Ґданськ 82’ – воєнний стан польського кіно

Chris Niedenthal, Warszawa, grudzień 1981. Pierwsze dni stanu wojennego. W kinie Moskwa wyświetlano film Francisa Forda Coppoli "Czas Apokalipsy", fot. materiały promocyjne, default, Кріс Ніденталь, Варшава, грудень 1981. Перші дні воєнного стану. У кінотеатрі «Москва» демонструвався фільм Френсіса Форда Копполи «Апокаліпсис сьогод

#кіно

Коли у 1982 році влада ПНР призупинила проведення Кінофестивалю в Ґданську, польське кінематографічне середовище опинилося на роздоріжжі, а для частини митців це політичне рішення зруйнувало мистецькі плани й майбутні кар’єри. Чому дійшло до скасування події? Хто заплатив найвищу ціну за це рішення? І нарешті – кого оминули фестивальні нагороди? Запрошуємо на фестиваль, якого не було.

Злам 70–80-х років був для польського кіно особливим періодом. У суспільстві наростали опозиційні настрої, а підбадьорене ними кінематографічне середовище дедалі охочіше вступало в полеміку з офіційним баченням світу, яке представляли комуністичні пропагандисти. Незабаром мала народитися «Солідарність», на екранах з’явилися молоді та гнівні творці кіно морального неспокою, а хоча цензорські полиці й надалі були повні фільмів, заборонених владою, подих історії приносив надію на зміни.

Бунт кінематографістів

Picture display

standardowy (864px desktop)

На знімку: виступає Анджей Вайда, сидять справа: Агнешка Голланд, керівник кіновиробництва Барбара Пец-Слєсіцька, кінокритик Казімєж Журавський під час пресконференції після показу фільму «Любитель» у Домі Техніка NOT, VI Фестиваль польських художніх фільмів у Ґданську, 1979, фот. Стефан Крашевський/PAP

Picture image

wajda_festiwal_filmowy_w_gdansku_1970_pap_19790913_008.jpg

Напруження між владою та середовищем кінематографістів зростало протягом кількох років, а його показовий вибух стався 1977 року під час Форуму Спілки польських кінематографістів (SFP), який традиційно відбувався в рамках ґданського фестивалю. Це був особливий випуск події: саме тоді в конкурс потрапив «Людина з мармуру», за який Анджей Вайда всупереч політичним керівникам отримав легендарну цеглину – найвідомішу неофіційну нагороду в історії фестивалю. Щорічний Форум SFP став ареною боротьби з владою, яку тоді представляв міністр культури Януш Вільгельмі. У книжці Анни Врублевської «Фільм із краєвидом на море» Януш Заорський згадував: «Вільгельмі був здивований. Він не розумів, що сталося. Ніколи не припускав, що все кінематографічне середовище виступить проти нього. А влада, зі свого боку, не могла ж бо виступити проти всіх, адже в наших лавах були також правовірні колеги з партії».

Подібно описував цей час Януш Кійовський, провідний творець кіно морального неспокою:

Форум спілки кінематографістів був найважливішим на тих фестивалях другої половини 70-х. Єдина нагода, щоб «вдарити» по владі. Викричати їй у вічі те, що нас насправді болить. Тож ми кричали… А вони – на диво – слухали. Це було як висвердлювання скелі. Як дроблення молотком великої бетонної брили.

Температура кінематографічних сутичок із владою з кожним роком зростала, а режисери молодого покоління говорили про навколишній світ дедалі сміливіше й голосніше. Сміливості сприяли й суспільні настрої. «Все відбувалося тоді в аурі опозиційності», – занотовував Тадеуш Соболевський, згадуючи, що коли 1979 року на фестивалі було представлено «Кунг-фу» Януша Кійовського, фінальний жест піднятої догори руки провіщав «настання якоїсь великої хвилі. Тією хвилею була «Солідарність»».

Навіть в офіційній «Фестивальній газеті» 1979 року писали: «Кіно морального неспокою нарешті видно – неозброєним оком. Кіно без фривольного підморгування; без проголошення нібито очевидних істин; без принадних алюзій і того, що, проголошуючи себе «сміливістю», виявлялося щонайбільше бутафорією».

Валенса з кінематографістами

Відсутність фестивалю мала тривати протягом наступних двох років, що стало для середовища величезним ударом. Запровадження воєнного стану призвело до поділів серед кінематографістів. Митці оголосили бойкот Польському телебаченню, а ті, хто з різних причин погоджувався на співпрацю, зустрічалися з осудом у професійному середовищі. «Ембарго» не поширювалося лише на фільми для молодих глядачів, які вся галузь розглядала як спосіб виховання нової публіки. Завдяки цьому саме під час воєнного стану стало можливим підготувати, зокрема, «Академію пана Клекса» Кшиштофа Ґрадовського.

