Адам Казимир Чарторийський – державний діяч Просвітництва, реформатор освіти та піонер польського театру

Адам Казимир Чарторийський, генерал подільських земель, хоча й дожив до доби романтизму, був людиною Просвітництва. Він був видатним польським державним діячем і політиком, благодійником та впливовою особою в культурі й мистецтві.

Header picture

Picture size

small

Podpis obrazka (umieszczony pod zdjęciem)

Луїза Елізабет Віже-Лебрен, «Адам Казимир Чарторийський», 1793, фот. Wikipedia

Text positon (deprecated)

Center

Адам Казимир Чарторийський народився 1 грудня 1734 року в Ґданську. Дожив до поважного віку – помер у Сеняві, маючи майже 90 років. День його смерті, 19 березня 1823 року, став початком не лише родинної та локальної жалоби, але й загальнонаціональної, адже його вважали видатним польським державним діячем і політиком, а також благодійником та впливовою постаттю у світі культури й мистецтва. Важко охопити винятковість і багатогранність цієї особистості, яка вже за життя користувалась великою пошаною. Фелікс Бернатович, сенявський секретар князя, згадував, що:

Народ з околиці, довідавшись про смерть [князя] (…), натовпом ринув до покою (…), кожен прагнув здобути хоч яку дрібну згадку – чи то клаптик письма його, чи малюнок який із покою. Були такі, що оббивку з його крісла на шматочки роздирали, інші ж відщеплювали тріски від стола, за яким він із родиною трапезував.

Gazeta Warszawska, 1823, № 50

Місцем поховання князя Чарторийського обрали костел Святого Хреста на Краківському передмісті у Варшаві, оскільки саме там була похована його трагічно загибла у 1780 році донька Тереза, а також його батько – Авґуст Чарторийський (1697–1782), що помер два роки потому. Від дня смерті Адама Казимира Чарторийського до моменту поховання його тіла у гробниці минуло 34 дні, протягом яких похоронна процесія подолала близько 330 км – від Сеняви до Львова (що на той час знаходились у межах Австрійської імперії), а потім до Варшави, тобто до Царства Польського. Жалобна меса відбулася 22 квітня. Прощальну промову виголосив поет і краківський єпископ Ян Павел Вороніч (1757–1829).

Адам Казимир Чарторийський, генерал подільських земель, хоча й дожив до епохи романтизму, був людиною Просвітництва. В пам’яті залишилося, що він викликав загальну довіру і що

(...) вбирався за модою доби Людовика XV — зазвичай у яснозелений сурдут із матерії, оздоблений жовтим хутром, у чоботи з золотим шитвом, і завжди припудрювався, хоч від носіння коси вже відмовився.

К. Хлендовський, "Z przeszłości naszej i obcej", Львів 1935

Із його відходом, безсумнівно, завершилася ціла епоха – і йдеться не лише про культурну епоху Просвітництва, але й про відхід у минуле тієї Польщі, історію якої творили імена великих впливових магнатів. Історичне значення похоронної церемонії на честь князя Чарторийського влучно передала дослідниця Мєчислава Мітежанка:

Text

Похорон його, надзвичайно врочистий і видовищний, був вельми важливим свідченням того, що покоління, яке стало свідком смерті князя, усвідомлювало: в його особі прощається з останнім представником давньої Польщі (…). Жалобний кортеж, що простував через усю Польщу — від сенявського палацу скорботи аж до Варшави, де тлінні останки мали знайти спочинок у криптах Святого Хреста, — був немовби великим, всенародним відданням шани з боку польського, руського та жидівського люду.

Author

М. Мітежанка, Działalność pedagogiczna Adama ks. Czartoryskiego, Kраків 1931

Джузеппе Філіппо Лібераті Маркі, «Княгиня Ізабела Чарторийська», 1777, фот. wikimedia.org

Вшанування Чарторийського було гідним його заслуг у політичному та інтелектуальному житті польського Просвітництва. Крім того, завдяки його освітній діяльності у другій половині XVIII століття було виховано покоління поляків, свідомих громадянських і патріотичних цінностей Просвітництва. Ці цінності згодом допомагали зберігати польську ідентичність у часи поділів.

