Вже змалечку життя Ришарда Капусцінського нагадувало мандрівку, подорож. Спочатку були спричинені війною поневіряння сім’ї майбутнього письменника, згодом, із середини 1950-х років, – репортерські відрядження. Стан «людини в дорозі», очевидно, був визначальний для його творчості, він також надихав і – неодноразово – перешкоджав у роботі:
Репортер працює за принципом акумулятора, – каже автор «Імператора», – він заряджає, накопичує, вбирає у себе всю цю реальність, нагромаджує матеріал, а потім у нього немає часу писати. Парадокс моєї професії в тому, що література народжується з подорожі, але сама подорож унеможливлює писання. Подорож – це надто дорогоцінний час, ситуація подорожі – напрочуд дорогоцінна, щоб писати («Автопортрет репортера», 2006).
Свою першу й одразу дуже драматичну подорож Капусцінський здійснив у семирічному віці. У вересні 1939 року він із матір’ю та молодшою сестрою вирушив із села Павлов, де вони проводили канікули, до свого рідного міста – Пінська на Поліссі, за 300 кілометрів. Мандрівка у натовпі наляканих біженців, серед зруйнованих під час бомбардувань будівель, стала кінцем безтурботного дитинства. Наступні кілька місяців майбутній письменник провів у Пінську під радянською окупацією, потерпаючи від голоду та страху – усе це пізніше він опише в «Імперії» («Imperium», 1993). Навесні 1940 року Марія Капусцінська з дітьми перебралася до околиць Варшави, де розшукала чоловіка, якому вдалося втекти під час транспортування до Катині. Вони спочатку жили в Серакові, потім у Варшаві, на вулиці Крохмальній (біля одного із входів у гетто), а потім у Свідері. Після війни родина оселилася в столиці.
Ришард Капусцінський. фот. Aleksander Jałosiński/Forum
Пінське дитинство та досвід окупації завжди будуть для Капусцінського надзвичайно важливою точкою відліку. Відомо, що він мав намір написати книжку про місце свого народження, і хоча цей план так і не був реалізований, пам’ять про довоєнне пограниччя та війну визначила сферу його зацікавлень. Письменник, згадує Маріуш Щиґєль,
якось зізнався, що він тому так охоче бував у бідних країнах, бо в них було щось від Полісся. (...) Коли його неодноразово запитували в інтерв’ю про страх, який супроводжував його – як репортера, – на різних фронтах світу, він говорив, що війна все ще триває в ньому: «Війна не закінчилася для мене в 1945 році, ні після. Для тих, хто її пережив, вона ніколи сповна не завершується («Інша подорож», «Gazeta Wyborcza», додаток «Duży Format», 27/01/2007).
Важке дитинство дозволило Капусцінському відчути і співпереживати долю тих, для кого — чи то в Азії, в Африці, чи в Латинській Америці — бідність, насильство та відсутність основних прав є повсякденністю. Спільний досвід сприяв встановленню міжособистісних зв’язків, які, на його думку, були основою роботи репортера. Ось як про це зазначають автори біографії Капусцінського Беата Новацька та Зиґмунт Зьонтек, маючи на увазі репортаж «Христос із карабіном на плечі» («Chrystus z karabinem na ramieniu», 1975):
Саме там і в репортажах з Близького Сходу ми натрапляємо на порівняння «їхніх» і «наших» війн, «їхніх» і «наших» еміграцій. Ці порівняння не часто трактують як тло, точку відліку, які допомагають читачеві розуміти історичні відмінності та подібності. Пам’ять війни – чи, ширше, особисто пережита і закарбована в пам’яті польська історія – зазвичай постає як реакція на те, у чому бере участь письменник, як спонтанне доповнення до цієї участі. Іноді вона сприяє переконливій легітимізації перед людьми, про яких він має намір писати, дає право висловлюватися про їхнє життя («Ришард Капусцінський. Біографія письменника», 2008).
У другій половині 1940-х Капусцінський навчався в гімназії ім. Станіслава Сташиця. Займався футболом і боксом (став віце-чемпіоном Варшави серед юніорів у найлегшій вазі), писав також вірші й надсилав їх до літературних журналів. У 1949 році, ще школярем, дебютував як поет у тижневику «Dziś i Jutro». Хоча роками пізніше він називав свої юнацькі твори «продуктивною маяковщиною», їхня публікація в пресі відкрила йому шлях у журналістику. Автора-початківця помітили в редакції новоствореного журналу «Sztandar Młodych» й запропоновували йому співпрацю. Капусцінський спочатку працював кур’єром (завдяки цьому познайомився з такими авторами, як Марія Домбровська, Зофія Налковська, Леопольд Стафф і Юліан Тувім), а згодом почав публікувати власні тексти. У той час він був активним діячем Союзу польської молоді, а велика соціальна чутливість, яка не полишала його протягом усього життя, проявилася уже в ранніх статтях і віршах як палка, принципова і наївна віра в соціалізм (батько приховував від сина факти своєї втечі під час транспортування до Катині та співпраці з Армією Крайовою).
Невдовзі Капусцінський покинув поезію на користь журналістики.
Однак, як відомо, – зазначають Новацька та Зьонтек, – письменник повернеться до віршів (у 1980-х роках) і тоді з’явиться думка про те, що для його творчої біографії також ці перші, незграбні пошуки, швидко заглушені соцреалістичною поетикою, мають істотне значення. Він шукатиме спроби поєднати поезію з репортажем. Лаконічність, схильність до метафор, відчуття слова — це лише деякі з найважливіших стилістичних особливостей пізнього Капусцінського, джерело яких, поза усіляким сумнівом, – в поезії.
У жовтні 1950 року новоспечений журналіст почав навчання на факультеті полоністики Варшавського університету, але згодом перевівся на історичний факультет, тимчасово перервавши роботу в редакції. Будучи студентом, вів заняття на третьому курсі філософського факультету, брав участь у заняттях кафедри Лешека Колаковського. У 1952 році він одружився з Аліцією Мельчарек, студенткою медичного факультету та майбутньою лікаркою-педіатринею, а наступного року в них народилася дочка Зофія.
