Розповідаючи про свою діяльність, ви використовуєте метафору про «зведення мостів» польсько-українських. Одні мости скромні, інші монументальні та престижні. Мені здається, що одним із таких видатних мостів був Кшиштоф Пендерецький.
Перед першим фестивалем «Контрастів» у 1995 році вдалося організувати візит родини Пендерецьких до Львова. Кшиштоф Пендерецький якраз мав концерт у сусідньому Перемишлі. У Спілці композиторів України організували зустріч, на якій був присутній старійшина цього середовища – Микола Колесса. Він помер у 2006 році, коли йому було 103 роки. У залі висів портрет іншого патріарха – Станіслава Людкевича, який помер у столітньому віці 1979 року.
Через рік маестро Пендерецький диригував виконанням Польського Реквієму – концерт увійшов у програму одночасно двох фестивалів, других «Контрастів» та Фестивалю польської культури в Україні – це було дуже важливо для нас, підкреслювало престиж фестивалю. Візит майстра Пендерецького завжди викликав ажіотаж серед журналістів, усі хотіли з ним поспілкуватися. Тоді мені вдалося організувати українську прем’єру «Кредо» в березні 1999 року в Києві і в жовтні того ж року у Львові. Вперше твір було виконано в США, а другою країною стала Україна.
Маестро часто згадував, що його бабуся їздила з Дембиці до Львова на служби до Вірменського собору.
Візит Кшиштофа Пендерецького до Києва у 1999 році був великою медіа-подією. В інтерв’ю майстер згадував, що його батько народився у селі Тенетники під Рогатином. Наступного дня на репетицію оркестру прийшла студентка консерваторії, яка представилася як Любов Пендерецька. Вона розповіла, що її батьки також родом із села Тенетники під Рогатином: «Там усі називають себе Пендерецькими». Я чудово пам’ятаю здивування на обличчі професора.
Перед виконанням «Кредо» у Львові у жовтні того ж року до Тенетників завітало подружжя Пендерецьких. Я також супроводжував їх у цій подорожі. Вже стояла осінь, дороги були не найкращими, але якось добиратися вдалося. Близько двадцяти Пендерецьких зібралося у хаті бабусі студентки Люби, з якою ми зустрілися в Києві і яка була нашим гідом. Серед них Кшиштоф Пендерецький знайшов свого родича, сина брата діда композитора. Був ненабагато старший за Пендерецького. У того дідового брата, напевно, років на 20 молодшого, що колись у багатодітних сім’ях не було чимось надзвичайним, народився син, і так відбулося возз’єднання сім’ї після десятиліть розірваних контактів.
У біографії Кшиштофа Пендерецького більше присутній німецький дід Роберт Бергер.
Маестро неодноразово приймали в Україні, завжди з великою увагою та почестями. Співпрацював із Державною капелою України «Думка». Проте ці українські зв’язки Кшиштофа Пендерецького були відсутні в польському публічному просторі.
Я запитував про ваші відкриття в історії української музики, але ви згадали лише церковну музику. Що було далі?
Мені знадобився час, щоб зрозуміти велич Миколи Лисенка. Його мати навчалася в Інституті благородних дівчат у Петербурзі, спілкувалася з Миколою лише французькою мовою. У Харкові молодий музикант відвідував князя Ґоліцина, друга Бетховена, потім навчався в Лейпциґу, де дружив з Ґріґом – перед ним стояв увесь світ. Раптом ця людина відкриває для себе українську народну пісню. Уявляю: виріс на селі, у важкі часи кріпацтва. У цьому страшному світі було багато прекрасного, були живими древні традиції. У травні, після важкої праці, хлопці збиралися на одному пагорбі, а дівчата на іншому, і перегукувалися один з одним піснями. Ці вокальні симфонії мали бути неймовірними. Ви знаєте пісні, які співають старші поліські жінки, так?
