Ганна Кралль та її метафізичний репортаж

Журналістка, репортерка. Народилася 1935 року у Варшаві. Авторка відомого репортажу «Раніше за Господа Бога».

Header picture

Tytuł w nagłówku

Ганна Кралль та її

метафізичний репортаж

Picture size

small

Podpis obrazka (umieszczony pod zdjęciem)

Ганна Кралль, фот. Rolke / Forum

Пише про людей, з якими хоче бути і які хочуть бути з нею. За її словами, вони довіряють їй своє життя, сподіваючись, що вона їх зрозуміє. Водночас зізнається, що для неї ці долі часом надто важкі. Кілька разів включала в репортажі епізоди зі свого життя. Вона писала їх від третьої особи. Від першої не змогла.

Дитинство

Є як мінімум дві офіційні дати її народження. Найчастіше кажуть, що вона народилася 20 травня 1935 року у Варшаві, в єврейській сім’ї. Її батьки – Саломон Кралль і Феліція Ядвіґа, уроджена Райхольд – були чиновниками. Під час війни дівчину переховували по «арійському» боці. Вона втратила всіх своїх близьких, а сама дивом уникла смерті. Її викрали під час перевезення до гетто.

Я б не проміняла своє дитинство на жодне інше, зізнається вона. – Воно дало мені урок на все життя, завдяки чому я дещо розумію в цьому світі. Завдяки йому я знаю, що таке страх, знаю, що таке відвага. І я не ображаюся ні на що. Я була би незрівнянно дурнішою, якби всього цього не пережила. Зрештою, всі діти виходять з війни розважливими і дорослими. Щоб вижити, всі вони повинні були бути розумними: польські, єврейські...

[Кшиштоф Оґьолда, «Мозок – це перерекламований орган», «Nowa Trybuna Opolska», 2 листопада 2001 р.]

Початки кар’єри

У 1951-1955 роках вивчала журналістику у Варшавському університеті. Свій перший текст вона написала на четвертому курсі під час семінару, який проводив Мар’яр Брандис. Це був репортаж про подвір’я на вулиці Тарговій у варшавському районі Прага. Двір був розташований позаду Рожицького базару. Там зберігалися легальні та нелегальні товари, жінки готували флячки та галушки, а потім продавали їх у банках на базарі. Мар’ян Брандис прочитав текст і сказав: «Забагато форми, колежанко. Простота шляхетніша і не старіє».

Під час навчання також відвідувала семінар з театральної критики, який проводив Єжи Помяновський. Він порекомендував студентам переглянути виставу «Юліуш і Етель» Леона Кручковського, присвячену американському подружжю, яке звинуватили й засудили до страти за шпигунство на користь СРСР і передачу секретів ядерної зброї. Тоді під час занять семінаристи розповідали про цей пропагандистський твір. Всі повторювали за Кручковським, що подружжя Розенбергів є невинне.

Помяновський стояв спиною до вікна і курив люльку, згадує Кралль. – Він сказав: – Чому ви так впевнені в їх невинності? А, може, було інакше? Може, вони зробили те, у чому їх звинувачують? Можливо, вірили, що прислужаться комунізму і забезпечать мир у всьому світі. Я подумала: він правий. Чому я повинна їм вірити? Може, було зовсім по-іншому? Це був важливий день у моєму житті...

[Бартош Мажец «Письменники об’єднують світ». Розмова з Ганною Кралль. «Rzeczpospolita», 9 березня 2007 р.]

Після закінчення навчання почала працювати в газеті «Життя Варшави» («Życie Warszawy»). Її редакційний колега надрукував там репортаж про Тарнобжеґ. У тексті було таке речення: «Земля тут порохом осяде на твоїй руці, а руків’я лопати вглиб камінням задзвенить». Це речення її надзвичайно зачарувало, і вона замислилася, чи зможе колись написати схожі слова. Сьогодні Кралль каже, що якби щось подібне зараз вийшло з-під її пера, то з сорому провалилася б крізь землю.