В історичній та художній літературі багато уваги приділялося культурній діяльності дружини генерала подільських земель – Ізабели Чарторийської, уродженої Флемінґ (1746–1835). Однак про участь самого князя Чарторийського в розвитку культури та мистецтва написано небагато, а ще менше – про його внесок у розвиток театру. А театр був його головною мистецькою пристрастю.

З початком правління Станіслава Авґуста Понятовського у 1764 році культурне життя Варшави помітно розквітло. Чарторийський, який роком раніше заснував у Ґданську видання «Монітор» (що стало попередником однойменного знаного варшавського часопису), вже мав досвід редакторської роботи, а також загальну інтелектуальну обізнаність, яку здобув під час подорожей Європою. Завдяки цьому наприкінці 1760-х – на початку 1770-х років він був уже підготовлений до того, щоб повноцінно долучитися до культурної, редакторської та театральної діяльності, центром якої стала Варшава. Як пише Пьотр Моравський в «Енциклопедії польського театру», А. К. Чарторийського «дослідники підозрюють у використанні псевдоніма Theatralski, яким у "Моніторі" підписували тексти серії Apologie du théâtre, покликані ознайомити читача із сутністю театру як медіуму та підготувати ґрунт для публічного театру, який саме створювався у Варшаві».

Однак князь не обмежився лише участю у створенні варшавського публічного театру (що діяв з 1765 року), оскільки взявся також за створення театру при Корпусі кадетів, розташованому на Краківському передмісті, де він із 1768 року обіймав посаду коменданта.

На початку 1770-х років Чарторийський перейшов від діяльності на користь театру до безпосереднього співтворення п’єс і теоретичних текстів про театральне мистецтво. Так, у наступні роки з’являються драматичні твори його авторства: «Панна на виданні» (1771), «Гордовитий» (1774), «Близнюки» (1775), «Гравець» (1775), «Не вигадка, а лиш послуга» (1777), «Кава» (1779), «Помаранчевий коцик» (1798). Ці тексти були опрацьовані й видані в томі «Комедії», підготовленому Зофією Захраювною (Варшава, 1955). Звісно, відповідно до перекладацької традиції Просвітництва, ці твори були переважно адаптаціями французьких текстів, однак це не означає, що Чарторийському можна відмовити в оригінальності та драматургічному таланті.

Про це свідчать також його театральні критичні нотатки. Найважливішим серед них є трактат про драматичне мистецтво, опублікований під назвою «Передмова до "Панни на виданні"» (1771), що містить виклад системи класицистичних правил.

Другим важливим текстом є лист «Про драматургію», який, у свою чергу, був надрукований як додаток до одноактної п’єси «Кава» (1779). У тому ж році князь Чарторийський підготував «Театральний калєндар, на загальну народові польському прислугу дарований, на рік переступний 1780» (Kalendarz teatrowy dla powszechnej narodu polskiegoprzysługi danyna rok przestępny 1780Варшава, 1779) – унікальний примірник першодруку цього тексту зберігається в Бібліотеці Варшавського університету. Театральна діяльність генерала подільських земель є блискучим прикладом того, що витоки польської театральної критики сягають в історію значно глибше, ніж XIX століття. Це добре розумів Ян Котт, знавець історії польської драматичної сцени, адже включив критично-театральні твори А. К. Чарторийського до свого дослідження «Національний театр 1765–1794», виданого у Варшаві в 1967 році.

Хоча театральні п’єси до сьогодні читають удома як літературні твори, за своєю природою вони були й залишаються сценічними творами. Драматичний текст повністю оживає лише на сцені – і Чарторийський, як шанувальник театру, чудово це розумів. Про це свідчать його зусилля зі створення публічного театру, а також згадане вище відкриття театру у межах військового освітнього закладу – Корпусу кадетів, також знаного як Рицарська школа. Цей навчальний заклад функціонував у Варшаві в 1765–1794 роках і став кульмінацією громадської діяльності Адама Казимира Чарторийського як у військовій, так і в освітній сферах. Безсумнівно, він став громадянською спадщиною та внеском князя в польську дипломатію і культуру XIX століття.

