„Мораль пані Дульської” повертається

„Мораль пані Дульської” повертається – тепер як мюзикл

Драму Ґабріелі Запольської ставили в польських театрах (а також у Театрі телебачення) вже понад 180 разів. Але ще ніхто ніколи не перетворював «Мораль пані Дульської»… на мюзикл. Аж дотепер.

Сам задум такої адаптації був ризикованим. Утім, у результаті постала вистава дотепна, формально приваблива, гостра й актуальна. Аґнєшка Ґлінська та Францішек Пшибильський перенесли драму Ґабріелі Запольської на телеекран із повагою до тексту (хоча дію перенесли в умовні 1930-ті роки), водночас вдало осучаснивши її форму. Літературний першоджерело вони доповнили музичними вставками, які дозволяють подивитися на добре знайомих персонажів та їхні мотивації з глибшої й сучаснішої перспективи. Написані Ґлінською та Пшибильським жваві пісні про міщанство та розгнуздане лицемірство не лише легко запам’ятовуються (значною мірою завдяки музиці Маріуша Обіяльського), а й блискуче – у дусі самої Запольської – підкреслюють чергові гріхи польського міщанства.

«Мораль пані Дульської», режисери Аґнєшка Ґлінська та Францішек Пшибильський, фот. Waldemar Kompala / TVP

Майже після кожної нової постановки цього тексту – а їх чимало – ритуально повторюють, що «дульщизна» вічно жива. І це попри те, що «Мораль пані Дульської» була написана рівно сто двадцять років тому, а сценічна прем’єра відбулася лише за місяць після публікації – у грудні 1906 року в Міському театрі в Кракові (головну роль тоді виконала Станіслава Слубіцька). Саму п’єсу Ґабріеля Запольська написала на замовлення Людвіка Геллера, директора львівського театру, і саме у Львові спершу відбувалася її дія, хоча для краківської постановки це було змінено.

Однак виставі Ґлінської та Пшибильського важко відмовити в актуальності. Тим більше, що вони багато уваги приділили молодшому поколінню (чудові: Мартина Бичковська в ролі Гесі, Вероніка Кристек у ролі Мелі та Міхал Баліцький у ролі Збишка), а також напрочуд сучасній житловій кризі. Протистояння між класом жадібних і ненаситних лендлордів та орендарями, які змушені платити дедалі вище комірне, щороку загострюється у великих містах – і не тільки. Кожен, хто віддавав або віддає половину (а то й більше) зарплати за оренду житла, мабуть, не раз мріяв – як у пісні з вистави – помінятися місцями. Або хоча б збунтуватися.

Світ би зруйнувався, якби не вона.

Ґлінська та Пшибильський ставляться до героїв і героїнь «Моралі пані Дульської» одночасно дуже серйозно й дуже несерйозно. Феліціян Дульський (Олаф Любашенко) в одній зі сцен ширяє у повітрі, мов повітряна куля, яка прагне втекти із задушливого приміщення, але не може знайти виходу; до того ж він одягнений у плащ із візерунком шпалер, якими обклеєні стіни квартири (сценографія: Яґна Яніцька, Катажина Поляк). Він водночас відірваний від родинної реальності й нерозривно з нею пов’язаний.

Анеля Дульська бачить усіх і всюди, тому в блискучій пісні, де вона приписує собі різноманітні заслуги, що значно виходять за межі приховування родинних таємниць, на екрані з’являється одразу кілька її помножених і несподіваних втілень: «Хто б узяв відповідальність за податки й моральність, якби не я? Світ зовсім злетів би з рейок, щури, воші й епідемії хвороб, якби не я» – співає й танцює вона то в домашній сорочці, то в сміливій сукні з паєтками та довгій рудій перуці (костюми: Катажина Левінська).

Але не лише пісні отримують тут різні аранжування – від попу й джазу до репу. Ґлінська та Пшибильський також вправно жонглюють різними кіно- й театральними естетиками. Утім, результат виявляється напрочуд цілісним – зокрема завдяки операторській роботі Мацея Едельмана, монтажу Беати Барцісь і хореографії Вероніки Пельчинської.

Особливо вдалим є епізод, у якому до квартири Дульських приходить Квартирантка (Малґожата Бєля), одягнена в елегантну чорну сукню. Саме тоді звучать найвідоміші цитати з драми Запольської (наприклад: «Жінка повинна пройти через життя тихо і спокійно» або «Для того маємо чотири стіни й стелю, щоб прати свої брудні речі у власному домі й щоб ніхто про них не знав») – їх не лише промовляє Дульська, а й додатково виводять на екран, трохи як у німому кіно. Гротескний, навмисне переграний чорно-білий фінал цієї сцени, що розгортається біля дверей, – це майже буквальна візуальна цитата з кінематографічної конвенції експресіонізму.

Усе це робить нову версію «Моралі пані Дульської» не лише свіжою та актуальною, а й чудово демонструє, чим сьогодні може бути цей складний для визначення формат телевізійної вистави – десь між театром і кіно, – якщо він хоче залишатися привабливим для глядачів.

Ґабріеля Запольська, «Мораль пані Дульської», Театр телебачення, режисура і тексти пісень: Аґнєшка Ґлінська, Францішек Пшибильський, сценографія: Яґна Яніцька, Катажина Поляк, костюми: Катажина Левінська, музика: Маріуш Обіяльський, хореографія: Вероніка Пельчинська, оператор: Мацей Едельман, монтаж: Беата Барцісь, прем’єра: 18 травня 2026 року.

#театр