У червні 1956 року поїхала з колегою по редакції до Познані. Колега мав написати про ярмарок, а Кралль, як практикантка, мала йому допомагати. Вона прибула в середу і зупинилася в приватному помешканні. Наступного ранку її розбудила господиня. Сказала, що розпочався страйк. Це слово викликало асоціації лише з історією. Вибігла на вулицю, побачила демонстрацію робітників, радість людей. Потім стала свідком самосуду та виведення на вулиці війська. Бачила танки і чула стрілянину. За її словами, наступного дня вона повернулася до Варшави вже сформованою журналісткою.

Ганна Кралль, 1991, фот. Witold Szulecki/Forum

«Політика»

Зірка Ганни Кралль засяяла яскраво, коли журналістка приєдналася до команди «Політики» («Polityka»). Туди її привів головний редактор тижневика Мєчислав Раковський. Він познайомився з Кралль у 1966 році. Тоді журналістка подорожувала Радянським Союзом і писала репортажі, які увійшли до її дебютної книжки «На схід від Арбата» (1972). Велике враження на неї справляв простір – летіла шість годин, а це був лише початок подорожі.

«Політику», для якої вона почала писати, вважали на той час найкращим польським тижневиком. Подейкували, що це був найкращий журнал між Ельбою і Владивостоком. У березні 1968 року «Політика» разом з виданням «Tygodnik Powszechny», не приєдналася до антисемітської кампанії. Раковський дав зелене світло непокірним журналістам. Надав сторінки журналу для Міхала Радґовського, Анни Стронської, Ришарда Капусцінського та Данути Заґродзької.

Ганна була надзвичайно талановитою, її цікавили непопулярні теми, вона мала алергію на несправедливість, поважала людину, – казав Мечислав Раковський. – Вона вміла майстерно порушувати повсякденні проблеми.

[Бартош Мажец, «Я чую ці кілька слів», «Rzeczpospolita», 10.11.2003.]

Як стверджує Кралль, вона пише з думкою про одного конкретного читача. Писала для Міхала Радґовського, гадаючи, що він скаже, коли прочитає. Тоді їй звернули увагу, що цей метод неправильний, що треба писати з думкою про сплячого пасажира на станції Колушках. Вона відповідала, що не кожен сплячий подорожній повинен читати її тексти.

Каже, що в «Політиці» ніхто нікого не змушував писати неправду. Політики змінювалися, але не її позиція.

Я кудись їхала, слухала, розглядалася, поверталася і писала, – згадує вона. – Але тоді був цензор, який знав краще – як писати і як має бути там, звідки я повернулася. Одне слово: мені дозволяли писати, а цензору дозволялося це порізати, зіпсувати або зовсім зняти з друку.

[Яцек Біньковський, інтерв’ю з фільму «Студія репортажу представляє: Ганна Кралль» 13-14.04.1987)]

«Раніше за Господа Бога»

У 1976 році в «Одрі» вона опублікувала свою найвідомішу книжку – репортаж про Марека Едельмана. Історія створення «Раніше за Господа Бога» вражає. Репортерка поїхав до Лодзі, щоб написати текст про фабрику. Проте нічого цікавого вона там не знайшла. Тож пішла до кав’ярні, розгорнула газету й прочитала, що професор Ян Молл зробив новаторську операцію на серці. Зацікавившись, вона пішла в клініку, щоб дізнатися, у чому полягає це новаторство. Професор пояснив їй, що таке «шунтування в гострому стані», і порадив показати готовий текст доктору Мареку Едельману, який виправить ймовірні помилки. Написала репортаж, повернулася до Лодзі й там познайомилася з Едельманом. Тоді вона нічого про нього не знала, крім того, що він був одним із командирів повстання у Варшавському гетто. Домовилися про зустріч в «Гранд-готелі». Едельман прочитав текст і не знайшов жодної помилки. Оскільки кава була ще не допита, зав’язалася розмова.