Ришард Капусцінський, 1962, фот. Janusz Sobolewski/Forum
Після захисту дипломної роботи під керівництвом проф. Генрика Яблонського Капусцінський повернувся до газети «Sztandar Młodych». Саме тоді – у 1955 році – кар’єра репортера стрімко пішла вгору, початком якої стала публікація його першого важливого тексту: «Це теж правда про Нову Гуту» («To też jest prawda o Nowej Hucie»). За задумом редакції, матеріал мав полемізувати з «Поемою для дорослих» Адама Важика, який змалював життя робітників Нової Гути в похмурих тонах, підриваючи соцреалістичний ура-оптимізм. Капусцінський виїхав на місце і переконався, що реальність була ще гіршою, ніж у творі поета. Він написав сміливий, критичний репортаж. Слід віддати належне, що обов’язкова на той час вірність чинній доктрині не завадила авторові відкрито писати про жахливі факти. Наприклад, ось так:
Послухайте: нещодавно одна 14-річна дівчина заразила вісьмох хлопців. Коли ми з нею спілкувалися, вона так вульгарно розповідала про свої «досягнення», що аж знудило. Вона не одна така. Не всі такі молоді, але їх багато.(... ) У Новій Гуті знають помешкання, де в одній кімнаті мати бере грошву від чоловіків, а в іншій донька компенсує відвідувачам ці витрати. І це не єдина така квартира. Ось жінка – мешканка робітничого готелю – народжуватиме дитину. В цій кімнаті живе ще шість дівчат. Через три місяці вона має повернутися до роботи. Не повертається: її місце праці в Гуті, за кілька кілометрів від готелю, а повинна годувати дитину чотири рази на день. Її просять принести довідку, що вона працює, але вона не може це прохання виконати. Тоді приходить представник готелю і забирає постіль, все, що їй не належить: жінку з дитину залишають на голій підлозі («Це теж правда про Нову Гуту»).
Малґожата Шейнерт зазначає:
Цей текст показує, як чесність і уважність людини і репортера перемагає ідеологію, яка обмежує його ззовні, а може, і зсередини. Тоді автор уже не вірив, що будь-яка система відповість на всі запитання людей; із цього погляду репортаж застарів. Однак він завжди стояв на боці тих, ким нехтують у Польщі та в усьому світі, і тут репортаж зберіг живу актуальність, хоча Ришард Капусцінський написав його на початку свого шляху, понад половину століття тому («Gazeta Wyborcza», додаток «Duży Format», 27/01/2007)
Проте згодом, на хвилі жовтневої Відлиги, його відвагу оцінили – у двадцяти чотирирічному віці він отримав за свій текст Золотий Хрест Заслуги. Далі — можливо, тому, як дехто стверджує, щоб він перестав писати на незручні теми в Польщі — його відправили на кілька тижнів до Індії, хоча сам Капусцінський мріяв перетнути кордон бодай Чехословаччини. Ця поїздка стала для нього культурним шоком, про що він згадує в «Подорожах з Геродотом» (Podróże z Herodotem", 2004). Закинутий на «глибоку воду», не володіючи англійською мовою та нічого не знаючи про екзотичну країну, репортер почав із того, що купив на вулиці Старого Делі «For Whom the Bell Tolls» Гемінґвея і за цією книжкою вчив мову.
Через рік він знову зіткнувся з радикальною інакшістю. Капусцінський їде в Китай через Токіо та Гонконг. Це абсурдне відрядження до Пекіна, де за ним постійно стежили й відрізали від інформації, дало йому можливість відчути, що таке справжній тоталітаризм. Поїздку довелося перервати після повідомлення з Варшави про репресії щодо бунтівної газети «Sztandar Młodych». Капусцінський повернувся до Польщі транссибірською залізницею, а потім, не погодившись із запровадженими зверху змінами в редакції, разом із більшістю колег покинув «Sztandar». Залякування журналістів у країні та отриманий під час недавньої поїздки до Китаю досвід мали остаточно розвіяти надію, що своєю безкомпромісною журналістикою він змінить польську дійсність. За словами його біографів:
Ідучи із газети «Sztandar Młodych», Капусцінський, здається, як репортер, що відбувся, мав двояке ставлення до дійсності: вільне від журналістської заангажованості, коли йдеться про країну, і спрагле на цю заангажованість, участь, не соромлячись патетичних слів – коли йдеться про світ і справи людини у світі. Незабаром він постане перед вибором: чи продовжувати «вимірювати ХХ століття» досвідом власної країни, де історія, здається, зупинилася, чи пробувати стати її свідком у місцях-епіцентрах події, де «розгортається подальша і нова «робота зі звільнення світу»? Очевидно, не обов'язково бути читачем книжок Капусцінського, аби збагнути, що він без вагань скористався цією другою можливістю. Однак важко пригадати всі мотиви цього вибору, мабуть, навіть важко здогадатися (після «Чорного дерева» та «Подорожей з Геродотом»), що одним із важливих, якщо не найважливішим із них, було бажання зберегти й розширити активну діяльність задля участі у світових змінах. А це важливе питання для розуміння меандрів біографії та творчого розвитку автора, в тому числі й досить тривалого дистанціювання від революційних ідеалів та ілюзій молодості. На відміну від абсолютної більшості своїх однолітків-письменників, Капусцінський справді намагався бути свідком, а часом навіть учасником прискорених, так званих, революційних змін у світі (Беата Новацька, Зиґмунт Зьонтек, «Ришард Капусцінський. Біографія письменника").
Після звільнення з газети він «влаштувався на роботу в Польське пресове агентство (PAP), а згодом йому запропонували роботу в тижневику «Polityka». Впродовж чотирьох років як кореспондент цього видання Капусцінський їздив по країні і писав репортажі, найкращі з яких увійшли до його дебютної книжки «Буш по-польськи» («Busz po polsku», 1962). Підзаголовок збірки — «Випадкові оповідання» — добре відображає характер цих текстів: це розповіді про людей і місця, які трапляються часто випадково, далеко від протоптаної дороги. Готовність репортера до пригод, уміння скористатися непередбаченим збігом обставин допомогли йому порушувати теми, які дозволяли вийти за межі суто інформативного опису реальності чи навіть соціологічного спостереження та наблизитися до глибшої екзистенційної перспективи. Яскравим прикладом є відомий репортаж під назвою «Штивний». Капусцінський замість того, щоб написати запланований текст про шахту, приєднався до групи з п’яти шахтарів, які мали перевезти на Мазури труну з тілом колеги – жертви нещасного випадку. За п'ятнадцять кілометрів до місця призначення вантажівка, на якій вони їдуть, ламається, і супровідники вирішують нести труну пішки. Знесилені, вони зупиняються на лісовій галявині, розпалюють вогнище і ховають «предмет меблів» у кущах. Раптом до них приєднується група дівчат. Хлопці нічого не говорять про труну, але її прихована присутність заважає їм безтурботно насолоджуватися жіночим товариством і змушує їх розриватися між відчуттям краси життя та думкою про смерть.
