Бо як оцінити вчинки Гінди Беатус, лодзької редакторки й комуністки з тюремним минулим? Чи можна звинувачувати зв’язкову Єврейської бойової організації Ірену Ґельблюм у тому, що після війни вона не визнавала свого походження й воліла грати роль журналістки Ірени Конті, а згодом перевтілитися в поетесу Ірену Конті ді Мауро? А що робити з польськими письменниками, які замість того, щоб свідчити, довгий час не мали відваги постати перед своїм єврейським корінням і привидами предків: Ґуставом Герлінґом-Ґрудзінським (Біконт наводить у книжці фрагмент свого інтерв’ю з автором «Іншого світу», вилучений під час авторизації), Станіславом Лемом, Йоанною Кульмовою, Тадеушем Ружевичем, Віктором Ворошильським чи Мар’яном Брандисом? За запитаннями, які ставить репортерка, завжди стоять розуміння, повага й смирення.
Свідчення героїв книжки «Не кінець, не початок» зворушують: «Я зростала з переконанням, що антисемітизм – це щось абсолютно природне, як дихати повітрям», «Я не можу бути собою». У багатьох свідченнях євреїв, які пережили Голокост, зринає сповнене прихованої недовіри й зневаги запитання, яке вони чули від поляків: «Аж стільки їх іще залишилося?». Із трьох із половиною мільйонів євреїв, які мешкали в країні над Віслою напередодні війни, під час Голокосту загинуло майже 90 відсотків. «З одного з найважливіших світових центрів єврейської цивілізації Польща перетворилася на її цвинтар», – пише Біконт. Натомість в інтерв’ю для «Gazeta Wyborcza» пояснює: «[…] мої книжки, по суті, завжди про тих, хто загинув. Але “ведуть” їх ті, хто вижив».
Розповідаючи про повоєнний вибір польських євреїв, репортерка дещо змінила концепцію оповіді. Її попередні книжки будувалися навколо певної події чи місця — як у найвідомішому репортажі Біконт «Ми з Єдвабного» — або ж їхню оповідь визначали конкретні люди: у книжці «Ціна», присвяченій єврейським дітям після війни, вона пішла слідами записів Лейба Майзельса, а в репортажній біографії, відзначеній, зокрема, премією імені Ришарда Капусцінського, її провідницею стала Сендлерова. У «Не кінець, не початок» вибір героїв був вільнішим, а тема — більш розгалуженою. Ключовими стали вже не люди й місця, а рішення (залишитися в Польщі чи виїхати?) та пам’ять (плекати єврейську ідентичність чи зректися її?).