Я подумала, щоб тут сказати, і починаю з того, що моя редакція, тобто «Політика», розташована на території колишнього гетто. – «Ви були в гетто, так?» – кажу. – «Був», – відповідає він. «Я працюю біля вулиці Анєлевича. Ви знали цього Анєлевича особисто»? – «Знав». Я запитала: «Яким він був?». «Він носив харцерську форму, грав на бубні і і любив командувати». Я не могла повірити своїм вухам... Подумала: «Він говорить про легендарного керівника повстання, свого командира... Розповідає, як було, не зважаючи на те, як належить говорити. Якщо є більше у ньому таких думок...

[Гелена Заворська, «Гра світла і темряви. Розмова з Ганною Кралль» у: «Добре, що я жив. Розмови з письменниками». Muza, Варшава 2002)]

Віллі Брандт, канцлер Німецької Федеративної Республіки та колишній учасник антинацистського руху опору, про репортаж, який став результатом цієї зустрічі, написав так:

«Раніше за Господа Бога» Ганни Кралль я сприйняв не як книжку про вмирання, а як книжку про життя, для життя. Як застереження, щоб чинити опір знищенню, не втрачати віри в життя, зберігати волю до виживання.

[Віллі Брандт, передмова до німецького видання «Раніше за Господа Бога»]

Воєнний стан

В ЦК ПОРП назвали її репортаж «депресивним». Цензор «Політики» видалив репортаж «Вид з вікна другого поверху». Героєм тексту був перший секретар Воєводського Комітету ПОРП в Радомі. У 1976 році з вікна партійного будинку він спілкувався із страйкарями. Тоді ж було наказано знищити наклад книжки «Щастя Маріанни Ґлаз». Під час воєнного стану цензура зупинила друк збірки репортажів «Нежить» («Katar sienny»), яка мала вийти у «Літературному видавництві» («Wydawnictwo Literackie»), та роман «Квартирантка» («Sublokatorka»), випуск якого планувало видавництво «Знак». Перша книжка вийшла в самвидаві, «Квартирантка» – у 1985 році в паризькому видавництві «Libella».

З редакції «Політики» пішла в грудні 1981 року, після запровадження воєнного стану. Головний редактор не проводив жодної перевірки, залишивши право прийняти рішення за журналістами. Намагалася залишитися, подумки погоджувалася працювати в технічному відділі, в коректурі, але розуміла, що не може на це піти. 14 грудня, у понеділок, до редакції зайшов серйозний чоловік у цивільному. У нього була зв’язка ключів, і він замикав кабінети. Ян Біяк, який згодом став головним редактором «Політики», звертався до нього «пане полковнику». Журналісти почали прощатися. Вони знали, що вже не повернуться до праці в цьому тижневику. Ганна Кралль пізніше розповіла, що почала плакати разом з Данутою Заґродською, і вони обидві плакали в лацкани піджака Біяка.

Вона в праву, я в ліву, що було навіть логічно. Кожен плакав в інший лацкан і з різних причин. Вона –за «Солідарність», а в мені плакала «зеемпівська» душа (ZMP – Союз польської молоді, молодіжна ідейно-політична організація в ПНР 1948-1957 рр. – прим. перекладача), яка вірила в соціалізм. 14 грудня о 13:00 в коридорі «Політики» я плакала за міфом, за мрією.

[Яцек Біньковський, інтерв’ю з фільму «Студія репортажу представляє: Ганна Кралль» 13-14.04.1987р.]

У романах «Квартирантка» і «Вікна» (1987) використовувала прийоми оповідання, які раніше застосовувала в репортажах, а сюжет значною мірою базувався на долях реальних людей.

Зокрема «Квартирантка» виявилася влучним зображенням багатьох важливих проблем останнього півстоліття. Кралль зверталася як до власних спогадів (починаючи з воєнного дитинства, коли переховувалася у Варшаві), так і до пізніших журналістських спостережень за навколишнім світом, дотичних насамперед до найтрагічніших зламів людських доль сталінських часів.

[Малґожата Чермінська, у: Гражина Борковська, Малґожата Чермінська, Урсула Філіпс, польські письменниці від Середньовіччя до сучасності. Путівник. Słowo/obraz terytoria, Ґданськ 2000.]