Ришард Капусцінський, 1981, фот. Krzysztof Wójcik/Forum
Ця метафорична історія викликала велике пожвавлення в літературному середовищі. Через кілька місяців після публікації в «Політиці» журнал «Діалог» опублікував твір Богдана Дроздовського під назвою «Кондукт», зміст якого відверто нагадував описаний у «Штивному» сюжет. Капусцінський звинуватив Дроздовського в плагіаті. У пресі спалахнула дискусія, яка закінчилася виправданням Дроздовського з боку тогочасних культурних авторитетів, але це мало й позитивні наслідки для автора «Штивного», оскільки «привернуло увагу до нового жанру: літературного репортажу. Це була перша спроба його нобілітації. Тоді усвідомили – зазначив Капусцінський, – що літературний репортаж належить до літератури і не треба його зводити до газетної інформації (Маріуш Щиґєль, «Ще одна подорож»).
Беата Новацька та Зиґмунт Зьонтек пишуть про вплив, який мали на автора «Буша по-польськи» переклади світової літератури: з одного боку, твори французьких письменників-філософів (Камю, Сартр, Мальро та Сент-Екзюпері), з іншого – американців, насамперед Гемінґвея. Репортажі Капусцінського з дебютної книжки тяжіють до філософсько-екзистенціальних узагальнень, у них важлива етична проблематика, а головна їхня мета – показати не так народні маси, як долю окремої людини. У рецензії на «Буш...» Генрик Береза наголосив на художніх цінностях книжки, зокрема на таланті автора-оповідача та його чутливості на розмовну мову. Сам Капусцінський дуже серйозно ставився до репортажного письма, про що свідчать «Партери», де оповідач розповідає про бажання зрозуміти й водночас про безпорадність перед світом, який він описує в цьому тексті, — світом людей, які свідомо обирають життя «на партері», на самому низу соціальної драбини:
Репортер — це не тільки рупор, у який викрикують десятки цифр, імен і думок. Йому теж іноді хочеться щось сказати. Але що я мав сказати? Два світи, які ніколи не зустрічаються. Партери. Треба там жити, щоб потім про них мудрувати. (…) Слова є незрозумілими, якщо не пережито те, що вони описують. Якщо це не потрапило у кров.
Капусцінський не боявся ризикувати. Відомо, що він став свідком 27 революцій, чотири рази його мали розстріляти, а підрахувати випадки, коли йому загрожувала смерть, просто неможливо. Взимку 1959/60 рр. він вперше побував в Африці: відвідав Гану, а також Дагомею (територія сучасного Беніна й Того – ред.) та Нігер. Захоплений процесом деколонізації африканських країн, він полетів до Каїра, звідки потрапив до охопленого громадянською війною Конго. Там Капусцінський разом із двома чеськими журналістами був заарештований і засуджений до страти, але їх дивом врятували солдати ООН. Про те, що йому довелось пережити, він писав багато років по тому в книжці «Футбольна війна» («Wojna futbolowa», 1978):
Ришард Капусцінський, 1975, фот. Janusz Sobolewski/Forum
«Майже відразу його охоплює стан гнітючої порожнечі, колапсу, заціпенілої інертності, ніби він перебуває під дією наркозу чи сильної дози дурману. Цей стан ще більше поглиблює відчуття повної безпорадності, усвідомленням того, що нічого не можна змінити, нічому не можливо протидіяти. Раптом м’язи покидає вся енергія, немає сил навіть кричати, бити долонями об стіну, головою об підлогу. Ні, тіло вже не наше, воно перетворюється в чужу матерію, яку ми ще повинні двигати, перш ніж хтось звільнить нас від цього виснажливого тягаря. Стає душно і ця задуха відчувається найгостріше ніби напомацки. (…) Але достатньо одного проблиску світла в темноті, щоб ті, хто безвольно й апатично занурювалися у прірву, чекаючи лише на удар об дно, почали знову спинатися. Щасливий випадок перервав їхнє падіння, повертаючи їх до життя. Все, що залишилося за ними, – це простір порожнечі, який неможливо визначити, оскільки немає посилань, форм чи знаків, і який існує, як у випадку звукового бар'єру, – ми відчуваємо лише в момент, коли наближаємось до нього. Достатньо зробити лише крок від цієї порожнечі, і вона зникне. Але я думаю, що той, хто через це пройшов, ніколи не буде таким, як раніше. Він так і залишиться з душевною раною, затверділою гангреною, наявність якої більше відчують інші, ніж він сам, через деякий час вони зрозуміють, що в цій людині є щось випалене, чогось в ній уже немає. Кожна зустріч зі смертю має свою ціну, це знають ті, хто це пережив.
Фактично жодне із цих межових переживань не потрапило до репортажів із Гани та Конго, які написані на початку 1960-х років й увійшли до другої книжки Капусцінського «Чорні зірки» (Czarne gwiazdy», 1963). Капусцінський ще не знайшов потрібної мови для розповіді про свої найбільш особисті (і найстрашніші) переживання, тому він вирішив дати читачам найбільш неупереджені знання про сучасну Африку. «Чорні зірки», як він сам казав, створені з двох запланованих книжок про африканських лідерів — Нкруму та Лумумбу. Він не встиг завершити ці книжки, бо в 1962 році його відправили в Дар-ес-Салам як першого польського кореспондента PAP на всю Африку.
П'ять років він провів спочатку в східній, а потім у західній частині континенту, брав участь у першій конференції африканських лідерів в Аддис-Абебі; був одним із небагатьох журналістів, які потрапили на Занзібар одразу після повалення султанату та проголошення республіки, спостерігав, як наступні країни відновлювали незалежність і як вони ставали жертвами анархії, воєн і племінної ворожнечі. Капусцінський писав:
Протягом місяця я проїхав через п’ять країн (Алжир, Гвінея, Того, Дагомея, Нігерія). У чотирьох із них було запроваджено надзвичайний стан. У одній президента щойно усунули, у другій він врятувався випадково, у третій – глава уряду боїться залишити свою резиденцію, яку охороняють військові. Два парламенти розпущені. Два уряди усунуто. Десятки діячів арештовано. Десятки осіб вбито під час політичних протестів. На відстані 520 кілометрів мене перевіряли 21 раз і 4 рази повністю обшукували («Якби вся Африка»).
