У наступних сценах свого фільму Мацєй Дриґас розповідає нам про найважливіші події минулого століття, щоразу дивлячись на них з огляду на титульний транспортний засіб. Це потяги дозволяють людям, які шукають кращого життя, мігрувати, а в інший час перевозять солдатів на фронт Першої світової війни. В залізничних вагонах транспортують артилерійські снаряди, а також полонених обох воєн. У поїзди, що вирушають з мегаполісу, англійки саджають своїх дітей, щоб вони були у безпеці під час бомбардувань Лондона, а нацистські злочинці на потягах везуть своїх жертв до концентраційних таборів…
Однак «Потяги» – це не звичайна реконструкція історії ХХ століття. Це зворушливо сумний діагноз схильного до самознищення людському виду. Поїзд, технологічне диво, яке змінило цивілізацію у ХІХ столітті, у творчості Дриґаса стає символом людських прагнень – не лише до свободи, а й до панування та руйнування. У цьому контексті особливо гірко звучать слова Франца Кафки у вступі до фільму: «Є багато надій. Нескінченна кількість надій. Але не для нас».
Режисер складає цю розповідь з історичних матеріалів, знайдених у 46 кіноархівах в усьому світі. Вони захоплюють своєю красою, символічною силою (фантастичним є кадр, в якому з вікон потяга стирчать десятки рук, піднятих у фашистському салюті) та динамічністю (сцени повітряних боїв). Фільм містить матеріали з Національного архіву Британського інституту кінематографії (BFI National Archive ), французького Gaumont Pathé, німецького Бундесархіву та американської Бібліотеки Конгресу. Ретельно відібрані, часто повторно оцифровані за допомогою найновіших технологій (зокрема 4K-сканерами), вони в руках Мацєя Дриґаса отримують нове життя. Розказуючи про створення фільму «Потяги», режисер зауважив:
Працюю з архівними матеріалами вже багато років. Я провів сотні годин в архівах, переглядаючи тисячі метрів кіноплівки. Мене завжди захоплювало використання оригінальних матеріалів та створення з них абсолютно нових смислів.
Щоб побудувати нові смисли та водночас викликати емоції у глядача, режисер використовує цікавий прийом: він вступає в діалог з іконографією кіно й іноді безпосередньо, а іноді через витончену стилізацію звертається до кінематографічної спадщини. У його фільмі ми знайдемо кадри, що викликають асоціації з «Прибуттям поїзда на вокзал Ла-Сьота» братів Люм’єрів, з класичною «Нічною поштою» Безіла Райта та Гаррі Ватта чи з документальними кадрами з європейської подорожі Чарлі Чапліна. Розкішний поїзд, що перевозить елегантних дам, представниць західноєвропейських суспільних вершків, нагадує згасаючий світ фільмів Лукіно Вісконті, у той час як заповнені людьми товарні поїзди перегукуються з фільмом Клода Ланцмана «Шоа» та зі всім кіно про Голокост. Таким чином подорож потягом стає метафорою життя, а «Потяги» перетворюються на розповідь про людську природу.
