Не він один. Наскільки не було б польського терапевтичного кіно без відваги Кошалки, настільки воно точно було б іншим без Марцеля та Павла Лозінських, двох видатних документалістів, які у своїх фільмах визначали межі автотематизму, пропонуючи зовсім інші способи розповіді про себе.
Все почалося з фільму Марцеля Лозінського 2011 року «Тоні та її діти», в якому видатний режисер змагався з правдою про своє дитинство. На перший погляд, тут не відбувалося нічого особливого: вже немолодий режисер сидів за столом з двома друзями, згадуючи минуле, а точніше, своє дитинство в дитячих будинках. Усіх трьох туди помістили за бажанням їхніх батьків, які після Другої світової війни вирішили будувати комунізм і довірити своїх дітей державі. Лозінський розповідав про свій найбільш болісний життєвий досвід, але водночас «ховався» за спинами своїх друзів. Він не висував різких звинувачень, а створив зворушливий портрет зранених людей, які постраждали від рішень батьків і борються з наслідками впродовж усього життя.
Цей психотерапевтичний документальний фільм відкрив новий розділ у творчості Лозінського. І це був не останній такий фільм у його творчому доробку. У 2013 році Марцель Лозінський та його син Павел, також видатний режисер-документаліст, презентували один із найбільш неординарних кінодиптихів у історії польського кіно. «Батько і син» та «Батько і син у подорожі» спочатку задумувалися як один фільм, як розповідь про спільну подорож кемпером по Європі. Однак подорож закінчилася конфліктом, і замість одного фільму вони створили два документальні фільми – надзвичайно схожі і водночас цілковито різні. В одному ми могли почути звинувачувальний тон пораненого сина, в іншому – ухильні й самовиправдовувальні пояснення батька, який не завжди добре виконував свої батьківські обов'язки. З тих самих матеріалів вони створили окремі й прекрасні фільми – історії про батьківські невдачі, кривди, які треба висловити, й про неможливість примирення.
Натхненний цією особистою кіноподорожжю, через три роки Павел Лозінський створив фільм, без якого сучасне терапевтичне кіно точно не існувало б – «Ти не уявляєш, як сильно я тебе кохаю». У ньому він показав терапію двох жінок, матері та її доньки, які в присутності й під опікою психіатра й психотерапевта професора Богдана де Барбаро намагалися вирішити проблеми, що накопичувалися між ними протягом багатьох років. Його фільм став психологічним експериментом: хоча зображені жінки насправді не були родичками, катарсичний, терапевтичний процес, який вони відчули, виявився справжнім. Разом із ними через катарсис пройшли й ми, глядачі, втягнуті в розмову про проблеми, які для більшості з нас теж є актуальними.
Розвертання камери