Пам’ятаю, що тоді, двадцять п’ятого листопада, коли піднялася завіса, ми відразу відчули, що відбувається щось особливе. Ми були переконані, що публіка прийшла не лише для того, щоб побачити «Дзяди», а й щоб відчути правду і силу слів, які так брехливо використовували в офіційному дискурсі.
Це очікування сягнуло кульмінації, коли Казімєж Опалінський розпочав другу частину вистави декламацією «Присвяти»: «Світлій пам’яті Яна Соболевського, Ципріана Дашкевича, Фелікса Кулаковського, співучнів, співв’язнів, співвигнанців; переслідуваних за любов до Батьківщини, померлих від туги за Батьківщиною в Архангельську, Москві, Петербурзі, мучеників національної справи». Він розплакався і не зміг дочитати текст до кінця.
Я стояв за лаштунками, чекаючи на вихід Конрада, і тремтів від хвилювання. Я не міг стримати зворушення, яке охопило водночас і залу, і сцену. Справді, як це описав професор [Збіґнєв] Рашевський, у першій частині вистави я мав таку сильну сценічну тривогу, що не міг грати. І тоді почалося щось таке, чого я більше ніколи не переживав у театрі, – повне зникнення дистанції між сценою і глядацькою залою. Ми, актори, стали частиною публіки.
Ґустав Голубек, у: Малґожата Терлецька-Рексніс, «Holoubek. Rozmowy», Варшава, 2008.