Співпраця з Кєсльовським та кіногрупою «Тор»

Після публікації репортажу «Раніше за Господа Бога» до Кралль подзвонив Кшиштоф Кєсльовський. Він запитав, чи бува їм не варто познайомитися. – «Треба», – погодилася вона. Це був початок дружби, яка тривала двадцять років. Одного разу Кєсльовський запитав її, чи знає вона шляхетного комуніста. – Звичайно, – відповіла вона, – Щенсний (Щепан) Добровольський. Був учасником Варшавського повстання, за взяття будинку YMCA отримав від генерала Бор-Коморовського хрест Virtuti Militari. Після війни був в’язнем тюрми на Раковецькій. Він вийшов звідти з відбитими нирками та ступнями, без зубів, але все одно вважав соціалістичну ідею прекрасною. Вона розповіла про це Кєсльовському, і так виник «Випадок» («Przypadek»). Там Щенсного звали Вернером, а роль грав Тадеуш Ломніцький. Пізніше режисер назвав фільм описом тих сил, які розшарпують людську долю, штовхають людей на ті чи ті вчинки.

Після звільнення з «Політики» репортерка почала працювати в кіногрупі «Toр» (пол. tor – шлях, трек – прим. перекладача), до якої належав Кєсльовський. Рецензувала сценарії та пропонувала теми. Станіслав Ружевич, колишній керівник «Тору», згадував про неї так:

Ганя спрагла життя, зустрічей і розмов. Любить говорити, але ще більше любить слухати. Ганя вміє слухати. Інколи надто захоплюється і переоцінює певні твори та їх авторів. Ніби хоче, щоб усе було добре. Це цікаво, бо вона знає реальність, глибоко в ній закорінена.

[Бартош Мажец, «Чую ці кілька слів», «Rzeczpospolita», 10.11.2003.]

Метафізичний репортаж

Каже, десятиліттями писала про сучасну Польщу, а неіснуючий єврейський світ затягував її поволі, потроху. Вона не займалася Голокостом з особистих причин. Звернула увагу до уламків світу східноєвропейських євреїв завдяки Мартіну Буберу, єврейському релігійному філософу. У середині 1980-х «Розповіді хасидів» дозволили їй відвідати старі єврейські містечка: Ізбіцу, Коцьк, Варку. Вона не знала цієї дійсності і не приховувала це від своїх читачів. І вони, і авторка пізнавали минуле, традиції та культуру польських євреїв завдяки героям її репортажів. У тексті «Спасіння» («Zbawienie») вона написала про свій професійний досвід: «Репортерська робота переконала мене у тому, що логічні історії, без загадок і прогалин, у яких все зрозуміло, бувають неправдивими. А речі, які неможливо пояснити, справді трапляються.

У репортажі «Надзвичайно довга лінія» (2004) вона нагадала слова міжвоєнного поета, катастрофіста Юзефа Чеховича: «Немає збігу обставин. Усе пов’язане і має свій сенс».

Це речення є ключем до розуміння її творчості. Такі книжки Кралль, як «Раніше за Господа Бога» або «Докази існування» (1995) поет Ришард Криніцький називає метафізичним репортажем, оскільки вони торкаються основоположних справ.

Ришард Капусцінський, давній друг репортерки та уважний читач її книжок, своєю чергою зауважив:

Провідна тема Ганни Кралль – це доля людини, яка заплуталася в жахах історії, потрапила в її нищівні механізми, принижена та знищена нею. До того ж ця історія не є якоюсь страхітливою абстрактністю, а має форму конкретних міжлюдських стосунків. Найчастіше, але не завжди, це стосунки між катом і жертвою. Саме в такому накладанні абстрактного на конкретне, у цій послідовній ілюстрації, яка наголошує на тому, що не «історичні потрясіння» чи «привиди війни», а конкретні люди вбивали інших, таких же конкретних людей, я бачу відмінність та унікальність погляду Ганни Кралль.

