У тому ж букварі Копчинського читаємо: «Заздалегідь навчися бути задоволеним своїм становищем. Ти потрапив у нього завдяки Богові, який позначив цей шлях до твого земного та вічного щастя». Упродовж ХІХ століття підручники закріплювали соціальні відмінності – видавали окремі букварі для сільських, міських дітей, а також для дітей з вищих верств суспільства. І, як у наведеній вище цитаті, читанки переконували дітей з нижчих класів, що вони повинні змиритися зі своєю долею (заохочування покращити своє становище шляхом здобуття знань і праці почали з’являтися в другій половині ХІХ ст.).
Букварики для дівчаток і хлопчиків різнилися за змістом. Наприклад, погляньмо на викладені в навчальній програмі принципи, які зазначені в постанові під назвою: «Організація міських і сільських початкових шкіл», що регламентувала навчання в період Варшавського герцогства і Конгресового Королівства:
У сільській школі діти повинні навчатися: читанню та письму, рахувати на пам’ять та цифрами включно до правила трьох, етики і релігії. В останньому, третьому класі корисними будуть знання про охорону здоров’я та сільське господарство: про посів трави, пасіку, розведення та лікування худоби тощо. Також слід навчитися вимірювати землю, знати одиниці міри, ваги, рахувати гроші, ознайомитися з правами щодо взаємовідносин у суспільстві. Навесні та восени діти навчатимуться доглядати за фруктовими деревами, овочами та корисними рослинами. У міських школах додадуть уроків, під час яких діти отримають корисну для торгівлі та підприємництва інформацію, а також занять з малювання. Дівчат навчатимуть виконувати жіночу працю, вести господарство.
Стефан Ружанський, «Найлегший буквар, або Навчання письма й читання у школі та вдома», 1906 р., фото: Polona.pl
Тоді Палата народної освіти рекомендувала так званий «Буквар Вольського», автором якого був піяр Костянтин Вольський, виконувач обов’язків директора Редакції елементарних книжок. Цей буквар, розроблений відповідно до нової фонетичної (звукової) методики навчання грамоти, уперше виданий 1811 року у Варшаві і протягом наступних двох десятиліть його перевидавали вісім разів. Власне навчанню передували бесіди, метою яких було спонукати дитину до науки та пробудити її зацікавлення. Відправною точкою навчання за цим букварем були цілі речення, і діти спочатку вчилися розпізнавати слова, потім склади і, нарешті, голосні та приголосні звуки – цей метод пізніше використав Мар’ян Фальський у найвідомішій польській абетці.
У ХІХ столітті з'явився новий тип букваря: його основу складали оповідання з сюжетом світського змісту, які нам відомі з читанок початкової школи. Яскравим прикладом тут є неодноразово перевидане «В’язання Геленки» (1823) Клементини Гофманової, уродженої Танської – покровительки шкіл, першої польки, яка заробляла на життя оплачуваною педагогічною працею, а також єдиної людини, чиє серце спочиває на Вавелі. Її діяльність орієнтувалася на принцип: «Всі польські діти — мої діти». Книжечка «В’язання Геленки» (1823) була призначена для трирічної дитини й написана з думкою про Геленку Тарчевську, племінницю авторки, яка розповідає про один день із життя чемної Геленки, яка вчиться читати, шиє собі підв’язку, відвідує бабусю, гуляє з сім’єю в Саському саду, дає бісквітний коржик бідній матері з дитиною.
Крім того, на ринку було багато дешевих брошурок для того, щоб навчитися читати, які зазвичай складалися з незв’язаних між собою складів і речень, іноді доповнені молитвами. Про таке практикування Авґуст Єске писав:
Досі букварі складалися приблизно так: брали алфавіт, подавали навчальний матеріал, додавали кільканадцять коротеньких оповідань, віршиків і казок з ілюстраціями, таблицю множення й ділення — ось і Буквар готовий. А Автор? Автор бере ноги в руки! бо що йому ще до дитини [...] І таку порожнечу з кількох аркушів, бездумну й темну, глуху, як ніч, голу, як скелет, віддавали батькам у руки лише для того, щоб зміцнити їхню віру в те, що перше навчання дитини не таке важливе і що його можна проводити просто так, без будь-якого клопоту чи ефективного планування [...].
Буквар Казимира Промика, 1889 р., фот. , 1889, фот. Педагогічна воєводська бібліотека у Кракові
Проте були видані й брошури, які допомогли сотням тисяч дітей і дорослих подолати неписьменність. Великі заслуги на освітянській ниві мав педагог і народний діяч Конрад Прушинський, який працював на окупованих після поділів Росією польських землях. Прообраз свого букваря він намалював на стіні стодоли в Калушині під Варшавою, де навчав селян грамоти. Трохи згодом (під псевдонімом Казімєж Промик) він видав власний «Буквар, з яким ти навчишся читати за 5 або 8 тижнів» (1875). Підручник мав скромний вигляд, а тому коштував дешево (5 ґрош) — упродовж наступних тридцяти років продано понад мільйон примірників. У своїй боротьбі за «письменну націю» Промик заохочував своїх учнів передавати набуті знання далі:
Брате, коли вмієш читати і хочеш зробити добру справу, навчи читати того, хто ще не вміє. Бог Тебе за це винагородить, а той, кого ти навчив грамоти, завжди буде Тобі вдячний, бо Ти дав йому більше, ніж купу золота.
Він не зупинився на досягнутому, розробляв наступні книжечки «для покращення техніки читання», а одна з них, «Наука читання в малюнках для використання у школі, вдома та для самоосвіти» (1879), була визнана Лондонським педагогічним товариством у 1893 році як найкращий підручник для навчання грамоти в Європі. Оскільки книжки Промика були адресовані не лише дітям, а й дорослим, вони містили моралізаторський зміст, спрямований, зокрема, проти алкоголізму в польському селі. Таким чином селяни вчилися читати речення на кшталт «П’яниця любить горілку, а п’яницю ніхто не любить» або «Гидко, коли п’є чоловік, але набагато огидніше, коли п’є жінка».
