Мудрець у масці блазня
Ніхто так по-новаторськи й успішно, як Тадеуш Ружевич, не переносить на сцену традиції, які сьогодні несправедливо зневажені й висміяні. Минуле століття не знало ще одного випадку такого впливу польського пера на світовий театр.
Сила творчості Ружевича полягає в умінні поєднувати протилежності. З одного боку, письменник дотримується класичної, витонченої форми, а з іншого – вона служить йому для втілення свіжих, нестандартних смислів. І навпаки – теми з минулого часто мають новаторське вираження. Завдяки цьому твори Ружевича стають неоднозначними, тривожними й універсальними.
У його драмах помітна роздвоєна ідентичність героїв з інтелігентським походженням (хоча в них є і прості селяни, як Валюсь з п’єси «На смерть» чи Врона з «Картотеки»). Це персонажі неоднозначні, духовно розтерзані, бо їхні благородні обов’язки – перед Богом, честю та Батьківщиною – у пост’ялтинській дійсності були поставлені під сумнів і приречені на поразку. На безплідний, вічний бунт чи капітуляцію, тобто кон’юнктурну підкореність ілюзорній вигоді, що автор прекрасно показав у п’єсі «Свідки, або Наша мала стабілізація».
Ружевич, як ніхто інший, володіє мовою преси. Однак назвати його твори публіцистичними було б грубим спрощенням. Як уважний спостерігач дійсності та пристрасний читач газет, він перетворює новини на придатний для подальшої художньої обробки матеріал. Під його пером вони стають універсальними метафорами сучасної людської долі. У персонажах його творів кожен може знайти відображення власної біографії, зумовленої особливостями нашої історії. Таке це вже прокляття романтичної традиції, яка не тільки викликає в автора захоплення, а й дає йому підстави з нею полемізувати.
У п’єсі «Вийшов з дому» сорокарічна Єва, стурбована тривалою відсутністю чоловіка, звертається до поліції. З дочкою Гізелою вони докладають чималих зусиль, намагаючись скласти словесний портрет: «Тато був насправді ніяким, ні на що не схожим, як і всі». Тим часом Генрик, хворий на амнезію, блукає містом. Він потрапляє на цвинтар, де стає свідком грандіозної, «шекспірівської» сцени з двома гробарями над могилою, в якій спочиває «то мученик, то лиходій». Він повертається додому. Щасливий, бо нічого не пам'ятає. Дружина відразу береться за роз’яснювальну роботу. Втовкмачує йому в голову загальноприйняті думки і стереотипні формулювання. Генрик насичується банальностями й повертається до реальності. Щоб знову піти з дому.
Цінність драматургії Ружевича в її постійному оновленні. Цьому сприяє іронія, з якою автор порушує важливі проблеми. П’єси Ружевича не покидають сцену, що зайвий раз підтверджує пророчі здібності автора. Його передбачення, наприклад, пов’язані зі знищенням довкілля, мають такий само емоційний заряд, що й в момент передпрем’єри. Досі вражає образ гір сміття, яке висипається через вікна всередину кав’ярні у п’єсі «Стара жінка висиджує». Прогрес полягає у тому, що сьогоднішні відходи запхані у поліетиленові пакети. Однак світ нестримно прямує до самознищення – важко відшукати клаптик чистої землі і все ще десь тривають війни.
П’єса «На четвереньках» розповідає про літнього, здитинілого письменника, для якого (як і в останні дні геніального французького художника Моріса Утрілло) найбільшою потіхою є електрична залізниця. Заважає Лаурентію лише надмірно турботлива господиня Пелазія зі своїми супчиками і натовп надокучливих осіб, які хочуть погрітися у променях його слави. У кабінеті знаменитого творця з'являється дівчина, нібито для написання дисертації. Однак вона не шкодує сил, щоб спокусити знатного старця, стати його дружиною, а в недалекому майбутньому і спадкоємицею. Покійний Лаврентій продовжуватиме сьорбати суп Пелазії в переробленій на музей квартирі, а Вдова водитиме екскурсії для профанів, розповідаючи вигадані історії.
Твори Ружевича не залишають глядачів байдужими. Навпаки, вони часто дратують і провокують. Достатньо згадати критику, обурення, яке викликала публікація його сміливої і пророчої п’єси «Непорочний мар’яж». Надмірно розбурхана сексуальність героїнь руйнувала атмосферу типового польського дому, в якій дві панянки готувалися стати жінками. Легка еротичність – яка сьогодні видається такою невинною! – викликала обурення критиків на чолі з Артуром Сандауером. Тим часом, мабуть, перший після війни випадок оголеного жіночого тіла на сцені (Барбара Сулковська в ролі Пауліни) заманював натовпи спраглих на гострі відчуття глядачів на виставу Тадеуша Мінца в Малому (Національному) театрі.
П’єса «На смерть» («Do piachu») викликала різкі протести вояків Армії Крайової. Партизанське життя, яке Ружевич знав не з переказів, він показав без патріотичного пафосу. Навпаки, він показав те, що замовчувалося: багнюку, бруд, воші, кров, огидну їжу, відірваність від близьких, дошкульну відсутність жінок, сувору дисципліну. Валусь, сільський простак, який після війни мріяв відвідати Краків і Ченстохову, повернувся у підрозділ після участі в пограбуванні. Два його напарники щезли разом з награбованим. Гнів командування зосередився на хлопцеві. З ним поводяться як зі собакою, а він не розуміє, у чому його вина, адже виконував лише наказ командирів. Ружевич створив антиепос про антигероїв. Про абсурдність війни та дегуманізацію, яку вона спричиняє. Про марну жертву в ім’я жорсткого закону. Про відповідальність за ближнього. За його біль, страждання і смерть. Автор запитав, за що можна вмирати і де межа людської підлості.
