«Дзяди», частина II (хронологічно перша, якій передує балада «Упир»). У ній події розгортаються у цвинтарній каплиці незадовго до Дня всіх померлих за участю групи людей з довколишніх сіл. Тут відбувається народний ритуал «ночі дзядів», яким керує Віщун. З'являються душі з чистилища й ті, хто зібрався, бажають полегшити їхні страждання. Наприкінці обряду несподівано з'являється дух, який попри заклинання Віщуна й усіх інших, підходить до молодої жінки й вказує на своє поранене серце. Селяни виводять жінку з каплиці. Привид вперто слідує за ними.
Поява цієї таємничої з’яви пояснює поема «Упир». Її головний герой – це блукаючий у потойбіччі дух-покутник, якого за гріх самогубства прирекли на щорічно повторюване страждання серед живих. Причиною цих страждань є нещасливе кохання, а також необхідність бути поміж людьми, які його не розуміють.
«Дзяди» IV частина (хронологічно друга). Дія відбувається наприкінці Дня всіх померлих у помешканні священника, колишнього вихователя головного героя – Густава. Заклятий юнак з’являється у дивному одязі, як «втрачений для світу» відлюдник. Великий вплив на його особистість мали такі тексти як «Юлія, або Нова Елоїза» Руссо й «Страждання молодого Вертера» Гете. Вони зробили з нього індивідуаліста, хоча й сприяли спробам самогубства.
Закоханий герой звеличував свою кохану Марилю. Однак вона («О жінко, наче пух! О вітряна істото!»), засліплена «сяючою бульбашкою пихи, порожньою всередині», вийшла заміж за багатого пана. Густав, який страждає від нещасливого кохання й ревнощів, три години перебуває у будинку священника при світлі трьох згасаючих свічок. У суперечці між ксьондзом, виразником здорового глузду та конформізму, і Густавом, представником сентиментального спіритуалізму, дослідники того періоду вбачають відлуння конфлікту між класицистами й романтиками. Вони також наголошують на точності психологічних характеристик у творі Міцкевича.
«Дзяди – Видовище», І частина (незавершена). У збереженому фрагменті з’являється Дівчина і Густав. Вони ще не знають одне одного, хоча відчувають, що між ними зароджується почуття. Зофія Стефановська [у: «Польська література. Енциклопедичний довідник. Том II», Варшава 1984, (стаття «Дзяди»)] писала:
Припускають, що під час обряду дзядів, на який збираються селяни з Віщуном, повинна відбутися зустріч двох головних героїв і що у першій частині мала з’явитися історія кохання, яке зламає Густава. Вирішивши не публікувати першу частину, Міцкевич перед другою і четвертою частинами розмістив баладу «Упир» – про юнака, який покінчив життя самогубством через нещасливе кохання і як дух-покутник щороку встає з могили, щоб знову пережити кохання, розлуку й страждання. Поет також додав передмову, в якій вказав на народні джерела обрядової сцени. Віленсько-ковенські «Дзяди» – це перший такий сміливий вияв романтичного підходу до фольклору, що з народних вірувань черпає натхнення не лише для поезії, а й для моральних і суспільних настроїв (промовистою є поява поганого пана у другій частині). Частина IV – це потужна любовна поема, драматизму якій надають конфлікт між романтичним індивідуалістом і світом, а також докори його сумління.
Народження Конрада
«Дзяди», ІІІ частина. У віленському монастирі василіан, перетвореному на державну в'язницю, точиться суперечка між нічними Духами й Ангелом щодо долі сплячого в'язня. Ангел вважає, що завдяки суворому вироку в'язень повинен на самоті й серед ворогів прийняти рішення щодо свого призначення. Сплячий раптово схоплюється і пише на стіні: «D.O.M. [Deo Optimo Maximo] Gustavus obiit MDCCCXXIII calendis novembris» – «Hic natus est Conradus MDCCCXXIII calendis novembris» [Дім усіх мертвих. «Богу Найкращому, Найбільшому. Густав помер в 1823 р., у перший день листопада; тут народився Конрад в 1823 р., у перший день листопада»]. Дух додає кульмінаційний рядок: («О люди! Ваша віра і з неволі / Трон здатна піднести чи скинуть долі»).
