Протягом минулих дванадцяти місяців у польському кіно не було фільму більш завершеного, який би так переконливо поєднував емоційну доступність з інтелектуальною проникливістю, а індивідуальний портрет героя трактував як фрагмент великої розповіді про історію, політику і світ глобалізму.
У фільмі «Дитина з попелу» («Dziecko z pyłu») Вероніка Млічевська розповідає історію Санґа, в’єтнамця, який лише після п’ятдесяти дізнається про особу свого біологічного батька – американського солдата. На зламі 1960-1970-х років той проходив службу у В’єтнамі і, залишаючи Азію, не знав, що незабаром народиться його дитина. Санґ, який виростав без батька, а згодом був покинутий і матір’ю, ніколи не переставав мріяти про возз’єднання своєї родини.
Млічевська уважно стежить за його шляхом до побудови стосунків із щойно пізнаним американським батьком, створюючи інтимний портрет людини, ув’язненої у власному минулому. Вона супроводжує героя з камерою і робить нас учасниками його шляху – позначеного болем, приреченого на розчарування.
«Дитина з попелу» – фільм зворушливий, але такий, що уникає легкого мелодраматизму. Водночас це глибока діагностика постколоніального світу, в якому політичні й фінансові інтереси Заходу змінюють життя цілих народів, а також оповідь про спробу залікувати глибокі психічні рани. Цей гіркий, хоча й не позбавлений комедійних акцентів фільм у 2025 році став одним із найчастіше нагороджуваних польських документів. Він здобував відзнаки на фестивалях у Кракові, Чикаго, Мілані, Ханьї, Варшаві та Салоніках.
«Silver», реж. Наталія Коняж