта з генеральним домом у Камальдолі та Конгрегація камальдульських пустельників Коронної гори (Monte Corona). До останньої входять також два камальдульські монастирі, які зараз існують у Польщі.
Picture display
standardowy (864px desktop)
Чернець у саду, поряд будинки при костьолі та монастирі камальдулів на Бєлянах у Кракові, 1934 р., фот. Narodowe Archiwum Cyfrowe (NAC)
Picture image
eremy_klasztoru_na_bielanach_w_krakowie_nac.jpg
Скит Срібної Гори на краківських Бєлянах — єдиний камальдульський скит у Польщі, який існує безперервно з XVII століття. Монастир і комплекс камальдульських будиночків заснував у 1604 році коронний маршалок Миколай Вольський. Під впливом італійських проєктів будівлі зводили на одному з пагорбів поблизу Кракова. Місце було названо Бєляни, тому що білими були чернечі габіти (з тієї ж причини територія навколо монастиря камальдулів у Варшаві також має таку назву). Затишне місце, оточене лісами, чудово підходило для монашого усамітнення – насамперед тут з’явилися будиночки для пустельників. У першій половині XVII століття італійський архітектор Андреа Спецца спроєктував костел у стилі раннього бароко, який пізніше доповнили, з-поміж іншого, ліпнини Яна Батиста Фальконі та картини Томаша Долабеллі. У той час як храм набув багатого барокового оздоблення, будиночки пустельників, як і чернечі келії, були без декорацій, але оточені садами, городами, де працювали монахи. Після смерті членів ордену ховали у склепах під підлогою монастирської костелу; з 1630 р. тут спочиває засновник Срібногірського скиту Миколай Вольський. Сьогодні скит Срібної Гори, пори те, що тут продовжують жити ченціі, можна відвідати, але в поселенні існують суворі правила, яких неухильно дотримуються усамітнені монахи. Наприклад, кожен може відвідувати костел, однак на територію скиту можуть входити лише чоловіки.
Скит ім. П'ятьох братів-мучеників
Picture display
standardowy (864px desktop)
Костел монастиря камальдулів Різдва Пресвятої Богородиці в Бєнішеві, фот.. Monkpress/East News
Picture image
bieniszew_klasztor_en_01376035_0004.jpg
Скит у Бєнішеві біля Коніна, званий Скитом п’яти братів-мучеників, – це другий після краківського чинний камальдульський орден у Польщі, в якому живуть ченці. Його у другій половині XVII століття заснував каштелян Альберт Кадзідловський, який вирішив профінансувати будівництво, коли почув про богоявлення дівчинці з цих околиць. Нові забудови були зведені на місці, де за легендою у 1003 році загинули п'ятеро учнів св. Ромуальда, тобто монахи раннього періоду формування камальдульського ордену. Місце виявилося невдалим, бо збудований на скромні кошти дерев'яний скит незабаром згорів. Зведення мурованих будівель — скитів і костелу — зуміли завершити лише наприкінці XVIII століття. Під час поділів, монастир було ліквідовано, як і багато інших місць такого типу, а ченцям наказано покинути приміщення. Споруди вціліли завдяки магнатам, які викупили їх, намагаючись захистити будівлі від руйнування. У 1880-х роках одним із таких рятівників був Кароль Мєльжинський, а в 1906 році Станіслав Маньковський відремонтував монастир і знову привів сюди монахів-камальдульців. Оточений лісом пізньобароковий костел і розташовані навколо нього побілені будиночки скитників сьогодні можна відвідати; чоловіки можуть входити сюди щодня, жінки – у неділю, на Великдень і Різдво, а також під час відпусту 7 і 8 вересня.
Скит Золотого Лісу в Ритвянах
Picture display
standardowy (864px desktop)
Eremus Silvae Aureae – Покамальдульський монастир «Скит Золотого Лісу» в Ритвянах, фот. Marek Zajdler/East News
Picture image
klasztor_rytwiany_en_01439546_0042.jpg
Проєкт камальдульської фундації в Ритвянах був створений у 1607-1610 роках і базувався на суворих чернечих правилах. Споруди розташували вздовж осі симетрії: центральне місце зайняв костел, навколо якої розставлено інші монастирські споруди, зокрема ряд невеликих скитів для ченців. Більшість камальдульських будівель, що збереглися в Польщі донині, прості й скромні, але в Ритвянах засновник фундації краківський воєвода Ян Маґнус Тенчинський «домовився» з монахами про дозвіл покрити інтер’єр монастирського костелу багатою ліпниною та малярськими декораціями (засновник спочиває в костельній крипті монастиря). На жаль, у 1819 році цар ліквідував монастир, будівлі спорожніли і почали руйнуватися. Комплекс неодноразово намагалися врятувати, сюди поверталися монахи, деякі споруди певний час були світськими. Проте лише у ХХІ столітті знайшлися кошти на капітальну реконструкцію історичних будівель, і в монастирі почав діяти Єпархіальний центр культури та освіти «Джерело», який організовує тут проживання з лікувальною та відпочинковою метою. На території колишнього монастиря є ресторан і готель, до складу якого також входять скити (згідно з зазначеним на сайті прейскурантом проживання для двох осіб коштує 450 злотих). У 1972 році на території Скиту «Золотий ліс» знято кілька серій телесеріалу «Чорні хмари» – цій події присвячено створений на території монастиря музей.