Акт I (інші не збереглися), сцена I. У різдв’яну ніч молоді патріоти, ув'язнені за наказом Новосильцева, збираються в камері Конрада, куди їх впускає польський охоронець, Капрал, колишній солдат наполеонівського війська. Присутні вітають Жеготу, свого нового товариша по нещастю, який серед останніх новин повідомляє, що Новосильцев, який щойно прибув з Варшави, задля прихильності царя має намір розкрити велику студентську змову. Байдуже, що її не існує. Кожному в’язню тепер загрожує небезпека. Стукіт у браму змінних вартових перериває їхню розмову. Вони розходяться по своїх камерах.
Сцена II, «Імпровізація» (її ще називають великою). Конрад присвятив усі свої духовні сили любові до батьківщини. Він прагне прийняти від Бога владу над людськими душами, щоб повести польський народ до перемоги. У відповідь – тиша. («Ти тільки мудрість у надхмарнім ширі – /Любов’ю звуть тебе нещирі»). Підбурений голосами духів ліворуч, попри застереження духів праворуч, він атакує божественну владу: («То струсить небеса нечуваний удар – / Мій голос. Гряне він в міжзоряні склепіння, / Пройме розлунисто віки і покоління,/ Гукну: у світі цім не батько Ти, а...»). Голос диявола додає: («Цар!»). Конрад мліє, падає.
Сцена III. Бернардинський чернець, ксьондз Петро, прибуває, щоб полегшити духовні страждання в'язня, який потерпає від епілептичних судом. Перш ніж монах відправить екзорцизм, Диявол, промовляючи устами Конрада, дистанційно спонукає катованого під час слідства Роллісона припинити свої страждання, вистрибнувши з вікна. Під впливом палких молитов ксьондза Петра злий дух нарешті покидає тіло Конрада. Над ним відбувається суд Архангелів. Один перераховує його гріхи, інший його захищає: («І до народу в серці любов мав справжню, велику»).
«Дзяди», реж. Конрад Свінарський, 1973, Старий театр імені Гелени Моджеєвської, фот. Andrzej Piotrowski / PAP
Сцена IV. У заміському будинку поблизу Львова молода дівчина Єва молиться за стражденну молодь Литви. Окрему молитву вона присвячує ув'язненому поету, вірші якого читала. Засинає. У своєму «Видінні» бачить Діву Марію з усміхненим Ісусом, який жбурляє на неї вінок з квітів. Сяюча ружа благає: («Візьми мене в серце твоє»).
Сцена V. Келія отця Петра. Смиренний чернець, який зізнався у своїй нікчемності перед Господом, отримує здатність передбачити долю Польщі. У нещастях народу повертаються невинні страждання Христа-мученика. Однак з'являється захисник-воскреситель: («намісник він на цій землі-юдолі»), прихований під кабалістичним числом: («сорок і чотири»).
Сцена VI. Спальня сенатора. Чорти, разом із самим Вельзевулом, зібралися навколо ложа господаря й обговорюють, як найкраще у сні замучити ката віленської молоді. Його обдаровують почестями та заохочувальними актами царського визнання за віддану службу, щоб зненацька завдати йому найбільш болісного приниження: («Сенатор впав у немилість! у немилість! у немилість»).
Народ, як лава
«Лава», реж. Тадеуш Конвіцький, 1988, фот. Національний кіноархів – Аудіовізуальний інститут / fototeka.fn.org.pl
Сцена VII, «Варшавська вітальня». Голоси патріотів, які розмірковують про страждання своєї батьківщини, переплітаються з пустослів’ям генералів, письменників і лояльних російській владі чиновників. Літератори оплакують від’їзд Новосильцева, бо «як Новосильцев геть поїхав із Варшави, / То не вряджає тут уже ніхто забави». Шановне товариство нетерпляче слухає зворушливу розповідь Адольфа про жорстоко катованого в'язня Цеховського, який роками нікого не зрадив. Письменники стверджують, що така неприємна історія не може бути темою для поета: («Слов’яни схильні до безжурності й гуляння»). Висоцький визнає, що попри все:
Народ наш – наче лава,
Що зверху вся тверда, холодна і плюгава,
А внутрішній вогонь згасити не змогли б
Віки. Геть ту труху! Ступаймо вглиб.