Елітарний Корпус кадетів розташовувався на Краківському передмісті, на території сучасного Варшавського університету, а його головною будівлею був палац Казимира (нині – резиденція ректорату університету). І хоча за назвою це був заклад для підготовки майбутніх військових, спектр освіти шляхетської молоді був значно ширшим. Можна сказати, що Рицарська школа виховувала громадян – майбутню військову та інтелектуальну еліту Речі Посполитої.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Юліуш Вольмар, «Палац, раніше знаний як Блакитний, у Варшаві» (власність князя Адама Казимира Чарторийського), 1813–1888, фот. Національна бібліотека Polona

Picture image

palac_blekitny_polona.jpg

Повсякденне життя учнів Рицарської школи було науково досліджене на основі джерел і архівних матеріалів студентами Варшавського університету (збірка під назвою «Кайєти Корпусу кадетів»). Там можна прочитати, що, крім занять з фехтування, військової тактики та фортифікації, учні вивчали, зокрема, історію Польщі та всесвітню історію, арифметику, філософію, фізику, географію, а також іноземні мови: латину, французьку, німецьку. Окрім цього, обов’язковими були уроки танців і участь у театральних виставах. Військова освіта доповнювалася також моральними науками, а головний текст, що містив етичні приписи для учнів – «Кадетський катехизм» – був написаний саме Адамом Казимиром Чарторийським. Учні Рицарської школи здобували там не лише знання та військові навички, але й систему етичних цінностей і світське виховання. Контакт із театром виконував тут подвійну функцію: навчав і вводив у публічне життя, адже серед глядачів кадетської сцени були й представники варшавської магнатерії.

Більш детальні засади театру як освітнього інструменту Адам Казимир Чарторийський виклав у передмові до своєї п’єси «Панна на виданні» (Варшава, 1771). У ній він прямо писав, що театр має служити на користь молоді:

(...) із театральних представленій молодь може мати у зиску формування розуму, котрого уживати конче потрібно в розважанні: яка мова, який жест, який тон пристойний станові, обставинам, порухам особи, яку актор представляє. Молодіж через сію забаву набуває постави, зграбности тіла і грації, що всякому стану служить за окрасу (...), а і самі забави обернені суть на пожиток доброї едукації.

Головною ж метою цього виховання мали бути випускники, які в майбутньому служитимуть на благо країни, а точніше, як писав князь, «плем’я громадян, Вітчизні придатних». На жаль, Рицарська школа припинила свою діяльність у 1794 році, а вже наступного року, внаслідок третього поділу, Річ Посполита втратила незалежність і відновити військову освіту у Варшаві вже не було змоги. Тим не менш, численні покоління дипломатів, інтелектуалів і людей культури, вихованих у просвітницькому Корпусі кадетів протягом майже 30 років його функціонування, діяли у публічній сфері в період втрати незалежності. Саме вони створювали польські національні інституції в часи поділів і піклувалися про збереження і тяглість польської культури.

У 1825 році письменник і громадський діяч Фридерик Скарбек згадував Рицарську школу та внесок Адама Казимира Чарторийського в її справу. На публічному засіданні Королівського товариства друзів науки у Варшаві, вшановуючи генерала подільських земель, він заявив:

Школа Рицарська (…) була школою людей добрих і громадян чеснотливих. Вшановувала її Польща як осідок священний, де розвивався зародок доброчесностей громадянських. Кожен її учень за честь мав ціле життя носити славне ім’я Кадета. До лаврових вінків, здобутих на полі слави, до плющів, зібраних у змаганнях науки та служби публічної, він із гордістю додавав найперший вінець заслуги, прийнятий у палатах шкільних. А якщо хто, рідкісним прикладом, зрадив себе в житті громадському тому чуттю, яке його в доброго громадянина формувало — голос сумління завжди йому докоряв: Ти був Кадетом, а став негідником!

Ф. Скарбек, «Нарис наукових заслуг с. п. князя Адама Чарторийського», "Roczniki TKWPN" 1825, т. 17

Цікаво, що хоча життя Адама Казимира Чарторийського було тісно пов’язане з долею Варшави, його постать досі не була увічнена у назві жодної вулиці. Водночас існує сквер Чарторийських, а на кампусі Варшавського університету на будівлі палацу Казимира розміщено пам’ятну таблицю на честь князя Чарторийського та Рицарської школи. Тож пам’ять про них досі присутня у сучасному публічному просторі.

Переклад Марії Шагурі

просвітництво