Небезпечній роботі кореспондента заважав жахливий стан здоров’я. В Африці Капусцінський захворів на церебральну малярію й туберкульоз, які лікував у місцевій лікарні в примітивних умовах, не повідомляючи PAP, бо боявся, що його відкличуть до країни. Лікування було успішним (на кілька місяців доглядати за ним приїжджала його дружина Аліція), але в 1966 році він захворів на важку тропічну лихоманку і після двомісячного перебування в лікарні Лагоса змушений був повернутися до Польщі.
У 1969 році вийшов збірник «Якби вся Африка» («Gdyby cała Afryka»), до якої увійшли довші тексти і повідомлення Капусцінського до PAP із Чорного Континенту. Назва апелює до ідеї африканської єдності – солідарності постколоніальних країн і тих, які ще не звільнилися від іноземного панування. Капусцінський переконався, наскільки утопічною була ця ідея для етнічно і релігійно неоднорідних народів; він побачив, що криваві перевороти та боротьба за владу зазвичай мають мало спільного з турботою про суспільне благо. Але також, як зазначають Новацька та Зьонтек, саме в Африці Капусцінський став чудовим аналітиком механізмів влади та експертом у сфері революцій і переворотів.
Ще раніше у світ вийшла книжка «Киргиз злізає з коня» («Kirgiz schodzi z konia», 1968) – репортажі з тримісячної подорожі сімома азіатськими та закавказькими республіками СРСР в 1967 році після повернення з Африки. Не бажаючи писати панегірики Радянському Союзу, він вирішив оминути тему політики й зосередитися на культурі відвідуваних регіонів, а точніше, на культурах, оскільки виявилося, що нав’язана система не зуміла знищити локальні традиції. У колоритно й легко написаному «Киргизі...» відчутний голос Капусцінського-романтика:
Вирушаючи на схід, Капусцінський своєрідно вписує свою подорож у цикл давніх європейських мандрівок. Тут репортера, як мандрівників ХІХ ст., не цікавить центр світу. Навпаки – він просить своїх провідників дозволити йому зійти з проторених шляхів, заглибитися в глушину, пошукати забуті подвір’я, сісти за стіл із господарями. Він знає, що це єдиний спосіб змінити звичну — назвемо її горизонтальною — модель мандрівки на жадану, вертикальну – вглиб історії, до коріння традицій, до сутності національної та індивідуальної ідентичності. Зачарування периферіями, слідування за пригодами, згода на змагання з невідомим, туга за справжніми переживаннями – це основні елементи романтичного реквізиту. Саме вони перетворюють звичайного подорожнього в мандрівника, пілігрима, людину, яка вишукує під час подорожі нематеріальні цінності. Водночас цей метод нагромадження матеріалу, який базується на спонтанному виборі, можна знайти вже в дебютній збірці репортажів Капусцінського 1962 року з підзаголовком «Випадкові історії» (Беата Новацька, Зиґмунт Зьонтек, «Ришард Капусцінський. Біографія письменника»).
Ця «вертикальна» модель подорожі, копання вглиб та заглядання всередину явищ, можлива завдяки великій чутливості до деталей. Інколи непомітна деталь, яку хтось би й не зауважив, у творчості Капусцінського стає лінзою, яка об’єднує багатство значень. Ось приклад:
Щоб (...) зрозуміти унікальність Грузії, репортер поступово наближається до неї: він описує не форму місцевості, а звивистість двох вуличок у Тбілісі. На вигляд вони схожі — обидві «наче з вертепу», вистругані з дерева, щільно забудовані рядами темно-коричневих будинків. Перша купається у сонячному промінні, тому вся її архітектура, всі дашки та веранди розташовані таким чином, щоб створювати тінь. Друга – навпаки, темна, веде на північ, тому її численні ґанки й тераси побудовані так, щоб хапати світло. Вулицю сонця вподобали художники. Її ж темну сестру – шевці. Завдяки поетичному опису, який використовує просторові контрасти й має магічний відблиск, цей уривок можна прочитати як універсальну метафору людської долі, що постійно балансує на межі сонця й тіні, між духом і матерією, радістю і болем, мистецтвом і прозою життя («Ришард Капусцінський. Біографія письменника»).
Восени 1967 року Капусцінський вирушив до Латинської Америки як кореспондент PAP. Він провів там п’ять років, проживаючи в Чилі, Перу, Бразилії та Мексиці, стежачи за вогнищами революцій і конфліктів. Першим результатом цієї подорожі став репортаж «Чому загинув Карл фон Шпреті» (1970), який згодом у скороченому варіанті та зі зміненою назвою — «Смерть посла» — увійшов до збірки «Христос з карабіном на плечі». Цей суперечливий текст показує трагічну історію Гватемали на тлі викрадення та вбивства партизанами німецького дипломата, який мав добрі стосунки з репресивним режимом. Капусцінський виступав проти демонізації південноамериканських революціонерів у світових ЗМІ – і хоча репортер не захищав методи терору, які вони використовували, він вказував на причини, що підштовхували їх до злочинів. Він також описував злочини, скоєні правлячою диктатурою в значно ширшому масштабі, злочини, які інституційно санкціонували та які замовчували. У той час як більшість журналістів відвідували місця, де відбувалися відомі війни, він часто вибирав місця, які залишалися непоміченими, ігнорованими, й драматизм яких не міг розраховувати на чиюсь увагу.
Капусцінський, - пише Артур Домославський, - був літописцем і захисником таких непомічених, незрозумілих конфліктів. Напевно, кожен чув про злочини Піночета в Чилі – кілька тисяч убитих і «зниклих безвісти», а хто чув про злочини гватемальських генералів? («Gazeta Wyborcza», додаток «Duży Format», 27/01/2007)
«Христос з карабіном на плечі» (1975) — книжка, присвячена бойовикам Близького Сходу (палестинським федаїнам), Латинській Америці та Африці. У тексті «Гевара й Альєнде» Капусцінський порівняв надзвичайно різні й водночас схожі долі двох відомих особистостей. Хоча Че Гевара (дуже ідеалізований у цьому тексті 1974 року) обрав збройну боротьбу, а Сальвадор Альєнде, президент Чилі, намагався здійснити революцію мирним шляхом, спільним у них є те, що в момент поразки, перед обличчям смерті , вони відкидають компроміси, вони не хочуть рятуватися і платять життям за свої переконання.