[Ришард Капусцінський, фрагмент виступу з нагоди вручення Ганні Кралль Премії ім.Самуїла Лінде, Гетінґен, 18.03.2001]

Капусцінський звернув увагу на те, скільки даних нагромаджує репортерка. Він наголошував, що вона задає сотні запитань. Також про те, хто і як був одягнений, що було на столі, що було видно через вікно. Вона доводить, що всі ці деталі роблять світ більш реальним, зрозумілим і правдивим. На його думку, завдяки тому, що Ганна Краль сприймає все з погляду людини, її тематично занурена в минуле й присвячена змаганням між пам’яттю та забуттям, звернена в майбутнє, до молодших поколінь.

«Винятково довга лінія»

Марсель Райх-Раніцький, німецький літературний критик польсько-єврейського походження, чия думка може забезпечити книжці читацьку аудиторію або зруйнувати її шанси, зауважував:

Ганна Кралль про все повідомляє і нічого не коментує. Авторка настільки ощадлива, що Гемінґвей порівняно з нею майже балакун. (...) Тут немає добрих намірів, тут є свідчення неймовірної інтенсивності, і тут справді показано, що там сталося... Це найважливіше у творчості Ганни Кралль, жодної сентиментальності, жодного милосердя, але важка історія про те, що сталося. Це шокує і зворушує.

[Марсель Райх-Раніцький, «Літературний квартет», TV ZDF, передрук «Polityka» 1996, № 11]

Кралль вважає, що люди зазвичай розповідають погано – хаотично, незв’язно, затяжними реченнями. Однак згодом чує кілька слів, які варті зусиль. Адептам репортажу пояснює, що писати – це забирати все непотрібне і надати необхідному належного ритму. Після опрацювання текст має бути інтенсивним – навчає вона, – але й таким, щоб герой міг його сприйняти як свій.

Проривом у її творчості стала книжка «Винятково довга лінія», яку іноді називають міні-романом. Це історія кам’яниці XVI століття в Любліні, яка нагадує всесвіт. Його історія – як спочатку припускає Кралль – може починатися в IV столітті нашої ери, коли Гелена, мати візантійського імператора, поїхала до Єрусалима і знайшла дерево Святого Хреста. Потім воно потрапило до домініканців, які проживали поряд з кам’яницею.

Як репортерка натрапила на цю тему? Спочатку вона почула історію кохання, яка нагадувала дворову баладу. У вдівця була коханка. Він помер від туберкульозу, а жінка застрелилася на його могилі. Їх поховали разом.

Згодом Кралль почала довідуватися більше про мешканців кам’яниці: Францишку Арнштайнову, поетесу, її чоловіка-лікаря та сина, який воював у Легіонах. А також про Юзефа Чеховича, який дружив з Арнштайновою. Майже всі мешканці кам’яниці загинули – у Майданеку, Собіборі чи під час ліквідації гетто.

Ганна Кралль вперше написала не про людину, а про спільну долю багатьох людей. Говорячи про Голокост, репортерка зауважувала:

Ця доля не була результатом індивідуальної поведінки та рішення. Вирок був винесений усьому народу, добрим, злим, боягузливим, сміливим, мудрим і дурним його представникам.

[Бартош Мажец, «Випадковостей не буває». Інтерв’ю з Ганною Кралль. «Rzeczpospolita» 19.04.2004]

«Рожеве страусине пір’я»

У 2009 році Кралль опублікувала «Рожеве страусине пір’я» – розповідь про те, що їй писали і говорили люди впродовж півстоліття. Книжка також є своєрідним автопортретом. Вона складається з папірців, які залишила на столі донька репортерки, коли вона бігла на студентський страйк. Телеграма від чоловіка, який плив уздовж узбережжя Африки на траулері в той день, коли Хрущов упав з постаменту в Москві. Лист із госпіталю від Міхала Радґовського («Урбан писав, що хотів би зробити йому послугу та взяти участь у його похороні»). Лист із Санта-Моніки від Яна Котта перед операцією («20 відсотків, що я цього не переживу, а перед статистикою Бог безсилий»). Лист 1969 року з Вершини Іркутської області від Наталії Я., героїні репортажу «Шматок хліба» («Колгоспникам Вершини тепер живеться ще краще»). Записи розмов із нападником збірної Польщі з футболу Влодзімєжем Любанським та колишнім землевласником Яном К., який втратив весь маєток після аграрної реформи.

