«Відбитки»
Останнім фільмом Вайди стали «Відбитки» ‒ розповідь про те, як комуністична влада нищила видатного митця, непокірну людину, який противився доктрині соцреалізму.
Дія фільму відбувається в 1948-1952 роках, а його головним героєм є Владислав Стшемінський (1893-1952), піонер польського авангарду 1920-30-х років, теоретик мистецтва, педагог у Вищій школі мистецтва у Лодзі (яка зараз носить його ім’я).
Не дозволяючи, аби політика втручалася у його творчість, Стшемінський ішов власним мистецьким шляхом, що не погоджувався із офіційною доктриною: «вірний шлях у мистецтві ‒ це описувати історичне зусилля народу під керівництвом партії та сутність соціалістичних суспільних і цивілізаційних змін».
В своєму інтерв’ю, режисер підкреслював, що своїм фільмом він прагне «перестерегти від інтервенції держави в справи мистецтва». Вайда розповідав:
Ми стикаємося зі спробами влади втручатися в мистецтво. Вона каже про те, як має виглядати національне мистецтво, що може зватися мистецтвом, а що ним зватися не може. Я зробив фільм про події з минулого, який говорить, що це не справа влади ‒ втручатися в мистецтво. Для того, аби ним займатися, є митці, а не влада. Якщо ситуація така, що голос митців стає важливим, суспільство цей голос зрозуміє й прийме таке мистецтво, яке ті митці створюють. Немає приводу, аби штучно це політизувати.
Цей фільм Вайди в 2016 році обрали польським кандидатом на Оскара.
Вайда в театрі
Вайда дебютував у театрі в Ґданську, де поставив у 1959 році «Капелюх, повний дощу» Майкла Гаццо. В 1963 він розпочав співпрацю зі Старим Театром у Кракові, з яким пізніше був пов’язаний багато років. Першим спектаклем Вайди там було «Весілля» Станіслава Виспянського. Також у 1960-тих роках він був режисером у Театрі Атенеум у Варшаві.
Важливим спектаклем стала «Справа Дантона» Станіслави Пшибишевської (1976) в Сучасному Театрі. Цього разу Вайда відмовився від театральних ефектів, зосереджуючи всю увагу публіки, що розміщувалася по обох сторонах простору гри, на суперечці головних протагоністів. Глядачі приймали участь в дії. Були то депутатами Конвенту, то членами Трибуналу. Наступний рік приніс прем’єру в Театрі на Волі у Варшаві. Вайда поставив «Коли розум спить» Антоніо Бауеро Вальєхо ‒ про Франциско Гойю.
Своїми спектаклями 1970-х років Вайда посів місце серед найвидатніших польських театральних творців. Подією стало «Із бігом років, із бігом днів...» (1978), величне видовище про Краків часів Молодої Польщі. Так само, як у фільмі, на сцені Вайда не боявся вмішуватися в політичні суперечки. Так було у випадку «Антигони» Софокла (1984), яку він поставив у реаліях воєнного стану. Не боявся і експериментів: у 1989 році взяв Терезу Буджиш-Кшижановську на роль Гамлета в однойменній постановці.
Кілька своїх постановок Вайда опрацював наново для телебачення, між іншим, «Листопадову ніч» у 1978, а в 1980 на основі «Із бігом років, із бігом днів...» був знятий телевізійний серіал. В 2001 році він підготував телевізійну інсценізацію «Червневої ночі», останнього оповідання Ярослава Івашкевича про кохання та патріотизм, заплутані у важкі долі людей після придушення Січневого повстання.
Школа Вайди
У 2001 році Анджей Вайда та Войцєх Марчевський заснували кіношколу. Спираючись на концепцію моделі «Фільмової групи», вони зробили наголос на ефективності групової роботи та співпраці поколінь, запропонувавши унікальну для Європи програму, яка поєднує навчання з кіновиробництвом, орієнтовану на професіоналів у сфері кіно.
У рамках програм школи свої проєкти розвивають і часто реалізують найцікавіші режисери молодого покоління — як польські, так і іноземні. Станом на сьогодні тут створено понад 50 документальних і художніх фільмів, а також 200 короткометражних. Ці фільми входили у склади конкурсних програм і неодноразово здобували нагороди на найпрестижніших фестивалях, зокрема на Берлінале, у Сан-Себастьяні, Карлових Варах, на Hot Docs, IDFA, DOK Leipzig, а також висувалися на Європейську кінонагороду.
Школа працює під почесним патронатом Європейської кіноакадемії.
У 2011 році, продовжуючи місію Школи, Анджей Вайда та Войцєх Марчевський заснували кіностудію Wajda Studio, яка спеціалізується на авторських кінопроєктах.
Нереалізовані проєкти
Тадеуш Любельський пише, що у 1957 році Вайда разом із Марією Котковською написав сценарій, що спирався на реальні події. «Ми самі на світі» ‒ історія про підлітка, який заховав у руїнах вагітну подругу та сам прийняв роди. Наступний нереалізований проєкт режисера носив назву «Залещицьке шосе», але він зупинився ще на етапі написання сценарію. В 1961 році режисер мріяв про реалізацію видовищного історичного фільму. Але ані «Хрестоносців», ані «Прийдешню весну»*, до якої він пізніше кілька разів повертався, він так і не реалізував.
В 1970 році він мав знімати фільм про сучасне кохання під назвою «Типовий випадок». Мала це бути історія хлопця «...з провінції, який не поступає в університет у Варшаві і ‒ бажаючи дорівнятися своїй дівчині, що зайнята в студентському театрі ‒ починає працювати медбратом у психіатричній лікарні, де він опитує пацієнтів, чудових людей, які не витримали напруження сучасного життя». Але сценарій так і не з’явився.
Перед «Пілатом та іншими» також був інший, нереалізований проєкт. Вайда, інспірований «Євангелієм від святого Матвія» П’єро Паоло Пазоліні, в 1966 році працював над сценарієм, в якому «...в першій сцені, що відбувається у 1945 році, Марія, проста дівчина, біженка, що мандрує під опікою старшого чоловіка, Йосипа, народить Христа на зруйнованому вокзалі. Мине двадцять-скількісь-там років, і ми зустрінемо сучасного Ісуса в оточенні учнів: Петро буде веселим культуристом, Іван ‒ довговолосим співаком, Юда ‒ телерепортером». В 1970 році проєктом зацікавилися в Німеччині. Сценарій «I.N.R.I.»* написав Януш Гловацький та Мацєй Карпінський. Але зняли тоді фільм по книжці Булгакова.
Ще одним нереалізованим фільмом Вайди стало «Покликання» про обов’язкове річне стажування в копальнях чи в гуті для шльонських студентів духовної семінарії після другого року навчання. Сценарій він написав, але фільм зняти не вдалося. «Я по-справжньому жалкую про невелику кількість нереалізованих проєктів, але цей ‒ оплакую дотепер», ‒ написав режисер у автобіографії.
Авторка: Моніка Мокшицька-Покора, 2003
Переклад: Сергій Легеза
* «Прийдешня весна» ‒ роман Ст. Жеромського, дія якого розгортається під час подій, пов’язаних із відновленням Польщі після розпаду Російської імперії та розповідає про Цезарія Барику, поляка, народженого в засланні. Відкриття батьківщини, яку він ніколи не бачив ‒ і розчарування в ній ‒ становить сюжет роману.