Ришард Капусцінський, 2006, фот. Maciej Zienkiewicz/AW
Але найбільш шокуючим у книзі є короткий, двосторінковий репортаж «Вікторіано Ґомес перед телекамерами», який показує, наскільки збочено можна використати таку героїчну пожертву життям. Тут, у Сальвадорі, на спортивному стадіоні було організовано публічну страту юного партизана, яку транслювали в прямому ефірі:
Спочатку привезли його матір. Знищена, скромно одягнена жінка сіла навпроти місця страти її сина. За мить на трибунах запанувала тиша. Але через деякий час люди почали розмовляти, обмінюватися думками, купували морозиво та безалкогольні напої. Найбільше галасували діти. (...) Потім почалася загальнонаціональна трансляція екзекуції Вікторіано Ґомеса. Спочатку Вікторіано став перед трибунами, біля бігової доріжки. Але оператори почали кликати його на середину стадіону – вони турбувалися про краще освітлення та ефектніший кадр. Він зрозумів їхні наміри, прислухався, відійшов у глибину поля і став струнко – засмаглий, високий, двадцятичотирьохлітній. Тепер із трибун можна було побачити лише маленький силует, і це добре – на цій відстані смерть втрачала свою буквальність, свою конкретність, тягар, вона переставала бути смертю, перетворювалася на видовище смерті. Тільки оператори мали його крупний план, його обличчя займало весь екран, тому люди, які дивилися телетрансляцію, бачили більше, ніж натовп, що зібрався на стадіоні» («Вікторіано Гомес перед телекамерами»)
У цьому скупому описі без коментарів, важливі не ідеологічні аргументи, а лише наруга над гідністю засудженого. Людська гідність була темою Капусцінського, що дозволило йому долати бар’єр чужості в найвіддаленіших куточках світу та бачити проблеми, однаково важливі на будь-якій географічній широті.
«Відомо, що формула людської гідності становить суть самобутності кожної культури, — читаємо в «Біографії письменника», — її розшифрування рівнозначне глибокому проникненню в унікальний етос описуваної спільноти. Тому, якщо Капусцінський захоче прищепити читачеві своїх текстів солідарне ставлення до мешканців віддалених регіонів земної кулі, дати йому зрозуміти, що їхні справи теж важливі для нього, він спробує видобути суть характерної для них формули гідності з тих чи тих екзотичних форм, зробити її зрозумілою, важливою і близькою для польського читача і таким чином «перекласти» «культуру на культуру».
Після повернення з Південної Америки Капусцінський відмовився від постійної роботи з PAP, але співпрацю з агентством продовжив. Він стає викладачем факультету журналістики Варшавського університету і репортером тижневика «Kultura». 1970-ті роки були часом інтенсивних подорожей: на Близький Схід, в Індію, на Кіпр і в численні африканські країни. Після поїздки в Анголу з’явилася книжка «Ще день життя» («Jeszcze dzień życia», 1976), а після подорожі до Ефіопії та Ірану – дві книжки, які принесли Капусцінському світову славу: «Імператор» («Cesarz», 1978) та «Шахіншах» («Szachinszach», 1982).
«Ще день життя» віщував перелом у його творчості. Книжка описує громадянську війну в Анголі, яка щойно стала незалежною. Однак факти блякнуть перед страхом та самотністю репортера, який опинився в пеклі країни, що поринула в хаос. Журналістський матеріал був підпорядкований структурі сюжету, а з величезного обсягу фактів письменник відбирав лише ті, які піддавалися узагальненню й могли стати метафорою. Саме таку роль відіграє розповідь про португальців, які втікають із Луанди, а все своє майно пакують у нашвидкуруч збиті скрині – наче в труни. У кам'яному місті з’являється інше, дерев'яне, яке перевозять в порт, і далі воно пливе в океан, залишаючи за собою безлюдні вулиці та порожні зачинені будинки. Цей образ став символом остаточного розпаду колоніального світу.
Ще день життя» — це дуже особиста книжка, — наголошував Капусцінський. — Не про війну, не про ворожі сторони, а про втрату, про невідомість, про невизначеність того, що з тобою станеться. Траплялися там ситуації, в яких людина довідувалася, що не житиме. І кожного дня вона говорила з полегшенням: – О, ще день мого життя позаду, ще один мене чекає. Але не більше (www.gazeta.pl/kapuscinski).
Маріуш Щиґель про книжку з Анголи:
Це була заявка на жанр, в якому писатиме в майбутньому: есеїстичний репортаж або репортерський нарис — як він це називав — без тисяч непотрібних цифр і фактів, де спостереження є приводом для ширших інтелектуальних роздумів («Ще одна подорож»).
Крім того, у творах Капусцінського все більше наголошуватиметься на особистій, приватній перспективі. Опублікована в 1978 році «Футбольна війна» є антологією раніше написаних репортажів з Африки та Південної Америки, пов’язаних із планами на так і не написану книжку. У них автор розкриває обставини своїх подорожей, пов’язані з роботою кореспондента труднощі, ділиться своїми емоціями, думками, прочитаним, описує людей і події, які залишилися в його пам’яті, але для них не знайшлося місця в інших текстах.
Саме у «Футбольній війні» Капусцінський вирішив розповісти про події вісімнадцятирічної давнини, коли він і двоє чеських журналістів чекали на розстріл. У репортажі з Нігерії, відомих «Палаючих бар’єрах» («Płonących barierach») читаємо: «Їду дорогою, по якій, кажуть, біла людина не може пройти живою. Їду подивитися, чи вона не пройде, тому що я сам повинен все це пережити». Але в антології не менш важливими за ці зустрічі з жахом є камерні спостереження та миттєві портрети:
Описати старого індіанця в пустелі в Мексиці. Я їхав на авто і здалеку побачив щось схоже на індіанський капелюх, що лежить на піску. Зупинився і підійшов ближче. Під капелюхом у неглибокій ямі сидів індіанець. Так він захищався від вітру. Перед ним стояв дерев’яний патефон із погнутою потертою трубкою. Старий увесь час крутив корбою (ймовірно, патефон не мав пружини) і слухав одну й ту ж платівку. З труби лунав хрипкий шум, тріск і хаотичні уривки латиноамериканської пісні – «Rio Manzanares dejeme pasar» («Ріко Мансанарес, дозволь мені переплисти»). «Отче, — нарешті відізвався я, – тут нема жодної ріки». — «Сину, — відповів він через мить, – я є рікою і не можу себе перепливти». Він більше нічого не сказав, просто крутив корбу і слухав платівку.
