Виховувала його гуцульська няня Палагна Сліпенчук-Рибенчук, яку він згадував із глибокою пошаною. Знайомився зі звичаями та традиціями гуцулів. У них навчався місцевої русинської говірки та інших мов – тут кожен міг легко спілкуватися і польською, і українською, і румунською, і німецькою мовами. Життя хлопця на межі багатьох культур – волоської, угорської, єврейської, ромської, словацької, вірменської, української, чеської, польської та австрійської – виплекало в ньому прихильність до історичної ідеї толерантності, що виражалася у повсякденному співіснуванні та співпраці представників різних народів, суспільних груп та релігій давньої Речі Посполитої.
Зрештою, неподалік від селища Жаб’є жив сільський мудрець Баал Шем Тов або Володар доброго імені. Для Вінценза хасидизм був чинником формування гуцульської цивілізації, як і скотарство. Мова представників цієї цивілізації була діалектом, що походить від південно-західної групи діалектів української мови. У гуцулів не було національної самосвідомості, вони просто вважали себе «тутешніми» людьми. І справді, займалися переважно вівчарством і скотарством. Вони піднесли на високий рівень своє мистецтво, зокрема танці з приспівами, так звані коломийки, що були популярні навіть у Західній Європі у XIX столітті. У праці «На високій полонині» знаходимо записи деяких із цих пісень, які співали у східній частині Карпат, аж до Білого Черемоша.
[Кшиштоф Маслонь, «Щит Могорта. Лектури з пограниччя», Познань 2014]
Станіслав Вінценз, учень
4 класу гімназії, 1901 р.,
фот. Vincenz.pl/ Domena publiczna
У 1898–1906 роках Станіслав Вінценз навчався у гімназіях в Коломиї та в Стрию. Його шкільними друзями були Казимир Вежинський і Вілам Гожиця. Разом із ними вступив до гуртка самоосвіти літературно та патріотично-незалежницького профілю, яким керував майбутній професор мовознавства Стефан Вртель-Верчинський. Під час навчання в гімназії Вінценз спеціалізувався на творчості Гомера, поступово стаючи видатним її знавцем.
Вищу освіту здобував спочатку у Львівському університеті, а потім у Відні: вивчав право, біологію, славістику (опанував російську, яку зневажали в Галичині, щоб перекладати Федора Достоєвського), санскрит, психіатрію (слухав лекції Зиґмунда Фройда) і філософію (навчався у Фрідріха Вільгельма Ферстера). Закінчив філософський факультет Віденського університету, за результатами захисту дисертації на тему «Філософія релігії Гегеля та її вплив на Фейєрбаха» у 1914 році отримав докторський ступінь.
У 1912 році одружився у Відні з одеситкою Геленою Ловентон, від якої мав сина Станіслава.
Під час Першої світової війни воював у складі австрійської армії (1914–1918), на фронті під Галичем, а пізніше в італійських Доломітах. У 1919 році пішов добровольцем до Війська Польського. Викладав у військовій школі в Модліні, брав участь в поході Пілсудського на Київ. Після демобілізації в 1922 році був діячем Польської народної партії «Визволення», виступаючи за співпрацю з Українською радикальною партією.
Літературну діяльність розпочав як перекладач Волта Вітмена («Три поеми», 1921). Через рік стає редактором періодичного видання «Нові часи» («Nowe Czasy»). У Львові зустрів свою другу дружину Ірену Айзенманн, з якою одружився 1923 року. У них було двоє дітей: Анджей і Барбара.
NНа схилах Чорногори, на фото: Станіслав Вінценз, Ірена Вінценз та друзі, 1925 р., фот. Vincenz.pl/Domena publiczna
У 1926 чи 1927 році, після приблизно трьох років перебування в Мілянувеку, родина переїхала до Варшави.
З 1924 р. співпрацював з пов’язаним із прихильниками Пілсудського місячником «Дорога» («Droga»), в якому публікував нариси з філософії релігії. У 1927–1928 роках був головним редактором журналу.
У цьому виданні висвітлював діяльність Станіслава Щепановського як промисловця і водночас громадського діяча та патріота. Писав про необхідність поширювати серед молоді знання з літератури, мистецтва, науки та релігії. Цікавився поглядами швейцарського філософа-панідеаліста Рудольфа Марії Гольцапфеля, зокрема надрукував уривок із його праці «Панідеал» (уся праця, яку переклав разом з Ізидором Блуменфельдом, була видана у 1936 році). Публікував статті про Махатму Ганді та Макса Вебера. Разом зі Станіславом Бачинським заснував тижневик «ХХ століття» («XX Wiek»), який спеціалізувався на літературній, мистецькій та суспільній тематиці. Протягом усього міжвоєнного періоду Вінценз також брав активну участь у роботі ПЕН-клубу.
Після травневого перевороту, глибоко розчарований політикою санації, у 1930 році разом із сім’єю виїхав з Варшави. Спочатку до Ворохти, а невдовзі поселився у Бистриці на Гуцульщині. Долучився до роботи Наукового гуртка Товариства друзів Гуцульщини, філію якого було створено в Коломиї у 1934 році. Проводив регіональні етнографічні, музикознавчі та археологічні дослідження.
Близько 1930 року він почав писати справу свого життя – роман-епопею «На високій полонині». Через шість років вийшла його перша частина – «Правда старовіку».
Тісно пов’язаний з Гуцульщиною з дитинства, яке провів у хаті дідуся й бабусі в Криворівні над Черемошем, він представив свої широкі знання про минуле, звичаї та культуру краю в епічному циклі «На високій полонині. Образи, думи і розповіді з Гуцульської Верховини», що складається з трьох частин (так звані «пасми») [...]. Цикл, який порівнюють із гомерівським епосом, творить яскравий образ минулого «давньої пастирської культури, з її релігійно-міфічним корінням, початки якого – у старій Русі, на Балканах, у Греції», увіковічненого в переказах, легендах, казках, піснях, розповідях розбійників та описах обрядів, життя і творчості. Це також апофеоз духовного світу простих і чесних людей, пов’язаних зі свободою, з багатим внутрішнім життям, сформованим у безпосередньому контакті з природою.
[Ян Войновський, стаття «Вінценз Станіслав» у: «Польська література. Енциклопедичний довідник», т. II, Варшава 1985 р.]
