Чи ви переглядаєте інформаційні програми впродовж останніх днів?
Це трохи важко, тому що моя дружина просить мене перемкнути на інший канал, бо не може більше на це дивитися, а коли дивиться, то плаче. Натомість, син (з яким ми разом переклали книги Бондаря і Бойченка, а він сам – Артема Чеха, «Точка нуль» та «Район «Д») теж дуже емоційно реагує, хоча й інакше, бо кричить, якщо ми хочемо спокійно пообідати, то з вимкненим телевізором. Тому я сиджу в Інтернеті й лише тоді, коли в кімнаті нікого немає, вмикаю телевізор і перевіряю, що відбувається. А іноді я бачу по телебаченні своїх друзів, наприклад нещодавно в «Kropce nad i» Андрія Бондаря та Андрія Любку.
Українських письменників.
І як би дивно це не звучало, у тій самій програмі я бачив і свого друга Ігоря Бєлова.
Перекладача, який є росіянином.
І блискучого поета, вірші якого я також перекладав. На жаль, є такі ситуації, коли я не скажу, що колективна провина лягає на всіх, але натомість, безсумнівно, це odium якось впливає на всіх. Навіть на тих, кого найбільше поважають, цінують і про кого ми знаємо, що вони не мають з цим нічого спільного, як Ігор, який уже кілька років живе у Варшаві. Таких дилем є більше, тому що перший е-мейл, дізнавшись про цю агресію проти України, я написав своєму угорському другові. Досить провокаційний, бо я запитав його, чи пам’ятає він 1956 рік. Пам’ятає, звісно, бо він мого віку, а я дуже добре пам’ятаю ті події, які були для мене дуже важливими. Тому я запитую його далі, чи пам’ятає він 1968 рік і чи радіє зараз? Крім того, мені на думку спала дурна ідея додати до цього листа фотографію Владіміра Владіміровіча з Віктором Орбаном, які п’ють шампанське. Це фото, зроблене в лютому цього року, я знайшов у мережі... Це якесь божевілля.
Чи є щось, що дає вам крихту надії?
Як свого роду варіант принципу «як тривога, то до Бога», я повернувся до чогось, що мені справджувалося раніше в драматичних ситуаціях. Навіть якщо хтось у сусідній кімнаті реально помирав від раку. Що робити? – думав тоді. Тож я сідав за комп’ютер і перекладав оповідання Сергія Жадана зі збірки «Біґ Мак». Просто сідав. Я не домовлявся з жодним видавцем, отримав від Сергія файл із цією книжкою, яка мала бути його прозовим дебютом. Зрештою, одне оповідання взяла «Literatura na Świecie», натомість уся книжка вийшла у видавництві «Czarne» в перекладі Міхала Петрика. У всякому разі, щодо прози, то Жаданові пощастило, що його перекладає Петрик.
Кого ви зараз перекладаєте?
Я почав відвідувати український портал «Збруч» і читати розміщувані регулярно там тексти. Українські автори блискучі в формах на межі фейлетону та есе. «Збруч» має багато таких шедеврів, які я почав перекладати польською без особливої мети, для того, щоб чимось зайнятися. Бувають втечі у сон, в алкоголь, а моя втеча, мабуть, у переклад. Загалом упродовж кількох днів таких текстів назбиралося близько десяти, адже є Юрій Андрухович, Андрій Любка, Андрій Бондар, Василь Махно, Олександр Ірванець, Олександр Бойченко, Юрій Винничук і Тарас Прохасько.
У це важко повірити, що бомби падають на українські міста, а ми можемо тут читати їхні есе, написані з війни.
Антологія цих текстів була би документом, записом того часу. Зворушливим не тільки для мене, хто знає цих людей. І коли мені зателефонував Артур Буршта з «Літературного бюро», йому ця ідея сподобалася. Він сказав, що треба щось зробити і висловив готовність змінити свої видавничі плани на 2022 рік, а також, що хотів би видати антологію зі ста українських віршів, на кшталт «Антології 100 поезій з англійської мови», яку свого часу підготував Єжи Ярнєвіч.
Тим часом Сергій Жадан публікує у своєму Facebook репортажі з блокадного Харкова.
Сьогодні я шкодую, що ніколи не був ні в Харкові, ні в Одесі. Уже 2014 року я відчув, що проґавив свій шанс, бо кількома роками раніше, маючи вибір із двох літературних подій, одна саме в Криму, я вибрав іншу, ближчу. І тепер я, мабуть, не побачу Крим на власні очі. І це не буде таким приводом для гордості, як те, що я ніколи не був у НДР (сміється). Але є в цьому якесь парадоксальне щастя, адже по-іншому сприймається нещастя, що стосуються місць, які ми бачили ще до того, як вони зазнали лиха, аніж такі нещастя, що трапляються в місцях, які ми ніколи не бачили своїми очима.
Чи пам’ятаєте свою першу подорож до Києва?
Так, це був 1989 рік і взагалі перша подорож... (тиша)
Про що ви зараз думаєте?
Я вагаюся, як сказати – на Україну чи в Україну. Ну, бо не скажу польською, наприклад, «щось трапилося в Угорщині» (літературною польською – na Węgrzech, тобто «на Угорщині» - прим. ред.). Але зараз я починаю відчувати схильність здатися і почати говорити всупереч правилам польської мови – не на Україні, а в Україні. Отже, це була моя перша спланована поїздка в тому напрямку 1989 року. Коли я проїжджав через Чернівці та Львів, повертаючись до Польщі з Болгарії.