Вступний репортаж цього видання розповідає про війну між Сальвадором і Гондурасом, приводом для якої став футбольний матч, зіграний між збірними цих країн. Конфлікт тривав лише сто годин, але у ньому загинуло шість тисяч людей. У зворушливій розповіді Капусцінського від цієї різанини користь мав лише один чоловік – простий солдат, рекрут-селянин, який не розумів, за що воює, і який познімав чоботи з трупів своїх товаришів по зброї для своєї великої босоногої родини.
У 1978 році вийшов також «Імператор» («Cesarz»), фрагменти якого друкував тижневик «Kultura». Історія правління та падіння ефіопського імператора Хайле Селассіє стала віхою в історії репортажу. Капусцінський втомився писати про революції, перевороти та повалення диктатур і вирішив розказати про «короля королів» абсолютно новою мовою. Він згадував, як йому важко було знайти потрібну мову. Нарешті репортеру спало на думку речення про собаку імператора: «Це був маленький песик японської породи. Його звали Лулу». Саме ця фраза задала тон усій книжці.
«Імператор» складається з монологів колишніх придворних монарха. Ці монологи письменник стилізував під гротескну старопольську мову: наповнені архаїзмами та риторичними перебільшеннями, вони чудово показують абсурдність і закостенілість імперського світу. Ось зізнання «подушкового слуги володаря»:
Наш пан сідав на трон, і коли він сів, я підклав йому під ноги подушку. Це потрібно було зробити швидко, аби ноги достойного монарха не повиснули у повітрі. (...) Я був «подушковим» шановного пана впродовж двадцяти шести років, супроводжував його під час поїздок по світу, і справді — я скажу це з гордістю — наш володар не міг обійтися без мене, тому що його гідність вимагала від нього постійно сидіти на троні, і він не міг сидіти на троні без подушки, а «подушковим» був я. Щодо цієї процедури мені довелося освоїти спеціальний протокол, здобути дуже корисні знання про висоту окремих екземплярів трону, що дозволяло мені швидко і точно підбирати подушку потрібного розміру, щоб уникнути скандального недогляду, коли між подушкою і черевиками імператора могла з’явитися щілина!
На проблему голоду в Ефіопії Селассіє реагував порожніми заявами:
... і для цих голодних людей, мабуть, було достатньо того, що наш ласкавий володар особисто надавав їхній долі найвищого значення. Це вияв особливої прихильності, навіть вищої за найвищу. Даючи своїм підлеглим заспокійливу та зміцнювальну надію, що кожного разу, коли в їхньому житті з’являються якісь гнітючі утиски, болі, які спричиняють страждання, ваша світлість примножить такий необхідний їм дух, надаючи цим утискам і мукам найвищої ваги.
«Імператора», який нібито розповідав про екзотичну реальність, сприймали як метафору Польської Народної Республіки, але й ширше – як притчу про всяку гнобительську та корумповану владу. Універсальність книжки підтвердило міжнародне визнанням, яке вона має з 1983 року, коли з’явився її англомовний переклад Вільяма Бранда та Катажини Мрочковської-Бранд. Репортажі Капусцінського перекладали й раніше (іспанською, угорською та чеською), але саме «The Emperor» започаткував світову популярність письменника. На сьогодні його книжки перекладено понад двадцятьма мовами.
Ришард Капусцінський, фот. Piotr Wójcik/AW
Із захопленням про Капусцінського писали Норман Мейлер, Сьюзен Зонтаґ і Джон Апдайк. Останній якось зазначив:
Імператор» — це параболічна розповідь про владу з кількома уроками. На перший план виходить неминуча схильність деспота — незалежно від того, чи він король, завідувач відділу чи диктатор, — який у своїх підданих більше цінує лояльність, ніж компетентність, а безпеку шукає у стагнації («Кінець імперії», «The New Yorker», 16.05. 1983, переклад Лукаша Зоммера).
Салман Рушді стверджував, що в текстах про Хайле Селассіє і про шаха, а також в книжці «Ще день життя»:
описи Капусцінського (ні, його р е а к ц і ї) роблять те, що під силу тільки мистецтву: вони окрилюють нашу уяву. Один Капусцінський вартий тисячі скигливих писак-фантазерів. Завдяки його надзвичайному поєднанню репортажу та мистецтва ми нарешті наближаємося до того, що сам Капусцінський називає непередаваним, правдивим образом війни («Репортаж із кошмару», «The Guardian», 13.02. 1987 р., переклад Е. Дона).
У книжці «Шахіншах», в якій описано режим і повалення останнього шаха Ірану Рези Пехлеві, Капусцінський підбиває підсумки своїх спостережень за механізмами революції. Висновки невтішні:
Іран – це двадцять сьома революція, за якою я спостерігав у країнах Третього світу. У диму та гуркоті вибухів змінювалися правителі, падали уряди, нові люди влаштовувалися у кріслах. Але одне було незмінним, незнищенним, боюся сказати – вічним: безпорадність. Як ті іранські приміщення комітетів нагадували те, що я бачив у Болівії і в Мозамбіку, в Судані і Беніні. Що робити? А ти знаєш, що робити? Я? Не знаю. А може ти знаєш? (...) У дискусіях, які точилися в комітетах про те, що робити далі, всі зійшлися на одному: насамперед треба мститися (...) Почалися страти. Так, нарешті вони знали, що робити, що говорити. Не маєш що їсти? Не маєш де жити? Ми покажемо тоді винуватця твоїх нещасть. Це – контрреволюціонер. Убий його і почнеш жити по-людськи. Але ж який він контрреволюціонер, адже вчора ми разом боролися проти шаха. Це було вчора, а сьогодні він наш ворог.
На відміну від «Імператора», «Шахіншах» позбавлений літературних прикрас; це жорстка, лаконічна і навмисно сира книжка. Капусцінський наче складає різноманітні пазли: тут є описи фотографій, за якими письменник простежує історію Ірану, уривки з нотаток, цитати з книжок, магнітофонний запис, а закінчується все есеїстичною частиною («Мертве полум'я»). І ця структура колажу, і початкове зображення кімнати репортера, в якій панує жахливий безлад, розкривають автентичний сюжет. Такими ж важливими, як й аналізована реальність, є засоби, за допомогою яких дезорієнтований письменник, який не знає місцевої мови, намагається її зрозуміти.