Особливо вражає розмова репортерки з літньою жінкою про онука, його дівчину та заплановане весілля. Ганна Кралль зробила кожне речення цієї розмови дивовижним. Вона вловила ритм, у якому розмовляють люди старої школи. Вона розставила акценти так, що слова і мовчання стали однаково важливими. Створено текст про кохання з образами неіснуючого світу, з’являється тінь коханої людини, оживляються спогади. У «Рожевому страусиному пір’ї» фігурують друзі репортера, серед яких: Марек Едельман, священик Адам Бонєцький та Кшиштоф Кесльовський. «Важливо, – сказав той останній, – стати на бік тих, хто сумує, бо щось втратив або навіть тому, що нічого не втратив». Репортерка сприйняла ці слова близько до серця.

Кшиштоф Кєсльовський також є важливою постаттю, коли йдеться про видану 2011 року «Білу Марію». У 1970-х Кралль подарувала йому та Кшиштофу Песевичу історію, яку вони перетворили на восьму частину знаменитого «Декалогу». Через багато років автор вирішив розповісти, як це було насправді, але не через лінійну оповідь, а через низку перестрибувань у часі та просторі. Пшемислав Чаплінський писав (www.instytutksiazki.pl):

Тож, можливо, ця книжка про різні стани розпорошеності, про наростаючу інтенсивність зникнення: замість пам’ятних наборів залишилися рештки; замість впорядкованої історії ми маємо клубок доль, про які розказують по черзі; замість автентичних голосів – наративні гіпотези.

Книжка «Докази існування» започатковує перевидання найважливіших творів Кралль. У 2014 році вийшло друге виправлене видання книжки «На схід від Арбату», а в 2015 році – збірка «Шість відтінків білини» 1978 року (як «Шість відтінків білини та інші історії»). Про ці тексти, що належать до найвидатніших репортажів про Польську Народну Республіку, Дорота Масловська писала так:

ЗВИЧНІ, НЕВАЖЛИВІ, НЕ ПЕРЕХОПЛЮЮТЬ ДУХ!!! Хоч такими є долі героїв цієї унікальної книжки репортажів Ганни Кралль 1970-х років, її читають на одному диханні. Не-королі з Лодзі, не-акторки із Заґлембя – їхні сірі будні, невеличкі кохання та невидовищні злочини авторка схопила, досягаючи завдяки своєму мовному таланту та соціологічним здібностям своєрідної літературної тривимірності. Кожним реченням Ганна Кралль доводить, що сірий – це суміш найбільш несамовитих кольорів.

У 2020 році вийшли «Синапси Марії Г.» Як читаємо у вступі, «це історія про пам’ять і забуття Марії Твардокенс-Грабовської (на основі сотень, можливо, тисяч її листів до мене) та Марії Грабовської (на основі її спогадів). Перша Марія – це польська опозиціонерка, ув’язнена в 1981 році за підтримку страйку, бореться з важким сьогоденням – виховує сина, хворого на аутизм. Друга Марія – це «мати її чоловіка», яка пережила пекло Другої світової війни і сучасний тероризм – атаку на Всесвітній торговий центр (WTC).

У грудні 2009 року Ганна Краль отримала найвищу відзнаку Спілки польських журналістів – Журналістську лаврову гілку. Того ж року її відзначено літературною премією ім. Владислава Реймонта. У 2014 році Краль отримала золоту медаль «Gloria Artis за заслуги перед культурою», а також Літературну премію ім. Юліана Тувіма за творчі досягнення.

Переклад українською:

Кралль Г. Раніше за Господа Бога, Київ: Темпора, 2017

Переклад: Тарас Лильо

Автор: Бартош Мажец

літературний репортаж

польський репортаж

марек едельман