Та ось вона знайшла мене сама, коли мені подзвонили з видавництва і попросили перекласти першу книгу з «другого пасма» — «Zwada».
Тепер мене непокоїло інше: за ці роки я встиг прочитати не тільки два томи «На високій полонині», але й дещо про самого Вінценза. З різних рецензій, біографій, відгуків etc. я знав, що автор цього амбітного тексту був людиною набагато освіченішою і досвідченішою, ніж я. Станіслав Вінценз, котрий вчився у Коломиї і Стрию, Львові і Відні, вільно читав мовою оригіналу «Одісею» і праці німецьких філософів, захоплювався віршами французьких символістів, студіював санскрит і славістику, а ще біологію і філософію, добре вивчив англійську і російську, а крім того був переконаним «платоніком». Життєвого і професійного досвіду Вінценз набирався як на фронтах, воюючи то за цісаря (1914-1918) у Доломітах, то за батьківщину (1919-1920) у Польщі, так і в цивільному житті, шукаючи власного місця то в політиці, то у нафтовій промисловості. Зупинився таки на літературі.
Теоретично про все це я знав, та не припускав, що сліди всіх тих його знань і досвіду опиняться саме в тій книзі, яку мені доручено перекладати. І тут я усвідомив, що доведеться позмагатися з текстом, писаним більш ніж пів століття тому — з відповідною лексикою, поняттями і подіями, не конче відомими на наших просторах. З текстом, автором якого була людина обдарована не лише неабияким письменницьким хистом та оригінальним поглядом на життя, але й своїм особливим стилем.
Перекладач першого тому Тарас Прохасько у передмові «Від перекладача» «попереджав»:
Здається, що навічно запам’ятаєш цілі довжелезні пасажі, неймовірно видовжені і розширені — справді, наче гуцульські поселення — речення, усі безвідповідальні і щільні послідовності понадчасового розгортання події.
Потім я не раз згадував це «попередження».
Наступне, що мене непокоїло, було зізнання самого автора про те, як виникла друга частина епопеї, а зокрема книга «Чвари» (Zwada), про яку автор так писав до свого приятеля Маріяна Галеняка:
Поміж перший том, котрий Тобі добре відомий, і «Барвінковий вінок», увіпхався другий том, названий «Нові часи». «Увіпхався», правду кажучи, як лавина всувається поміж скелі навесні, бо він великий і, може, й ширший, ніж перший.
Якої ж сили натхнення мало прийти до автора , якщо йому в готовий задум і вже здійснену чималу роботу «всунувся мов лавина» ще один том, аж з двох книг?
Погортавши оригінал, виданий у Лондоні 1970 року, я символічно, як кажуть, «вкрився холодним потом». Латина, англійська, німецька, французька, угорська, румунська, італійська, їдиш... — рятуйте! Це ж мав бути переклад з польської! А гуцульські співанки і примовки, перекладені автором з гуцульської польською, а тепер я знову маю гуцульською?.. Бо де ж я візьму оригінали? Ні, це не переклад — це каторга для перекладача. А ще найкоротша дорога, щоб публічно зганьбитися, якщо в перекладі будуть якісь кричущі неточності чи й відверті дурниці.
Наступний день я присвятив «відкопуванню» зі своє двотисячної домашньої бібліотеки всіх можливих книжок про Гуцульщину і Карпати, довідників та словників з різних мов. Цього виявилось немало, тож найближчих пів року я просувався по своїй невеликій квартирі між стовпами і копицями книжок, час від часу їх перевертаючи і сортуючи по-новому. Картини і портрети, що висіли на стінах, були вкриті мапами Гуцульщини — сучасними, а також польською і австрійською.
Коли ж я взявся до читання тексту, то відразу відчув, що мене затягує той світ, про який я ніби й багато вже знав, але який з-під пера Вінценза виблискував новим світлом, грав новими барвами, бринів новими звуками.
Світ, в якому поміж знаних нам краєвидів — розлогих полонин і гірських вершин — живуть ще й непізнані Градовий цар і Архиюда, невпізнані мольфарі і чередінниці, нестрінуті почінавники і нявки, поважні духи предків і небезпечні душі грішників. Світ містифікованої реальності, котрий на відміну від повністю вигаданих історій, здається тим більш таємничим, чим більш є знайомим. Адже людина, якій довелося побути хоч мить на самоті в густому карпатському лісі, швидше повірить у спокусниць «лісових», ніж людина, яка про це тільки читала в книжках чи чула з розповідей.
Щодня я читав по кілька годин, уникаючи мовних пасток, нотуючи загадки, ставлячи відмітки коло топонімів і власних назв та знаки запитання коло імен, написаних іноземною мовою. Потім ще стільки ж часу проводив, обклавшись книжками, щоб знайти правильне значення слова, сучасне звучання топоніма, щоб правильно написати українською іноземні імена і спробувати знайти відгадки на інші вінцензові «шимбале». Цей світ мене так затягнув, що нічого іншого я не міг робити, що я аж поривався їхати в гори, що я аж — ризикував зірвати графік перекладу. Ну, власне, терміни, означені в договорі з видавництвом, повернули мене в реальність.
І от тоді вже почався справжній переклад. Означена кількість сторінок в день, незалежно від зовнішніх подразників і власної фізичної кондиції. Мені доводилось відшукувати старі й рідко вживані польські слова, але й архаїчні гуцульські назви предметів побуту та одягу, їжі та напоїв, описи ритуалів, прокльони і «компліменти». А ще — назви неймовірної кількості рослин — дерев і кущів, квітів і трав; жучків, птахів і тварин; чортів, духів та інших містичних створінь.
Окремою проблемою було й те, як передати особливі польські чи гуцульські слова зрозумілою мовою для читачів з-за Збруча. Іноді доводилось «наступивши на горло своїй пісні» писати: ополоник. Але в більшості випадків все ж змушений був використовувати «галицизми», більшість з яких потрапили до словничка у кінці книги.
Неймовірним викликом було теж адекватно передати «кількаповерхові» епітети в описах людей, зокрема похабного «таксування» молодиками жіночих принад чи вад. Та особливе моє захоплення викликали такі неймовірні породження фантазії, як співучий пструг чи голос, котрий живе без тіла.
Тепер я можу сміливо сказати, що праця над цим перекладом була для мене, як робота каменяра, котра виснажує фізично, але збагачує духовно. І не тільки тому, що мені довелося вивчити чимало слів і понять з різних мов, а передусім тому, що я вчився так нестандартно мислити і так широко бачити світ, як бачив його Станіслав Вінценз.
Ці знання і той досвід, який почерпне читач із його книг, є абсолютно необхідним для того, щоб зрозуміти зв’язок традиції і майбутнього, щоб спромогтися — як сказано у післямові з-під пера авторового сина Анджея Вінценза — на «охорону духовного середовища».
Для чого це потрібне? Бо, як вважав сам Станіслав Вінценз:
Це вже не регіональна проблема, а питання, що наш край, умовно його духовні постаті, можуть дати світові.
Це завдання автор чудово реалізував польською мовою. Мені ж залишалося нічого не спрофанувати в українському перекладі.
Сподіваюся, вдалося.