Розпочату 1979 року працю над «Шахіншахом» перервали події польського Серпня. Капусцінський поїхав на Узбережжя і під час страйку перебував на Ґданській корабельні. У «Записках з Узбережжя» («Notatki z Wybrzeża») — короткій розповіді про ті дні — він висловив рішучу солідарність із протестувальниками. Під враженнями від серпневих подій, Капусцінський вирішив знову писати про Польщу. Він брав участь у русі «Солідарність», рік подорожував країною. Але з його репортажних планів нічого не вийшло – по-перше, він був надто впізнаваним, щоб отримувати достовірну інформацію; по-друге, воєнний стан незабаром придушив зміни, які його захоплювали. Після введення воєнного стану Капусцінський вийшов із Польської об’єднаної робітничої партії та втратив роботу в тижневику «Kultura», оскільки не пройшов перевірку.
Однак участь письменника в серпневих подіях істотно вплинула на остаточний вигляд «Шахіншаха», третя, заключна частина якого була написана у 1981 році:
Саме вітчизняна перспектива та інтенсивна участь у польських подіях дозволили Капусцінському вловити певні нюанси іранської революції: помітити роль релігії в поваленні ненависної системи, переслідування людей культури та возвеличення посередніх, але лояльних до режиму, до влади письменників, зрештою – безпорадність тих, хто прийшов до влади. (…) Польський контекст сильно вплинув на останній розділ книжки. Пронизливий смуток «Мертвого полум’я» явно свідчить про розчарування польською революцією («Ришард Капусцінський. Біографія письменника»).
Під час воєнного стану Капусцінський як репортер не виїжджав за кордон. Саме тоді він почав нотувати та збирати цитати, які увійшли до першого тому «Лапідарія» («Lapidarium», 1990). В основі вільної композиції цієї книжки, що складається з роздумів, невеличких замальовок і репортерських заміток, лежить переконання, що для опису протиріч сучасного світу не годиться епічна розповідь, вхопити їх можна лише за допомогою фрагментів. Серію «Лапідарії» письменник писав до кінця життя — загалом вийшло шість томів.
У 1986 році видав збірку поезій «Notes», а в 2006 – «Права природи». За його словами, поезія була для нього рідкісною розкішшю, тому що потребувала часу, якого йому постійно бракувало. Але і написання віршів, і фотографування (альбом фотографій Капусцінського «З Африки» вийшов у 2000 році) — обидві ці пристрасті поглибили його погляд на дійсність, сприяючи появі чудових репортажів.
Звернення до більш інтимних літературних форм — таких як інтелектуальні записки чи поезія — віщувало рефлексивний характер його пізніших книжок, передовсім «Чорного дерева» («Heban», 1998) і «Подорожі з Геродотом» («Podróże z Herodotem», 2004»). Опублікована дещо раніше «Імперія» («Imperium», 1993) стала результатом дворічної подорожі по СРСР, який розвалювався. Капусцінський не намагався створити цілісний образ Росії, знаючи, що це ризиковане завдання. Натомість він писав про свої зустрічі з наддержавою: про дитячі переживання в окупованому Червоною Армією Пінську, про поїздку транссибірською магістраллю 1958 року, про подорож південними республіками СРСР у 1967 році і, нарешті, про мандрівку найвіддаленішими куточками країни в 1989-1991 роках, яка закінчилася відвідуванням рідного міста. Завдяки зверненню до автобіографічного сюжету есеїстичний репортаж про Росію набуває емоційного, особистісного змісту, перетворюється на розповідь про повернення письменника до своїх витоків. Проте фрагментарна композиція «Імперії», що домінує над спробами узагальнення, є свідченням безпорадності Капусцінського перед проблемами величезної країни.
Все зовсім по-іншому в «Чорному дереві», де Капусцінський чудово підсумував свій африканський досвід. Як і в «Імперії», це своєрідні хроніки подорожей автора, цього разу вглиб Чорного континенту. Однак у порівнянні з «Імперією» ця хроніка багатша, оскільки репортер провів у Африці дуже багато часу, писав про неї і вростав у той континент. У 1990-х роках письменник подорожував вже радше не як репортер, а як антрополог. І саме погляд антрополога переважає в «Чорному дереві», в якому Капусцінський, досліджуючи культурне різноманіття,
відкривав ніби на очах читача, під і поза шаром динамічної історії, дух африканської давнини та своєрідності. (...) Він також знаходив відповідь (чи багато регіонально диференційованих відповідей) на питання про те, що для африканця означають смерть і життя людини, дім і сім'я, світ мертвих і світ надприродних істот, пам'ять і традиція. (...) Таким чином, розгортання книжки згідно із сорокарічною хронологією життя супроводжує повернення до джерел часу («Ришард Капусцінський. Біографія письменника»).
Наприкінці цієї подорожі крізь простір і час росте описане в останньому розділі величезне дерево: «густолисте мангове дерево», яке для жителів ефіопського села є центром світу. Зранку в його затінку проводять шкільні уроки, опівдні ховаються від спеки люди і тварини, потім старійшини збираються на нараду, а ввечері жінки розпалюють під деревом багаття і розповідають історії. Це буквально, а не лише метафорично, дерево життя:
На світанку на землі одночасно з’являється сонце і тінь дерева. Сонце розбудить людей, які незабаром почнуть від нього ховатися, шукаючи захисту в тіні. Дивно, але правда: життя людини залежить від такої невловної і тендітної речі, як тінь. Ось чому дерево, яке нею обдаровує, – це більше ніж дерево, це – життя. Якщо у верхівку вдарить блискавка і манґо згорить, у людей не буде місця, ані щоб ховатися від сонця, ані щоб збиратись. А не маючи змоги збиратись, вони нічого не зможуть вирішити, нічого постановити. Та передовсім вони не зможуть розказувати своєї історії, яка існує, тільки коли її переказують із уст в уста під час вечірніх зібрань під деревом. Через це вони швидко втратять знання про своє вчора, свою історичну пам’ять. Вони стануть людьми без минулого, що означає – ніким. Вони втратять те, що їх єднало, розпорошаться, і кожен самотньо піде у свій бік. Але в Африці самотність неможлива, самотня людина не протягне й дня, вона приречена на смерть. Тому, якщо блискавка розтрощить дерево, люди, які жили в його тіні, теж загинуть. Недаремно кажуть: людина не може прожити довше за свою тінь («Гебан, переклад Олеся Герасима»).
