Бути, як Богуміл Грабал
Тим паче, що вона вже дочекалася молодих митців на чолі з Ґжеґожем Ярошуком, який після «Кебабу і гороскопу» завдяки наступним фільмам та серіалам доводить, що комедія може бути способом опрацювання найсерйозніших екзистенційних тем. У драматичній комедії «Близькі» молодий режисер (а також викладач згаданої кіношколи в Лодзі) вкотре показав, що сміх і емоції можуть йти пліч-о-пліч, а в польському кіно можна виробити власний стиль, де гротеск поєднується з ніжністю до героїв. В інтерв’ю Бартошу Марку для «Кіно» режисер зауважив:
Це почуття гумору, завдяки якому легше сприймати повсякденні абсурди. У ньому є щось комедійне і трагічне, смішне й серйозне водночас. Це допомагає нам приборкати наші слабкості та зберегти рівновагу. (…) Це дозволяє торкнутися багатьох тем, іноді болючих, і добути з них і трагізм, і комізм. Ця двозначність абсурду мене дуже цікавить. Завдяки цій двозначності глядачі можуть охопити обидві сторони одного досвіду і, як наслідок, дистанціюватися від героїв — і від самих себе. Тоді можна поглянути на реальність зовсім з іншої точки зору».
Мистецькі та комерційні успіхи молодих польських творців дають надію на зняття своєрідної анафеми з польської комедії. Польська комедія роками була предметом сором’язливого захоплення. З одного боку, до пандемії вона збирала в кінотеатрах кілька сотень тисяч глядачів, але не була належно оцінена ні критиками, ні глядачами. Досить поглянути на дискусії в Інтернеті щодо таких фільмів, як «Лейдіс» і «Тестостерон» Анджея Сарамоновича (безсумнівні комедійні хіти), або навколо польської стендап-комедії (набирає ваги, про що свідчать тисячі переглядів на YouTube), щоб побачити, як польський глядач роками соромився власного почуття гумору і ставився до рідної комедії, як до насолоди, за яку соромно. Сьогодні ця ситуація, здається, змінюється. Молоді кінематографісти перестали боятися комедії, а глядач її соромитися.
Автор: Бартош Стащишин
Переклад: Тарас Лильо