Сцена VIII, «Пан сенатор». У віленському будинку Новосильцева одні двері з коридору ведуть до зали, де засідає слідча комісія, інші – до кімнат, де збираються запрошені на бал гості. За післяобідньою кавою сенатор слухає лестощі та доноси доктора та Пелікана, двох поляків, які втерлися в його довіру, й шамбеляна Байкова. З рекомендаційним листом прибуває незряча пані Роллісон, мати жорстоко катованого під час слідства в’язня. Вона благає про дозвіл на побачення з сином й про допуск до нього сповідника, ксьондза Петра. Сенатор дає їй лицемірну обіцянку. Він погоджується на пропозицію доктора й Пелікана відкрити вікна в камері Роллісона: («В повітрі затхлому не слід його морити, / Я накажу вікно у нього відчинити»), а ксьондза Петра звинувачує в поширенні інформації про насильство стосовно в'язнів. Чернець, який отримав ляпаса, пророкує неминучу смерть доктору, а згодом і Байкову.
Починається «Бал» з підзаголовком «Співоча сцена». Слуги підлещуються до влади. Патріоти, яких змусили прийти на бал, чинять пасивний опір. Молодий російський офіцер звертається до декабриста Бестужева:
«Лава», реж. Тадеуш Конвіцький, 1988, фот. Національний кіноархів – Аудіовізуальний інститут / fototeka.fn.org.pl
Не дивина, що нас тут лають,
Адже ж це як на гріх! —
З Москви у Польщу насилають
Негідників самих.
Збожеволівши від горя до бальної зали вривається пані Роллісон. До неї дійшла звістка про трагедію сина, якого «кинули з монастиря на брук». Ксьондз Петро втішає її тим, що в'язень вижив. Після грози Пелікан вривається до бальної зали з новиною про те, що блискавка вбила доктора та розтопила срібні рублі в його столі (сучасники ототожнювали цю постать з вітчимом Юліуша Словацького, професором Августом Бекю, життя якого мало схожий кінець). Наляканий здійсненим пророцтвом, сенатор відпускає ченця. Біля дверей отець Петро проходить повз Конрада, якого ведуть на допит. Він передрікає йому «довгий, невідомий шлях».
Рана на чолі
Сцена IX, «Ніч дзядів». З'являються упирі: привид вбитого блискавкою зрадника, що переливає з руки в руку рідке срібло, нечесно здобуте за життя (доктор), а також істоти, яку пошматували чорні собаки й тіло якої все ще зростається (Байков). Віщун залишається на цвинтарі з жінкою, яка хоче бачити лише одного духа. Того, що колись з'явився на обряді дзядів з кривавим рубцем на грудях і не вимовив жодного слова. З боку Вільна вриваються кибітки. На одній із них видно вигнанця, якого поранив «ворожий народ», з чорним шрамом на чолі: («То найбільш болюча рана; / Я уважно споглядав — / Сам собі її завдав, / А зцілити й смерть не зможе»). Жінка благає: («Дай йому рятунок, Боже!»).
«Дзяди», реж. Еймунтас Некрошюс, 2016, фот. Krzysztof Bieliński / Teatr Narodowy w Warszawie
Як стверджував Станіслав Піґонь [«Рана на чолі Конрада», у: Станіслав Піґонь, «Крізь століття. Дослідження з історії літератури й культури», Варшава 1984], у цьому фрагменті драми автор звертається до своєї юнацької травми: («слідчі органи […] від кожного студента, перед тим як його випустити, вимагали окремої письмової заяви […] підписант зобов’язувався виконувати роль інформатора царської політичної поліції. Отож Міцкевич також написав і підписав таку заяву. […] Жахлива ідея інквізиторів Новосильцева змусила всіх його колег насилувати себе, накладала на кожного обов’язок доносити, що, мабуть, залишило в підписанті осад огиди та презирства до себе як зобов’язаного помічника «поліцейських горлорізів»»).
Поет прийняв таке ганебне зобов’язання; він уклав угоду із політичним дияволом. Маємо підстави припускати, що на його чутливій і праведній національній совісті цей вчинок, чи принаймні сам факт того, що він піддався примусу, тяжів як вияв слабкості, як незгладиме клеймо провини, як проступок, що ліг тягарем на решту його життя і переслідуватиме його з ганьбою й після смерті. Тому він міг розглядати це як акт самогубства, спрямований на саму сутність його особистості. Поетичним вираженням визнання провини могла бути невиліковна рана на чолі Конрада, яку він «завдав собі сам».