Найбільш есеїстична книжка Капусцінського «Подорожі з Геродотом» (2004) – це, за визначенням Маріуша Щиґеля, своєрідна професійна автобіографія. Героєм тут є і стародавній Грек, і польський репортер, який мандрує світом разом з «Історіями» майстра з Галікарнасу. Читання цього твору, за словами письменника, поглинало його більше, ніж поточні події. Описи пережитого Капусцінським, починаючи з першої поїздки в Індію, переплітаються з фрагментами твору Геродота, а роздуми над тим, якою людиною був грецький мандрівник та історик, що штовхало його у зовнішній світ, як він ставився до інших культур, як добував інформацію і чому записував її, стають також рефлексіями про свою творчість та жагу вражень. Можна припустити, що малюючи портрет автора «Історій», письменник сказав важливу й сувору правду про себе:
Розум Геродота не може зосередитися на одній події чи на одній країні. Його постійно щось манить, підштовхує. (...) Такі люди корисні іншим, але, по суті, нещасливі, тому що вони насправді дуже самотні. Вони, звісно, шукають близьких собі людей, і їм навіть інколи здається, що в якійсь країні чи місті вони знайшли їх, познайомилися з ними і все про них довідалися. Але одного разу вони прокидаються і раптом відчувають, що у них немає нічого спільного з тими людьми, що вони можуть негайно звідси поїхати, тому що вони раптом бачать, що їх привабила і засліпила якась інша країна, якісь інші люди, а та подія, якою вони ще вчора захоплювалися, зблякла і втратила будь-яке значення і сенс. По-справжньому вони ні до чого не прив’язуються, глибоко не закорінюються. Їхня здатність співпереживати щира, але поверхнева. Запитання, яка країна їм найбільше подобається, бентежить їх, вони не знають, що відповісти. А справді, яка з країн? Кожна по-своєму (…). До якої країни вони б хотіли повернутися? Знову сум’яття: вони ніколи не задавали собі таких запитань. Мабуть, вони б хотіли повернутися на шлях, на стежину. Знову бути в дорозі – ось про що вони мріють.
Тут слід зробити одне застереження – про емпатію Капусцінського можна говорити різне, тільки не можна її назвати поверховою. Однак гідно оцінити її ми зможемо лише тоді, коли усвідомимо, якими зусиллями, тривогами, працею і ризиками платив він за свої прекрасні книжки.
Переклад: Тарас Лильо
Авторка: Кристина Домбровська
Бібліографія:
- Busz po polsku. Historie przygodne, Warszawa: Czytelnik, 1962.
- Czarne gwiazdy, Warszawa: Czytelnik, 1963.
- Kirgiz schodzi z konia, Warszawa: Czytelnik, 1968.
- Gdyby cała Afryka..., Warszawa: Czytelnik, 1969 [także Agora SA, 2011 - więcej o wydaniu...].
- Dlaczego zginął Karl von Spreti, Warszawa: Książka i Wiedza, 1970 [także Czytelnik, 2010 - więcej o wydaniu...].
- Chrystus z karabinem na ramieniu, Warszawa: Czytelnik, 1975.
- Jeszcze dzień życia, Warszawa: Czytelnik, 1976.
- Cesarz, Warszawa: Czytelnik, 1978.
- Wojna futbolowa, Warszawa, Czytelnik, 1978.
- Szachinszach, Warszawa: Czytelnik, 1982.
- Zaproszenie do Gruzji (współwyd. z W. Kubicki: Słodkie morze Bajkał), Warszawa: MAW, 1983.
- Notes (wiersze), Warszawa: Czytelnik, 1986.
- Lapidarium, Warszawa: Czytelnik, 1990.
- Imperium, Warszawa: Czytelnik, 1993.
- Lapidarium I, Warszawa: Czytelnik, 1995.
- Lapidarium, Warszawa: Czytelnik, 1997.
- Heban, Warszawa: Czytelnik, 1998.
- Lapidarium IV, Warszawa: Czytelnik, 2000.
- Z Afryki, Bielsko-Biała: Buffi, 2000 (więcej...).
- Lapidarium V, Warszawa: Czytelnik, 2002 (więcej...).
- Autoportret reportera, Kraków: SIW "Znak", 2003 (więcej...).
- Podróże z Herodotem, Kraków: SIW "Znak", 2004 (więcej...).
- Ten Inny (zbiór wykładów), Kraków: SIW "Znak", 2006.
- Prawa natury (wiersze), Kraków: Wydawnictwo Literackie, 2006.
Вибрані переклади:
- українською: Подорож з Геродотом / Переклад з польської А. Чердаклі, Київ: Юніверс, 2011. Автопортрет Репортера / Пер. з польської Б. Матіяш, Київ: Темпора, 2011. Імперія / Переклад Д. Матіяш, Київ: Темпора, 2012. Імператор. Шахіншах / Переклад з польської О. Герасима, Чернівці: Книги ХХІ, 2014. Ще день життя / Переклад з польської О. Герасима. — Чернівці: Книги ХХІ, 2019. Гебан / Переклад з польської О. Герасима. — Чернівці: Книги ХХІ, 2019.
- англійською: The Emperor: The Downfall Of An Autocrat (Cesarz), San Diego: Harcourt Brace Jovoanovich, 1983. Shah Of Shahs (Szachinszach), San Diego: Harcourt Brace, Jovanovich, 1985. Another Day Of Life (Jeszcze jeden dzień życia), New York: Penguin, 1988. The Soccer War (Wojna futbolowa), New York: Knopf, 1991. Imperium, New York: Knopf, 1994.
- фінською: Imperiumi, Helsinki: Like, 1993.
- francuski: Imperium, Paris: Plon, 1994.
- іспанською: El Sha o la desmesura del poder (Szachinszach), Barcelona: Anagrama, 1987. El Emperador (Cesarz), Barcelona: Anagrama, 1989. El homes de l'emperador (Ludzie Cesarza), Barcelona: Escena, 1990. La Guerra del fútbol (Wojna futbolowa), Barcelona: Anagrama, 1992.
- німецькою: Der Fussballkrieg: Berichte aus der dritten Welt, (Wojna futbolowa), Frankfurt a.M.: Fischer, 1990. Imperium. Sowjetische Streifzüge (Imperium), Frankfurt a.M.: Eichborn, 1993. König der Könige. Eine Parabel der Macht (Cesarz), Frankfurt a.M.: Taschenbuch Verlag, 1986. Lapidarium (Lapidarium), Frankfurt a.M.: Eichborn, 1992. Schah-In-Schah (Szachinszach), Köln: Kiepenheuer & Witsch, 1986. Wieder ein Tag leben. Innenansichten eines Bürgerkriegs (Jeszcze jeden dzień życia), Frankfurt a.M.: Eichborn, 1994. Schah-In-Schah. Eine reportage über die Mechanismen der Macht, der Revolution und des Fundamentalismus (Szachinszach), Frankfurt a.M.: Eichborn, 1997.