Жоден чоловічий колектив не зможе їх наслідувати, навіть якщо вивчити ці манери з точністю. Той, хто не робить по сто поклонів на день, працюючи в полі, не має такого первісного контакту зі всесвітом, не має відчуття трансцендентності, яке можливе лише в таких архаїчних суспільствах – тільки така бабуся, поєднана з космосом, може так співати. Після першого звуку їхнього співу важко позбутися від враження. А в часи Лисенка, ще до повсюдної присутності т. зв. ЗМІ, цей оригінальний вимір мав бути дуже сильним. Вразлива особистість, якою, безперечно, був Лисенко — навіть відшліфований освітою, з підстриженими нігтями та тісно зав’язаним комірцем — напевно відчув це. Зрештою, тоді це не був виняток – це був напрям у музиці 19 століття, але в українській музиці саме Лисенко показав нам визрівання українського народу, якому – варто підкреслити – тоді відмовляли у праві на самостійність. Лисенко організував хори та гастролі для них, заснував Музичний інститут у Києві. Його роботи цікаві й гарні, хоча можуть і не вразити своєю виразною оригінальністю. Я думаю, що спосіб виконання цієї музики міг би бути кращим. В Україні її досі виконують на російський манер, а Лисенка треба виконувати на німецький манер – як пісні Шуберта, а не пісні Чайковського. Це радянське нашарування на українську естетику тягне такі інтерпретації в інший бік.
Томаш Конєчний та Лех Напєрала мали зіграти пісні Рахманінова та Мусоргського під Цюріхом, але вони зіграють Лисенка. Я думаю, що багато музикантів зроблять те саме. Може, у вас є якісь поради з українського репертуару?
Гарний жест, я дуже радий. Я би міг довго перелічувати. З пісенного репертуару: Сильвестров, Стеценко, Яків Степовий. Варто зайти на сайт Ukrainian Live Classic, який збирає українські партитури від бароко до 21 століття. Останнім часом мене засипають питаннями про український репертуар. Після російської агресії проти України 24 лютого 2022 року в концертні програми польських філармоній увійшло кілька українських творів. Але до того часу це були незвичні винятки, і часто з моєї ініціативи. Саме ця повна відсутність української музики у польських філармоніях стала причиною започаткування фестивалю «Дні української музики» у Варшаві, який вперше відбувся у 1999 році. Один із журналістів після першого фестивалю написав: «Проекти такого високого мистецького рівня, як Дні української музики, не лише інформують нас про те, що відбувається «за кордоном», а й збагачують не надто багате музичне життя в Польщі». Наразі відбулося сім фестивалів. Завдяки дотаціям із бюджету Варшави фестиваль проводиться щорічно з 2019 року.
20 років тому я переконував варшавську оперу поставити «Тараса Бульбу» Лисенка (насправді це основа Лисенка, доповнена Левком Ревуцьким і Борисом Лятошинським). На початку 2000-х років я запросив до Києва Станіслава Лещинського (теоретик музики та менеджер, засновник фестивалю «Шопен і його Європа», у 1998−2003 рр. заступник художнього керівника Великого театру – Національної опери – прим. ред.), з яким ми слухали виконання цієї опери (на жаль, не дуже вдале). Твір не справив враження на Станіслава Лещинського, але відсутність інтересу Великого театру до української опери більшою мірою була зумовлена тематикою, яку вона порушує. Як можна в Польщі показати твір, у якому поляки погані?
Іноді можна, наприклад, в опері «Борис Годунов».
Мені здавалося, якщо навіть у Шекспіра є стільки крові, напруженості, різних сторін конфлікту... То можна було б показати полякам, що українці мають іншу розповідь, ніж подану у «Вогнем і мечем». Я переконаний у цьому дотепер. У фіналі твору Лисенка ватажок козаків вбиває власного сина за зраду, яку вчинив через кохання; він полюбив дочку польського воєводи.
Натомість велику популярність має «Волинь» Войцеха Смаржовського.
Видатний журналіст Віталій Портніков, український єврей – велика постать, – сказав, що в Європі немає прикордоння, де б не пролилася кров. Жорстокі війни вели німці й французи, французи й іспанці, бельгійці й голландці. Ці нації зуміли переступити через історію. Ми якось не можемо пройти через минуле. Хочу вірити, що ця страшна теперішня війна та героїзм українців створять для України простір суб’єктності та кращого пізнання її культури.
Автор: Філіп Лех
Перекладач: Тарас Лильо