Камальдули з Полькової Гори
Picture display
standardowy (864px desktop)
Реколекційний будиночок. Вигляд зовні. Маріанський монастир (колишній камальдульський) на Бєлянах у Варшаві, 1939 р., фот. . Narodowe Archiwum Cyfrowe (NAC)
Picture image
klasztor_bielany_nac_1.jpg
Третій скит у Польщі, після Срібної Гори поблизу Кракова та Золотого Лісу в Ритвянах, збудований на північній околиці Варшави. За правилами, прийнятими ченцями-самітниками, його звели на вершині пагорба, в оточенні лісів, далеко від міських забудов. Скит і костьол збудовані на так званій Польковій горі, фінансував будівництво король Владислав IV, який таким чином дякував за польський престол і за перемогу у Смоленській війні. Будівництво монастиря почалося близько 1639 року, спочатку були зведені дерев'яні будинки, які поступово замінювалися на муровані; останній із кільканадцяти будинків-скитів був побудований у 1733 році поруч із бароковим храмом в оточенні садів та полів, які обробляли ченці. Як і в Кракові, місцевість назвали Бєляни. У ХІХ столітті, переважно внаслідок репресій після Січневого повстання, цей монастир (інші теж) почав занепадати; тут був будинок для інвалідів війни та сиротинець. У 1918 році священники-маріани відкрили тут чоловічу гімназію, що стало початком нового етапу розвитку округи: у міжвоєнні роки та після Другої світової війни на цій території збудували школу й вищий навчальний заклад. Сьогодні колишній скит є частиною кампусу університету ім. Кардинала Стефана Вишинського і завдяки цьому повністю доступний для відвідувачів.
Picture display
standardowy (864px desktop)
Покамальдульський монастир у Віґрах, фот. Albin Marciniak/East News
Picture image
pokamedulski_klasztor_w_wigrach_en_7.jpg
З семи камальдулських монастирів Польщі монастир у Віґрах був величним, найбільшим і найбагатшим. Додатковою перевагою є його розташування не тільки (як й інші камальдульські кляштори) серед лісів і на узбіччі, а й на півострові, частково оточеному озером. У 1667 році монахи у Віґрах поселилися за рішенням Яна Казимира – вони мали молитися за добробут короля та Речі Посполитої. Ще в XVII столітті тут було збудовано бароковий костел та монастирські приміщення (зокрема будиночки для ченців) у формі витягнутого прямокутника. Сьогодні до реєстру пам'яток внесено кілька цінних споруд, що збереглися в цьому неодноразово розбудованому комплексі. Крім костелу, до його складу входять, з-поміж іншого: будинок монаха-сторожа, годинникова вежа, в'їзна брама, канцлерська каплиця, плебанія і 17 скитів. Після ліквідації монастиря на початку ХІХ століття монахи переїхали до варшавських Бєлян, і монастир занепав, у 1850 році більшість будівель було спустошено. Їхнє відновлення розпочалося у 1920-х роках, перші етапи реконструкції спроєктовані Оскаром Сосновським, а роботи продовжували ще й після Другої світової війни. У 1975 році на території Віґрського монастиря було засновано Будинок творчості, що перебував у власності Міністерства культури і мистецтва. Протягом наступних десятиліть тут було реалізовано багато важливих мистецьких проєктів, а центр у Віґрах став відомим і за межами Польщі. У 2010 році об’єкт повернули католикам. Сьогодні тут діють церковні організації, проводять реколекції та культурні заходи, є ресторан і шинок, а в колишніх скитах можна винайняти помешкання.
Камальдульський монастир у Пажайсле
Picture display
standardowy (864px desktop)
Пажайсляйський монастир камальдулів, Литва, фот. Audrius Venclova/Getty Images
Picture image
lithuania_pazaislis_monastery_gettyimages-1288403100.jpg
Монастир камальдулів у Пажайсле (Литва) заснував великий канцлер литовський Кшиштоф Зиґмунт Пац. Магнат хотів, щоб велична споруда стала нагадуванням про його славний рід. Тому споруди, які зводили тут у наступні роки, не нагадують інші камальдульські монастирі, відрізняються від них формою та оздобленням. Монастирський костел збудовано в центрі, він розписаний фресками та прикрашений великою декоративною ліпниною. Незважаючи на смерть головного фундатора, будівництво змогли завершити на межі XVII-XVIII століть. Поряд із храмом споруджено комплекс скромніших скитів, у стриманіших формах, що відповідало монастирському кодексу; територію монастиря оточувала стіна з величезною оздобленою брамою. З розпуском монастиря монахи-камальдули були змушені залишити Пажайcле, до 1915 року в монастирі жили православні ченці. Сьогодні історичною будівлею розпоряджаються черниці, які люб’язно відкривають її для відвідувачів. Це варто цінувати, оскільки покамальдульська будівля є найбільшим монастирським комплексом у Литві, який також вважають одним із найкращих втілень італійського бароко в нашій частині Європи.
Переклад: Тарас Лильо