У першій половині ХІХ століття посередині вулиці Широкої (тепер Коперника) у Львові був город та кілька господарських будівель. Тепер там міститься одна з перлин Львова — Палац Потоцьких, що його відвідує понад мільйон туристів щорічно, де зберігаються скарби Львівської картинної галереї, зрештою, палац є резиденцією президентів України. Почали побудову палацу мати Юзефа Потоцького Марія Клементина та його батько Альфред, австро-угорський політик, великий шанувальник французького архітектурного стилю (так вийшло, що батько був підданим однієї імперії, а один із його синів — іншої).
Будівництво розпочалося у 1880 році. Палац був збудований у стилі бароко за проєктом французького архітектора Луї Альфонса Рене Доверня. Перші гроші закладені в проєкт, були отримані від продажу іншої кам’яниці у Львові, але вони скінчилися задовго до 1889 року, коли граф Альфред помер. Добудовував палац Роман Потоцький, рідний брат Юзефа Миколая, який успадкував частину батьківських статків у Львові та Ланцуті. Деякі історики стверджують, що грошей із цих володінь не вистачало на добудову палацу, тому довелося скористатися допомогою брата. Тобто є ймовірність, що знамениту архітектурну пам’ятку у 1903 році також добудували за гроші, отримані від подільського цукру. Хоча це наразі лише версія.
Графське полювання
Що відомо достеменно — це те, що граф Юзеф Потоцький був найвідомішим мисливцем свого часу. Не лише на Поділлі, але й в усій Центрально-Східній Європі. Про захоплення господаря можна було дізнатися вже на вході до Антонінського палацу — під'їзд до будівлі був прикрашений бронзовими скульптурами мисливців з псами, а неподалік стояв пам'ятник із кам'яними левами, встановлений на пам'ять мисливської подорожі графа до Африки. У самому ж палаці у нього була особиста кімната, стіни якої прикрашали численні трофеї, здобуті графом на полюваннях у далеких краях — Індії, Цейлоні, Сомалі, Судані, а також картини на мисливську тематику, роботи художника Стахевича. Деякі ілюстрації Юзеф Потоцький використав у виданих ним «Нотатках з Африки та Індії», у книзі «Вправа мисливська», яка була популярна серед польських мисливців початку XX століття.
Крім того, в Антонінах у графа був влаштований звіринець, де вільно жили лані, сарни, верблюди, страуси. А ще — велика псарня з понад сотнею вишуканих мисливських порід собак.
Коні Потоцького
Кінний завод, заснований Юзефом Потоцьким 1883 року, був одним з найкращих у Європі. Він спеціалізувався на розведенні елітних арабських, англо-арабських та англійських чистокровних скакунів.
Граф, який полюбляв подорожувати світом, особисто купував найкращих коней. Так, на початку ХХ століття лише для свого арабського відділення він привіз 13 племінних жеребців і 2 кобили — з Єгипту, Індії, Англії та Близького Сходу. Гордістю графських стаєнь був арабський скакун Ібрагім (Ibrahim), що дав початок власній лінії в породі, та його нащадок — жеребець Сковронек (Skowronek — жайвір польською). Останній був проданий в Англію та зробив справжній переворот у племінному господарстві цієї країни. Його відмінне потомство було експортоване до двох десятків країн на всіх континентах.
Подільська залізниця
Однією з проблем, які гальмували економічний розвиток Поділля на початку XX століття — відсутність доброго залізничного сполучення. Що з того, що тут виробляли величезні партії цукру найвищої якості, добували особливу мінеральну воду, будували курорти, якщо найвигідніший спосіб сполучення дотягувався лише до Шепетівки? Чимало місцевих підприємців нарікали на цю несправедливість, і зрештою за справу взявся Потоцький.
Завдання було не з легких. Спочатку проєкт блокували військові, які перекинули фінансування уже розробленого в 1900 році проєкту залізниці на потреби російсько-японської війни. Потім його гальмував особисто прем’єр-міністр Російської імперії Столипін. Йому не подобалося, що більшість підприємців, готових вкласти вкласти у це гроші, були не росіянами, а поляками, євреями та українцями.
Потоцький, як депутат Думи, застосував всі наявні зв’язки. Виступав про потребу Подільської залізниці на кожній сесії Думи, переконував свого доброго знайомого міністра фінансів Вітте, зрештою, залучив брата своєї дружини, який був ад'ютантом німецького кайзера Вільгельма. Через цих людей вдалося зустрітися з тестем Столипіна, і вже той зміг показати знаменитому прем’єр-міністру проєкт та переконати в його потрібності. На всю цю дипломатію пішло багато років, тож реалізація проєкту почалася у 1909 році.
А вже у 1910 Потоцький рятував проєкт не зв’язками, а власними грошима, коли в новоствореного акціонерного товариства забракло капіталу. Гроші, звісно, прийшли із цукру: кілька десятків мільйонів рублів, отриманих з виробництва цукру, головно в Шепетівці. Зрештою, у 1913 році була готова не лише колія, але й закуплені паровози. Рух на лінії Шепетівка — Проскурів запустили.
Газета «Подолія» 15 грудня 1910 року зокрема писала:
Будівництво цього шляху, який, крім того, проріже біля міста Старокостянтинова запроєктований «Індійський шлях» (Варшава — Дубно — Старокостянтинів — Умань — Джанкой — Керч — Батум — Тегеран), для нашого краю матиме величезне значення. Всі товари, що раніше йшли до Центральної Росії зі Середземного моря через Чорне й Одесу, підуть по прямій через Румунію і далі по Росії: Кам’янець-Подільський — Проскурів — Шепетівка — Новоград-Волинський — Жлобин — Петербург.
Попри те, шлях сприяв також доставці місцевих товарів у всі куточки не лише імперії, а цілої Європи. А вже за радянських часів зіграв на користь Проскурова/Хмельницького як адміністративного центру.