«Намистини однієї вервиці» у режисурі Казімєжа Куца [галерея]

Embeded gallery style

display gallery as slider

Зникнення фестивалю з культурної мапи стало випробуванням для польського кінематографічного середовища, а частину створених у цей час творів було представлено поморській публіці 1984 року, коли після завершення воєнного стану фестиваль знову ожив. «Аустерія» Єжи Кавалеровича, особисте opus magnum режисера, тоді здобула «Золотих левів», «Дантон» Анджея Вайди отримав Премію журналістів, а серед представлених фільмів були також «Був джаз» Фелікса Фалька, «Крик» Барбари Сасс, «Сексмісія» Юліуша Махульського та «Конопєлька» Вітольда Лещиньського.

Не всі фільми мали таке щастя. Деякі з них, як-от «Випадок» Кшиштофа Кесьльовського та «Допит» Ришарда Буґайського, на кілька років застрягли на полиці, а фестивальні нагороди здобули відповідно 1987 та 1989 року. Нещасливців було більше, а найбільшим із них виявився Тадеуш Юнак, чия стрічка «Ігри та забави» 1982 року – оповідь про поділену Польщу початку 80-х – так і не потрапила на екрани. На фестивальну прем’єру фільм чекав аж до 2022 року, коли організатори ґдинської імпрези вшанували дві «небувалі» її edycje, організувавши окремий конкурс для фільмів-жертв воєнного стану.

Воскреслий фестиваль

Picture display

standardowy (864px desktop)

Кадр з фільму «Долина Ісси» у режисурі Тадеуша Конвіцького, 1982. На знімку: Тадеуш Худецький, Анна Димна, Константи Ширко, фот. WFDiF /зі Студії фільмової «Зебра»/Фільмотека Народова – Інститут аудіовізуальний

Picture image

dolina_issy_fn.jpg

«Цього року ми вирішили відвернути злих духів воєнного стану і в рамках перформативної забави організувати цей фестиваль, якого не було – скликати журі та присудити нагороду», – писали організатори події. Її ініціатором був Мілош Стельмах, краківський кінознавець, натхненний книжкою Тадеуша Любельського Historia niebyła kina PRL, виданою 2012 року, яка описує фільми, що ніколи не були зняті.

До конкурсу обрали вісім творів, створених під час воєнного стану, які ніколи не дочекалися прем’єри на ґдинському фестивалі. Серед них були: незвичайний «Форт XIII» Ґжеґожа Крулікевича, «Долина Ісси» Тадеуша Конвіцького, «Нудна історія» Войцеха Єжи Хаса за Чеховим, «Дебютантка» Барбари Сасс, «Відплата» Томаша Зиґадли, дістрані з архіву «Ігри та забави» Тадеуша Юнака, «Прогноз погоди» Антоні Краузе, а також «Вовчиця» Марека Пєстрака – один із небагатьох горорів в історії польського кіно.

У розмові з Адріаною Продеус та Пьотром Ґоцьким Стельмах говорив у Радіо Друга програма:

Повернення до тих років і уважний перегляд цих фільмів став надзвичайною пригодою. […] Я відкрив, що в них з’являється багато несподіваних змістів, які не асоціюються з історією польського кіно, а воно на початку 80-х було дуже політизованим. […] Йдеться про вибір шляху або підсумок того, наскільки попередні вибори виявилися вдалими. Повторюється певний песимізм, такими є ці діагнози, у більшості випадків це якась гіркота й нереалізованість. Можливо, історичний момент, початок 80-х, нав’язував митцям цей песимістичний погляд.

«Фестиваль, якого не було.…» був не лише оглядом, а й повноцінним конкурсом. Організатори скликали журі з осіб, народжених у 1982–1983 роках, де поряд сіли Каспер Байон, Дорота Масловська та Пйотр Курпєвський, у проф. Тадеуша Любельського замовили рецензію з фестивалю, а переможець – «Відплата» Томаша Зиґадли – отримав у нагороду… цеглину, що відсилала до славнозвісної нагороди Анджея Вайди 1977 року.

Так ось, із плином років вдалося вигнати з польського кіно духів воєнного стану, закриваючи історію небувалого фестивалю, який на початку 80-х змінив польське кіно.

Мова Ukrainian

польське кіно